У деякому царстві, у деякій державі жив-був цар. Скликав він одного разу всіх своїх придворних і наближених і задав їм таке завдання:
- А дістане чи у кого з вас відваги добути мені павича, що сміється шовковою пряжею, а плаче, перловими зернами?
Мертва тиша настала у палацовому залі. Уперед ніхто не виступив, голосу ніхто не подав. Тоді розгнівався цар, ногами затупотів і говорить своїм синам-царевичам:
- Невже у ваших жилах пересохнула родова кров воїнів, що оторопіли ви, що потупилися!
Стало соромно царевичам. Зібралися вони з духом, підійшли до царя й сказали:
- Дорогий батько, ми всі разом неодмінно розшукаємо такого павича. Зрадів цар, міцно обійняв своїх сімох синів, велів принести для них мечі, щити й інше, що репетують, благословив їх і попрощався з ними. Та відправилися семеро царевичів на пошуки павича. Далеко вже зайшли вони, хоч і самі не знали, куди ж їм шлях тримати. Ніхто ніде про такого павича не слихивал. Нарешті прийшли вони у темний ліс. Серед лісу побачили вони дивовижну хатину - висіла вона між небом і землею. Старший царевич відважно ступнув до неї, і вона стала опускатися йому прямо на голову. Царевич злякався
І відбіг, а хатина тихенько опустилася на землю. Двері були відкриті, але ні у кого із царевичів не вистачало сміливості ввійти у хатину. Самий молодший царевич був простуватий - ось брати й умовили його ввійти усередину. Увійшов він і бачить: сидить там пустельник, увесь пішов у глибоке міркування, борода отросла до ступень, волосся з голови хвилями розбіглися по підлозі. Царевич стояв і мовчав, але старець так і не виходив зі свого роздуму. Тоді царевич обмив тіло пустельника, розчесав йому волосся гребінцем. У одному куті хатини він побачив горщик з маслом, а у іншому - коріння й плоди. Він побрав небагато масла й став натирати їм чоло старця. Пустельник отямився й сказав:
- Синок, я дуже задоволений тем, як ти подбав про мене. Проси за це чого побажаєш.
Царевич попросив старця тричі пообіцяти, що той виконає його прохання, і тоді вже сказав:
- Я царський син. Мені й моїм братам батько доручив дуже важку справу. Навчи нас, будь ласка, як його виконати.
- А що це за справу?
- Шановний, батько велів нам роздобути павича, що сміється шовковою пряжею, а плаче перловими зернами.
- Синок, ця справа не проста важке, воно нездійсненне. Ну нічого, я навчу тебе, як знайти павича.
Пустельник вийняв зі складок дхоти коробочку із сурмою, простягнув її царевичеві й сказав:
- Ось, бери. Підведеш собі цією сурмою ока - станеш невидимкою. Відправляйся з богом, він тобі у всьому допоможе.
Тільки царевич вийшов з хатини, брати накинулися на нього з розпитами, що він так довго там робив. Царевич показав їм коробочку й сказав:
- Братики, у хатині живе пустельник. Він дав мені цю коробочку із сурмою. Хто підведе собі нею ока, стане невидимкою.
- Так це ж чарівна коробочка! Ну-но віддай її мені. Ти маленький, ще втратиш, - сказав старший брат.
Молодший брат про обман і хитрості поняття не мав. Він віддав коробочку старшому братові. Усе за день утомилися й, як лягли, так і заснули. Старший брат не спав. Він тихенько розбудив усіх своїх братів, крім молодшого, і вони пішли з лісу. Коли ранком царевич розкрив очі й виявив, що брати пішли, він пригорюнился. Але що поробиш? Зібрався він із силами й рушив у дорогу-дорогу. Через кілька днів він прийшов у якийсь місто. Там у царя була дочка німа. По вулицях ходили глашатаї з барабанами й голосно кричали, що царівну видасть цар заміж за того, хто змусить її заговорити. А того, хто спробує й не зуміє, посадять у у'язницю. Почув царевич глашатаїв і подумав: ні у якій справі поспішати пе випливає. Ось і розв'язав він зупинитися на постоялому дворі.
Як тільки господарка постоялого двору його побачила, відразу сказала:
- Синок, приходили сюди шість царевичів, як дві краплі води на тебе схожі. Пробували вони на царівні одружитися, так не зуміли змусити її заговорити. Тепер вони у у'язниці нудяться.
- Це мої брати, - сказав царевич.- Їх-Те я й розшукую. Не у тебе ль вони свої речі залишили?
- Речі їх тут, у повній цілості, - відповіла господарка. Зрадів царевич і дав їй п'ять золотих. А вона віддала йому речі, серед них і коробочку із сурмою. Тоді царевич запитує:
- Ти давно живеш у цім місті й неодмінно знаєш, як змусити царівну заговорити?
