На березі великої ріки жили у старому курені старий так баба. Бідно жили вони: щодня старий відправлявся на ріку рибу ловити, баба цю рибу варила або на вугіллях пекла, тем тільки вони й ситі були. Не піймає старий нічого, так і зовсім голодують.
А у ріці тієї жив золотоликий бог Джала Камани, владика вод. Ось якось раз став старий мережі з ріки витягати, почуває: щось боляче важкі нині мережі. Потягнув він щосили, абияк витягся мережі на берег, заглянув - і ока замружив від яскравого блиску: лежить у його мережах величезна рибина, уся начебто із чистого золота відлита, плавцями рухає, вусами ворушить, у усі свої риб'ячі очі на старого дивиться. Та говорить золота риба старому рибалці:
- Не вбивай мене, старий, не неси мене, старий, до себе додому. Відпусти ти мене краще на волю, а за це проси у мене чого прагнеш.
- Чого ж мені попросити у тебе, чудо-риба?- говорить старий.- Немає у мене ні будинку гарного, ні рису, щоб голод утамувати, ні одягу, щоб тіло прикрити. Якщо ти по великій милості своєї усе це мені подаруєш, я тобі до самої смерті вдячний буду.
Вислухала риба старого, мотнула хвостом і сказала:
- Іди геть. Буде у тебе й будинок, і їжа, і одяг.
Відпустив старий рибу у ріку, сам додому пішов. Тільки, коли прийшов, довідатися нічого не може: коштує замість куреня з гілок будинок з міцних тикових колод, а у будинку тому є просторі крамниці, щоб гостей посадити, і коштують там цілі блюда білого рису, щоб досита поїсти, і лежать купою одягу ошатні, щоб у свято людям на очі здатися не соромно було. Говорить старий своїй дружині:
- Бачиш, баба, як нам з тобою повезло: не було у нас нічого, а тепер усього вдосталь. Скажи спасибі золотій рибі, що сьогодні мені у мережі попалася. Це всі вона нам дала за те, що я її на волю відпустив. Скінчилися тепер наші лиха й нещастя!
Почува баба, що їй чоловік: розповів, і тільки зітхнула, головою покачала, а потім і говорить:
- Ех, старий, старий!.. Багато років ти прожив на світі, а розуму у тебе
Менше, чим у дитини немовляти. Хіба так просять?.. Ну з'їмо ми рис, одяг зносимо, а далі-те що?.. Ступай зараз назад, проси у риби п'ятьох слуг, проси будинок новий - так не цю жалюгідну халупу, а великий, гарний, - такий, щоб самому цареві у ньому жити було не соромно... Та нехай будуть у тому будинку комори, повні золота, нехай від рису й сочевиці комори ломляться, на задньому дворі нехай нові візки й плуги коштують, а у стійлах буйволи - десять запряжок... Та ще проси, нехай риба тебе старостою зробить, щоб у всій окрузі люди нас почитали й поважали. Ступай, і поки не випросиш, додому не вертайся!
Дуже не хотілося старому йти, але сперечатися із дружиною він не став. Пішов він до ріки, сіл на березі й став рибу кликати:
- З'явися до мене, чудо-риба! Випливи, золота риба!
Через малий час замутилася у ріці вода, спливла золота риба із дна річкового-плавцями рухає, вусами ворушить, у усі свої риб'ячі очі на старого дивиться.
- Слухай, чудо-риба, - говорить старий, - попросив я у тебе, так, видне,
Мало... Незадоволена моя дружина: прагне, щоб ти мене у нашої окрузі старостою зробила, і ще вона прагне будинок удвічі більше нинішнього, прагне слуг п'ятьох, і буйволів десять запряжок, і рису повні комори, і прикрас золотих прагне, і грошей...
Вислухала золота риба старого, махнула хвостом і сказала:
- Нехай усі так і буде!
Та із цими словами назад у ріку пірнула. Пішов старий додому. Бачить: зібралися на дорозі всі околишні жителі із трубами, з барабанами, у руках тримають багаті подарунки й гірлянди квітів. Коштують не шелохнувшись, немов чекають когось. Як побачили селяни старого, повалилися усе на коліна й закричали:
- Староста, староста! Ось він, наш улюблений староста!..
Отут барабани забили, труби заграли, посадили селяни старого у оздоблений паланкін, на своїх плечах до будинку донесли. А будинок у старого знову новий-не будинок, а палац, а у будинку тому всі, як він просив у риби. Зажили з тих пір старий і баба щасливо й безбідно, усього у них, здається, було вдосталь, а баба усе гарчала. Місяця не пройшло, як знову вона стала до старого приставати:
- Хіба ця повага, хіба це пошана? Подумаєш, велика людина-староста! Ні, потрібно, щоб ти знову до риби пішов так попросив її гарненько: нехай зробить тебе над усією землею махараджей. Іди, старий, проси, а то, скажи, баба, мол, моя лаятися буде...
- Не піду я, - відповідає старий.- Або ти не пам'ятаєш, як ми раніше жили, як ми голодували, як бідували? Усі нам риба дала: і їду, і одяг, і новий будинок! Мало тобі здалося, так вона нас багатством обдарила, мене у всій окрузі першою людиною зробила... Ну чого тобі ще треба?
Скільки не сперечався старий, скільки не відмовлявся - баба ні у яку:
Іди, мол, до риби, і всі отут. Що ж бідному старому робити
Залишалося-довелося знову на ріку йти. Сіл він на березі й став кликати:
Випливи, золота риба! З'явися до мене, чудо-риба!
Покликав він раз, покликав іншої, покликав третій... Але ніхто не виплив на його заклик із глибини вод, немов і не було у ріці золотої риби. Довго чекав старий, потім зітхнув і додому поплівся. Бачить він: стоїть на місці багатого будинку старий курінь і сидить у тому курені його баба - у брудному лахмітті, волосся, немов прути старого кошика, у усі сторони стирчать, хворі очі струпами заліпило. Сидить баба й гірко плаче. Подивився на неї старий і сказав:
- Ех, дружина, дружина... Говорив адже я тобі: багато прагнеш - мало одержиш! Говорив я тобі: баба, не жадуй, втратиш і те, що маєш. Ти моїх слів тоді не слухала, а вийшло-те по-моєму! Так чого ж тепер плакати?