Якось пізнім вечором до комутти сеттияру у сад забрався злодій. Після вечері хазяїн пішов мити руки й помітив злодія, притаившегося під навісом, обплетеним бобами.
- Агов, дружина, принеси мені глечик води, - крикнув сеттияр. - Я прагну прополоскати рота.
Щораз, прополоскавши рота, сеттияр спльовував воду на злодія. Той, звичайно, мовчав. Торговець спустошив цілий глечик води й велів дружині принести ще один. Злодій і цього разу мовчачи стерпів плювки. Сеттияр велів дружині принести третій глечик і, набравши повний рота води, раптом облив нею дружину з голови до ніг.
Жінка не знала, що й подумати: чи те чоловік з’їхав з глузду з розуму, чи те розв'язав над нею Познущатися. Вона вискочила на вулицю й підняла такий лемент, що збіглися всі сусіди.
- Ти що, з’їхав з глузду?! - заступилися вони за жінку. - Витрачаєш стільки води даремно й обплював дружину нізащо ні про що.
Сеттияр заперечив:
- Я одружився на цій жінці, коли їй було п'ять років, і з тих пір
Нічого, крім любові й пещення, вона від мене не бачила. Скільки грошей витрачав я на її вбрання й прикраси! Як жалував і плекав! А вона не захотіла стерпіти від мене кілька плювків! Геть там, під навісом, - зовсім чужий мені людей, я ні єдиного вараха не витратив на нього за усе своє життя, а він мовчачи стерпів від мене стільки плювків, що на ньому сухого місця не залишилося. Ось це божественне терпіння!.. Не вірите - запитаєте у нього самого. Зміркували сусіди, що у саду ховається злодій, піймали його й відвели до сільського сторожа.