Господарці хотілося, щоб царевич ще раз щедро розплатився з нею, і вона повела його у кімнату, замкнули двері й сказали:
- Синок, наша німа царівна у шахи відіграти майстриня. Ніхто не може
Її обіграти. Ледве тільки побачить вона, що справа до програшу йде, відразу робить знак своїй кішці. А кішка вчена: підійде, перекине світабоник, так у сутінках фігури й пішака перемішає. Ось і виходить - царівна виграє, а сміливця, що відіграти з нею сіл, саджають за ґрати.
Вивідав таємницю царевич, піймав мишу й став її приручати. Коли прийшов час, він сховав мишу у рукав, з'явився до воріт палацу й ударив у гонг. Царська варта відразу догадалася - знову якась пташка попалася. Царевича впустили й привели до царівни. По її велінню розставили шахи. Ось залишилися вони одні. Царевич відіграв так уміло, що царівну острах побрав. Видне -програє вона. Отут вона зробила знак своїй кішці. Кішка погасила світабоник і вже підбиралася до шахових фігур, як царевич випустив свою мишу.
Кішка - за мишею, до чи шахів їй було! Царівна одержала від царевича мат.
- Як це так?- у гніві запитала вона. Царевич навіть підстрибнув від радості.
- Бийте у литаври, - закричав він, - німа царівна заговорила!
На усе місто загриміли литаври. Народ довідався, що царівна заговорила.
Старий і малий хвалив і прославляв царевича. Незабаром їх обручили, і тоді царівна сказала:
- Тепер я ніколи не розлучуся з тобою.
- Я тебе неодмінно заберу із собою, - сказав царевич. - Але не сьогодні. Спершу негайно звільни з у'язниці моїх братів!
По велінню цариці шістьох братів випустили на волю. Позаздрили вони щастю молодшого брата.
- Братик, - говорять вони йому, - нема чого нам проводити тут час у задоволеннях. Треба скоріше йти за павичем.
Та усе разом пішли вони з того міста. Ішли-Ішли й забралися у дрімучий ліс. Вони майже вмирали від спраги. Раптом бачать - колодязь. Молодший брат став діставати воду. Тільки нагнувся над краєм колодязя, брати накинулися на нього, відрубали руки й зіштовхнули вниз, а самі пішли. У колодязі води було мале, і царевич не втопив. Тієї часом повз проходили купці. Зачув царевич кроки й став голосно співати. Купці дивляться колом, але ніде нікого немає. Один купець заглянув у колодязь і відхитнувся.
- Братики, - закричав він, - так там злий дух!
Коли інший купець заглянув униз, царевич сказав:
- Чого ви лякаєтеся даремно? Ніякий я не злий Дух, не примара. Я людей, як і ви.
Він показав їм свої підрублені руки й сказав:
- Руки мені відрубали мої брати. Самі бачите - від мене вам ніякої шкоди не буде.
Стало купцям шкода царевича, і вони витяглися його з колодязя. Царевич почав пасти їх волів і зажив без клопоту. Час ішов своєю чергою. Настали холоду. На корм худобі купці запасли більшу купу соломи. Бідний царевич на ніч заривався у неї, і спати йому було тепло. Раз серед ночі йому почувся якийсь спів. Він відкрив очі, дивиться - під соломою яма, і сходи під землю ведуть. Моторно підвів він собі ока сурмою з коробочки, спустився вниз і бачить більший майданчик для танців, мітлярі підмітають її, водоноси водою поливають. На помосту посередині майданчика - золотий трон, увесь у дорогоцінних каменях. Колом розстелені оксамитові килими, від рідкісних парфумів кружляється голова. На троні у всій своїй пишноті сидів Индра, а перед ним танцювали й співали апсари. Сидячи тихенько у куточку, царевич любувався цим видовищем. Раптом йому спало на думку стерти сурму й подивитися, що буде, коли помітять його присутність. Тільки він стер сурму, Индра піднявся із трону й закричав у гніві:
- А ти хто такий? Хіба не знаєш, що людям не дозволено бути туди, де збираються боги?
- Знаю, великий Индра!-смиренно відповідав царевич. - Усі я знаю. Ти любиш музику. Тут у тебе найкраща музика й найкращі танці, але без барабана це немов їжа без солі.
Индре довелися по душі слова царевича, і він запитав:
- А зможеш ти нам сюди привести гарного барабанщика?
- Звідки я його приведу?- сказав царевич.- Були б у мене руки, я б сам послужив тобі.
