Жив-Був один молодий мисливець. Усе дуже любили його за доброту. Ніколи він не стріляв у оленя, якщо бачив, що той перепливає бурхливу ріку. Не торкав лань із дитинчам, не нападав на звіра, що утомився від погоні. Звірові й птахові він завжди залишав шматочок оленячого м'яса. "Агов, м'ясоїдні! Це вам!" - скаже. Та ведмедеві неодмінно залишить медку, а воронові - кукурудзяних качанів з поля. Потрух убитої дичини мисливець кидав у озеро або у струмок - для риб і іншої живності.
Якось раз трапилася з мисливцем лихо. Відстав він від своїх товаришів, і отут напали на нього індіанці ворожого племені чероков, розправилися з ним і зняли скальп.
Коли вороги пішли, першим зі звірів зачув людську кров вовк. Він підійшов, відразу ж довідався доброго мисливця й голосно завив, щоб підкликати інших звірів, а сам прийнявся лизати його рану. Незабаром усі звірі зібралися навколо й стали оплакувати загиблого друга. Дбайливо обмацав лабетами тіло мисливця ведмідь і сказав:
- У груди ще збереглося тепло!
Отут приспіли й птаха. Поки ведмідь лабетами зігрівав людину, усі стали радитися: як пожвавити доброго мисливця? Тільки один голос пролунав проти - голос грифа-стерв'ятника:
- Давайте краще почекаємо, поки він дозріє, і з'їмо його!
Але звірі розв'язали приготувати чудесне зілля. Вийшла надзвичайно міцна суміш, і було її так мало, що вона вся помістилася у шкарлупці горіха, а зовні нагадувала краплю води. Та отут сова сказала:
- Живій людині потрібний скальп. Хто піде за скальпом мисливця? Зав'язалася палка суперечка. Виявилося, не всякий звір годиться на це. Думали, думали й нарешті розв'язали, що отут потрібна спритний і розумний птах. Говорять, спочатку прагли вибрати орла. Ірокези вважають його дуже шляхетним птахом, адже, говорять, він носить на спині чашу з росою й у дощові дні проливає її на землю туманом.
Потім вибрали було колібрі - за те, що вона швидко літає й майже невидима. Але зрештою розв'язали вибрати Великого Ворона, Гагагову. Ворон полетів у село чероков і скоро побачив скальп мисливця. Він був натягнутий на обруч і висів над димоходом вігвама. Ворон каменем кинувся вниз і схопив скальп. Чероки помітили його, сталі стріляти з луків, але ворон злетів так високо, що стріли не заподіяли йому шкоди.
Ворон приніс скальп на раду звірів, і усе розв'язали, що шкіра занадто висохнула - людей не зможе носити її. Тоді орел пролив на неї кілька крапельок роси. Шкіра стала м'якою й міцно приросла до голови мисливця. Отут йому дали покуштувати цілющого зілля, і мисливець відчув, що до нього вертається життя. Він лежав із заплющеними очима й раптом відчув, що розуміє мова птахів і звірів. Йому чулася чудесна пісня, і, видалося, він відразу запам'ятовує її слово у слово. Звірі просили мисливця, щоб він наспівував цю пісню щораз, як йому знадобиться допомога.
Мисливець запитав, як готувати зілля, і звірі відповіли, що коли-небудь відкриють йому цю важливу таємницю.
Та ось ведмідь поставив мисливця на ноги. Але коли той відкрив очі, навколо нікого не було: видне було тільки багато багато різних звіриних слідів. Добрий мисливець відправився у шлях, вернувся у плем'я й розповів людям про те, що трапилося з ним.