Колись давним-давно місяць був чистому й гладкої, як срібне блюдо, і не було на ній ні єдиної цятки. У ту пору жили у густому лісі чотири друзі: заєць, мавпа, шакал і кіт. Заєць був менше всіх, але друзі його поважали, тому що він був самим ученим і набожним з них. Мавпа пустувала, шакал любив схитрувати, а кіт часто крав. Та всі троє нерідко посміювалися над простотою зайця.
Одного разу восени, коли настала повня, заєць сказав своїм друзям:
- Сьогодні свято повні. У учених книгах написане, що можна врятувати душу, якщо поститися весь цей день і не є до самого сходу місяця. Ось я й збираюся сьогодні попоститься. Прагнете рятувати душу разом із мною? Мавпа, кіт і шакал погодилися й розв'язали весь день не доторкатися
До їжі.
Мавпа розв'язати-те розв'язала, але як узидела спілі плоди на деревах, так і не змогла стриматися.
"З порятунком душі можна й почекати, - міркувала вона. - Спершу плоди зірвемо, а вуж потім і про порятунок подумаємо. Спочатку про черево, потім про дух! Поститися можна й наступного року. Ніяк осіння повня адже щороку буває".
Розсудила так мавпа й наїлася досита.
Шакал розв'язав:
"Краще помру з голоду, але ні до чого не доторкнуся".
Але коли він нишпорив по лісу, то побачив наполовину з'їдену антилопу.
"Якщо я її зараз не доїм, - подумав шакал, - те, як знати, пролежить вона тут до сходу місяця чи ні? Хто стане берегти її для мене? А попоститься я зможу якщо не цього року, так у майбутньому".
Та зжер шакал залишки антилопи.
Кіт же, розв'язавши нічого не є, здрімнув на дереві. Але скоро у животі у нього загурчало від голоду, і він прокинувся. Прямо перед собою кіт побачив гніздо, а у ньому пташенят. Кіт відразу забув про свій розв'язок поститися. Він облизнувся, кинувся на пташенят і у одну мить проковтнула їх. Тільки заєць постився до настання ночі. Сонце опустилося, і стала підніматися лупа.
Коли кінчається пост, треба спочатку почастувати брахмана, а потім уже є самому. Ось заєць і став чекати, не пройде чи повз нього брахман. А місяць знав, що заєць ретельно постився. Їй захотілося його випробувати. Та ось прийняв місяць вигляд брахмана, прийшла до зайця й сказала йому:
- Із самого ранку у мене у роті крихти не було. Хто мене погодує у лісі? Немає чи у тебе чого-небудь
Поїсти?
- Всевишній послав тебе до мене, - відповів заєць.- Але ж я їм траву й корінці. Хіба ти будеш цим ситий? З'їж-но краще мене самого. Добра справу зробиш - допоможеш мені врятувати душу.
- Боже избави! - закричав "брахман". - Убити тебе?! Та ще у повню?! Ну ні, голубчик. Уже краще я голодним залишуся. Та "брахман" зібрався йти ладь, але заєць заблагав:
- Я сам зберу суків, розведу багаття й засмажуся на ньому. Тоді адже ти зможеш мене з'їсти?
На це "брахман" погодився, відійшов убік і став спостерігати за готуваннями зайця. Той зібрав хмиз і склав багаття. Глянув він на повний місяць, що знову засяявся у небі, замружив ока, попрощався з нею й стрибнув у вогонь. Але що за чудо? Заєць не згорів! Відкрив він ока й бачить прямо перед собою місяць. Кинувся заєць їй у ноги. Вона ласкаво підняла його й посадила до себе на коліна.
- Заєць! - сказав місяць. - Я нагороджу тебе за твоє благочестя. Тепер ти завжди будеш із мною.
З тих пір ми й бачимо на місяці зайця.