Зрадів Индра й наказав молодшим богам приладити царевичеві руки. Як оком змигнути у царевича з'явилися обидві руки. А що потім було! Царевич так добре відбивав такт на барабані, що усе ойкали від задоволення. Скінчилися танці й музика, і царевич уже зібрався йти, да Индра зупинив його й сказав:
- Ти куди? Спершу поверни руки.
Повернув царевич руки й пішов. З тих пір він став що ні ніч ходити у збори богів і відіграти на барабані. Индра був їм дуже задоволений. Одного разу царевич попросив його:
- Владика, мені важко без рук. Ніч-Те проходить у танцях і музиці, а яке днем? Навіть на їжу собі заробити я не можу. Змилуйся, залиши мені ці
Руки.
У ту ніч Индра не відібрав у царевича його рук. А па інший день царевич покинув те місце. Ішов він, ішов і прийшов у якийсь місто. Глянув на дах палацу й бачить: стоїть на ній царська дочка й зачісується. Помітила вона царевича. Обоє сподобалися один одному. Почув від людей царевич, що хто на цій царівні не одружиться, умирає у першу ніч. Розв'язав він Усе-таки одружитися на ній і послав звістку про той у палац. Покликала до себе царівна царевича й говорить:
- Я не ладь піти за тебе. Тільки знай, усякий, хто на мені одружиться, до ранку дожити не може. Приходили сюди шість царевичів, таких же, як ти, і усе загинули - один за іншим. Я сама страждаю, так зробити нічого не можу. Заради життя своєї відмовся від одруження на мені.
Не послухався царевич, і весілля відсвяткували. Уночі царівна міцно заснула, а царевич не спав. Підвів він собі ока сурмою й став чекати лиха. Опівночі бачить: у царівни з рота виповзає, ізвивається чорна змійка. Та повзе вона - так вуж було у неї заведене - прямо до царевича на постіль. Так той насторожі був, вихопив меч і розрубив її на три частини; шматки підібрав і кинув у кут. Потім улігся й міцно заснув. На світанку прокинулася царівна, а на царевича й глянути боїться - важко побачити мертвого чоловіка. А як почула, що він похрапивает, підскочила й радісно викликнула: "Так він спить!" - і пригорнулася до царевича. Царевич відкрив очі й говорить:
- Цариця! Мені сьогодні приснився радісний сон. Царівна й думати не могла, яку вона у собі носила
Лихо. Говорить царевичеві:
- Сьогодні у мене так легко на душі! Скажи мені по правді, яким дивом ти зберіг собі життя й урятував мене від ганьби?
Царевич показав їй три шматки змії у куті й про усе розповів. Несказанно обрадувалася царівна, що позбулася такого страшного зла. Вона повела царевича у прикомірок і показала кості царевичів, що через неї стали Жертвами чорної змійки.
Коли прийшов час царевичеві йти, царівна зібралася йти разом з ним. Але царевич сказав:
- Я розшукую павича, що сміється шовковою пряжею, а плаче перловими зернами. Де він перебуває, я так і не знаю. Навіщо тобі блукати із мною? Залишайся поки будинку. Виконаю я своє завдання - відразу ж повернуся.
- Недалеко звідси святий пустельник робить подвиги покаяння. Він-Те й знає, де чарівний павич. Він неодмінно тобі допоможе. Тільки усе говорять, що догодити йому важко, - сказала царівна.
Пообіцяв царевич скоро повернутися й відправився у шлях-дорогу-дорогу. Незабаром він побачив святого пустельника. Той нерухомо сидів, занурений у глибоке
Міркування. Він увесь заріс брудом, по тілу мурахи плазують. Ось і став царевич із того дня опікуватися про пустельника. У безустанному служінні йому провів він шість місяців. Одного разу бачить царевич: святий відкрив ока. Він дуже зрадів й упав до його ніг.
- Синок, - говорить святий, - турбота про близький ніколи не проходить без користі. Я задоволений тобою. Я знаю, ти шукаєш павича. Він живе у столиці дайтьев - злих парфумів. Хто туди відправиться, назад живим не повернеться. Але я навчу, як тобі бути. Ось тобі клубок. Кинь його перед собою, і він тебе без перешкод і перешкод доведе до столиці дайтьев. У них пануючи у палаці живе царівна. З неї-те допомогою твоя справа й улаштується. Ступай без страху, з тобою моє благословенье.
Довго йшов царевич слідом за клубком і нарешті прийшов у столицю дайтьев. Підвів він ока сурьмою, зайшов у царський сад, піднявся на дерево й почав зривати і є яблука. У тому саду була альтанка, а у ній на розкішному ложі лежала царівна.
- Красуня, я прийшов тебе звільнити! - сказав царевич голосним голосом.
