Жив-Був у лісі шакал. Він усім робив капості. Раз у самому кінці зими надумав він забігти у село. Бігав, бігав навколо дворів, і захотілося йому пити. Колодязь, був недалеко. Але як шакалові напитися, коли немає у нього: ні цебра, ні мотузки? Сунув він морду у колодязь, так вода стояла низько, не дістати - і всі отут. Розсердився шакал. "Добре!- думає.- Ось поберу та й підпалю цю воду. Пускай згорить". Він знову побіг у село й приніс вогню. Повернувся до колодязя - а там люди. Вони закололи цапеня й збиралися готовити обід. Поруч із ними стояло цебро з водою. Шакал підійшов і напився. Люди попросили у шакала вогню. " Дам-но я їм вогню, - думає шакал. - Дивишся, і мені перепаде за це кісточка й шматочок мясца".
Віддав він людям вогонь. Вони розвели багаття й зажарили цапеняти. Стали ділити м'ясо. Шакал отут кар; отут - чекає, що й на його частку дістанеться. Так тільки не дали йому ні шматочка. Не витерпів шакал, просить:
- Братики! Дайте мені ніжку.
- Хіба тобі своїх ніг не вистачає? Геть скільки їх у тебе!
- Ну хоч голову дайте.
- Своєї у тебе ні, чи що? Геть вона у тебе!
Чого не попросить шакал, на всі йому відповідають глузуванням. Озлився шакал:
- Віддавайте тоді мій вогонь, - говорить.
Що ж, отут люди не ладь - дали йому вогню. Шакал побрав вогонь і побіг на гумно. А люди ці прийшли до колодязя з гумна - вони горох молотили. Прибіг туди шакал і підпалив копицю соломи. Повзе вогник по сухих горохових стеблинках, потріскує. Шакал почекав-почекав, Доки вогонь усю копицю охопив, а потім як закричить у весь голос, щоб люди почули: Хто їсть ме-ме! Тук-Тук горить! Хто їсть ме-ме! Тук-Тук горить!
Люди спершу не зрозуміли, до чого це він. Сидять собі спокійно, м'ясо їдять. А шакал не вгамовує. Отут один
Спохватився.
- Адже це він нас кличе. "Хто їсть ме-ме" - це ми цапеняти їмо. А " тук-тук" - це він про горох. Так горошини стукають, коли падають. Не інакше як він гумно підпалив, бісівське поріддя. Біжимо скоріше гасити! Покидали люди м'ясо й бігцем до гумну. А шакал повернувся до колодязя й наївся досита.
Немає вуж, краще не жадувати. Коли хто чого-небудь просить, краще дати йому відразу. А то не вийшло б з вами такої ж лиха, як з тими людьми, що пошкодували кинути шакалові шматочок козлятини.