У прадавні часи був у одній країні великий гарний ліс. Звірі жили у ньому спокійно й щасливо. Ніхто нікого не пригноблював, ніхто нікому не докучав. Усі були зайняті своїми справами.
Жила у лісі одна лисиця. Посадила вона на узліссі дерева з дуже смачними плодами. Коли плоди дозрівали, лисиця зі своєю сім'єю ласувала ними, а то, що залишалося, віддавала сусідам. Доглядати за садом лисиця найняла білку, і та ганяла ворон і папуг, які зграями зліталися до дерев, бажаючи покуштувати плодів.
Отож і жили лисиця, лис і їх діти - спокійно й без більших турбот. Та жив у тому ж лісі заєць, у якого був дуже гарний город. На цьому городі у зайця росли цукровий очерет, горох, пшениця, картопля й морква. Заєць був самотній. Він працював у своєму городі, ні про що не турбуючись, і жив собі розкошуючи. Але скоро йому набридло самотнє життя. Він подружився з однієї мавпочкою, і вони поселилися разом. Господарство їх квітнуло.
Так спокійно й щасливо жили у цьому лісі звірі, займаючись кожний своєю справою.
Але одного разу цьому спокою прийшов кінець. А трапилося ось що. Лев, цар цього лісу, став старий і у помічники собі побрав шакала. Він призначив його міністром і доручив йому ходити по лісу й стежити за порядком. У допомогу шакалові дали чотирьох солдатів: двох мавп і двох ведмедів. Особливого добра ці солдати не робили, але зате й зла не заподіювали. Шакал же був самим теперішнім шахраєм і ошуканцем. Звірам у лісі життя від нього не стало. Він обмовляв на них і бігав зі скаргами до лева, а той був у той час так зол, що відразу вбивав усіх, на кого надходили доноси.
Одного разу шакал бродив по лісу й набрів на сад лисиці. Йому захотілося покуштувати смачних плодів. Бідна лисиця злякалася, але відмовити йому не посміла. А шакал, якому плоди дуже сподобалися, став приходити щодня й спустошувати одне дерево за іншим. Нарешті бідна лисиця не витримала й сказала:
- Братик шакал, що це ти нав'язав на мою шию? Адже у мене сім'я. Не голодувати ж моїм дітям!
- У чому справа? Говори ясніше, - роздратовано гаркнув шакал.
- Справа у тому, що ти оббираєш мій сад, - лагідно сказала лисиця.
- Зубожіє твій сад чи що, якщо я знімання пари-іншу плодів?! - пробормотів шакал.
Із цими словами він схопив одну гілку й так труснув її, що спілі плоди дощем посипалися на землю. У цей час підійшов лис. Нахабність шакала
Обурила його.
- Агов, шакал, - гнівно сказав він непрошеному гостеві, - ледь ти став міністром, як уже зазнаєшся? Такої образи пихатий шакал не стерпів.
- Говори, так знай захід! - заричав він.- Я адже не хто-небудь у цьому
Лісу, а міністр! Ось поберу й накажу спустити з тебе й твоїх дітей шкіру... Слово за слово - і почалася бійка. Лис так відколотив шакала, що той піджав хвіст і у страху побіг до лева.
- Махарадж! - викликнув він.- У вашому лісі живе одна віроломна лисиця. У неї є сад, у якому ростуть більші солодкі плоди. Коли я попросив їх у неї небагато для вашої милості, вона вилаяла вас, викликала на допомогу всю свою сім'ю й так обробила мене, що я ледь живий залишився. Почувши про таке злодіяння, лев люто заричав; він наказав своїм солдатам схопити лисицю з усім її сімейством і привести до нього.
Незабаром усіх їх зв'язаними привели до лева.
- Агов, лисиця, чому ти побила мого міністра до того ж вилаяла мене? - грізно запитав лев.
Лис і лисиця так тряслися від страху, що не могли вимовити ні звуку.
- Що ж ти мовчиш? - знову проричал лев.
- Махарадж, я не лаяла вас, - тремтячи, відповіла лисиця.
- Брешеш! Яка ошуканка! Та лев, з ричанням кинувшись на нещасних, відразу зжер їх.
Після цього випадку усе у лісі стали боятися шакала. А шакал, побачивши, який страх він вселяє звірам, ще більше став пригноблювати їх. Коштувало кому-небудь не виконати його наказу або не почастувати його, як він відразу відправляв цього звіра на розтерзання леву. Настали холоду. Цукровий очерет у городі зайця став більшим-превеликим; картопля й морква теж уродилися на славу. Заєць із мавпою ретельно сторожили свій город.
Одного разу шакал бродив по лісу й забрався до них у город. Він нарвав очерету, викопав кілька морквин і прийнявся їсти. А заєць і мавпа не змели й слова вимовити й тільки мовчачи дивилися, як оббирав їхній шакал. Але раптом заєць сказав:
- Про ушанований шакал! Навіщо ви турбуєте себе й ходите сюди самі? Варто вам лише наказати - і я усе принесу вам додому.
Почувши це, шакал самовдоволено посміхнувся.
- Добре. Ти, я бачу, розумний, - сказав він і вийшов.
- Братик, якщо шакал щовечора буде так об'їдати наш город, то нам самим скоро нічого не залишиться, - проговорила мавпа.
- Не опікуйся про це. Сходь краще днем до шакала й віднеси йому очерет, картопля й морквину. Я знайшов спосіб покарати його, - сказав заєць.
- Як? Розкажи мені! - стала просити мавпа, але заєць не сказав більше ні слова.
Раніше у пошуках їжі шакалові доводилося нишпорити по всьому лісу. Тепер же, коли заєць став приносити йому частування додому, він зажив розкошуючи. Задоволений дарунками, він іноді навіть забував бути до лева. Та ось одного разу, коли шакал сидів будинку й із задоволенням уплітала картопля й очерет, заєць відправився до лева сам. Він вивалявся у бруді й, плачучи, став у такому виді перед левом.
- Махарадж! Захистите вашого слугу! - простогнав заєць.
- Що трапилося?-здивувався лев.
- Про махарадж! Я ніс вам городин зі свого городу й зустрівся по дорозі із шакалом. Він побив мене, а всі городин відібрав і відправився до себе додому. Якщо ви не вірите мені, можете зараз же піти й подивитися. Почувши про таку зухвалість свого міністра, лев дуже розсердився й негайно ж відправився разом із зайцем до будинку шакала.
Шакал преспокійно лежав на ліжку, жував очерет і наспівував якусь пісеньку. Лев увійшов у двері із гнівним ричанням. Побачивши шакала, що уплітає городин, він розгнівався ще більше, накинувся на нього й відразу розтерзав. Так завдяки спритності зайця скінчилася влада ненависного шакала, і всі мешканці лісу зажили спокійно й безтурботно, як і колись.