Царівна здивувалася, подивилася по сторонах - нікого не мабуть. Злякалася вона й запитує:
- Звідки бути людському голосу у місті, де людей не буває? Царевич жваво стер сурму й підійшов до царівни. Царівна з першого погляду полюбила царевича, так відразу згадала про царя дайтьев. Говорить вона царевичеві:
- Навіщо ти прийшов сюди? Зараз же, негайно йди. Ось-ось прийде цар дайтьев. Він тебе не пощадить. Молю тебе, біжи звідси.
Царевич підвів очі сурмою й знову став невидимкою. Отут незабаром з'явився цар дайтьев. Царівна напоїла його доп'яна, стала ласкаво перебирати його волосся, та й говорить:
- Панотець, ти вже старий. Якщо з тобою що приключиться, як я залишуся отут жити на самоті? Я зовсім перевелася від цієї думи.
Дайтья розсміявся й відповідає:
- Дурна, хто ж може позбавити мене життя? Я тобі ось що скажу, а ти слухай як випливає. На фонтані у саду за палацом сидить білий павич. Знаєш ти, який це павич? Він сміється шовковою пряжею, а плаче перловими зернами. Якщо зняти його з місця, побачиш трубу. У тій трубі сидить жаба. Ось у цій самій жабі й укладена моя смерть. Скажи тепер сама, не чи даремні твої тривоги? Нікому не знайти цієї жаби, нікому не позбавити мене життя.
За розмовою цар дайтьев заснув. На інший день на світанку він відправився на пошуки видобутку.
Так царевич невидимкою підслухав усі, про що говорив цар дайтьев із царівною. Тільки дайтья пішов, царевич пробрався у задній сад. Спочатку він приголубив білого павича, потім зняв його з місця. Під ним і справді була труба. З неї відразу ж вистрибнула жаба. Та негайно піднялася страшна бура. Прямо на царевича, задихаючись, нісся дайтья. Побачив його царевич і відірвав у жаби ногу. Закульгав дайтья, а усе біжить, щоб схопити царевича. Відірвав царевич другу ногу жабі, так дайтья й поповзом до нього підбирається. Царевич негайно згорнув жабі шию. Отут цар дайтьев захрипів, розтягся на землі й дух випустив.
Царевич зрадів, забрал павича й прийшов з ним до царівни.
- Тепер змусь його сміятися й плакати, - сказав він.
- Братик павич, братик павич, а ракшас-те вмер, - сказала царівна. Павич засміявся, і відразу перед ним виявилася ціла купа шовкової пряжі. Потім царівна сказала:
- Братик павич, павлинушка-братик, я залишаю тебе, іду разом із царевичем.
Павич заплакав, і замість сліз із очей у нього посипалися перлові зерна.
Радості царевича не було межі. Забрал він царівну й павича й відправився у своє царство. Дорогою царівна говорить йому:
- Знай, перли цей не простій. Якщо насипати його на кості небіжчика, той оживе.
Тепер царевич побачив, що він може зробити усе, що не задумає. А зараз він про той тільки й думав, як би скоріше добратися до царівни, у чиєму чреве ховалася чорна змійка, і повернути братів до життя. Він не йшов, а прямо летів і незабаром виявився на місці. Увійшов він у прикомірок і висипав перли на кості. Та піднялися царевичі цілими й непошкодженими. Забрал царевич і цю царівну, і братів. Ішли вони, ішли й прийшли у царство німої царівни. Німа царівна веліла своїм майстрам виготовити килим-літак. Усіх посадив царевич на килим-літак. А сам сісти не встигнув - брати знову його обдурили, полетіли без нього. Прилетіли додому й сказали батькові, що це вони добули павича.
Обидві царівни дуже тужили у розлуці з молодшим царевичем. Бачить цар, що павич не сміється й не плаче, і сабоно розгнівався. Запідозрив він, що синовья його обдурили, і наказав посадити всіх їх на кіл. До страти було вже усе готове, як з далеких мандрівок з'явився молодший царевич. Побачив його павич і радісно засміявся. Та відразу навколо виросла така купа шовкової пряжі, що не підняти. А розгніваний цар розійшовся, велить варті:
- Та молодшого теж саджайте на кіл!
Почув павич царський наказ, розплакався, і дощем полилися перлові зерна.
Отут цар побачив, що павич-те той самий, який йому потрібний був, і зрадів, так тільки він так і не знав, хто ж добув павича. Страта він скасував і покликав до себе всіх царевичів. Вони розповіли всю правду й просили прощення. Тільки цар їх не вибачив. Усе своє царство він віддав молодшому синові, а старших вислав ладь із країни.
А молодший царевич став жити-поживати у щастя й радості зі своїми царицями.