Жив-Був цар. Було у царя сім синів і одна дочка - вона була сама молодша. У той рік, коли синів поженили, цар із царицею обоє померли, а дочку прибудувати вони не встигнули - вона була ще занадто мала. Семеро братів роз'їжджали по торговельних справах, а сестра залишалася будинку з їхніми дружинами. Раз виїхали вони торгувати у далекі краї. Пройшов цілий рік - і їх досі немає. Ось їхні дружини й зговорилися вапна зовицю. Стали їй говорити:
- Ну, дівчина, бачиш, брати твої не їдуть. Принеси нам води у цьому дірявому горщику. А не принесеш - їсти тобі не дамо.
Так вони їй говорили. Що їй було на це відповісти? Довелося робити, що наказали. Витяглися вони для неї дірявий горщик, поставила вона його на голову й пішла на гхат. Вилучила вона тут горщик додолу й заплакала. Плаче, причитує, а слова у неї у пісню складаються:
Дірявий горщик я, дівчина, принесла, Дірявий горщик я, дівчина, принесла, Де ж ви, братики мої, нині торгівлю ведете?
Пішла дівчина на гхат і плаче там. Довго вона так проплакала. Потім, говорять, вийшли з води жаби й говорять їй:
- Скажи, дівчина, про що ти плачеш. Ми бачимо, ти давно отут сидиш і, чуємо, плакати не перестаєш. Нам самим від цього гірко. Скажи, про що ти плачеш.
- У мене семеро старших братів, а я у них одна сестра, - відповідає
Вона. - Мої невістки, усі сім, прагнуть мене перевести: змусили мене носити воду у дірявому горщику. Була б тут одна дірка, я б її рукою закрила і як-небудь принесла б води, так їх отут п'ять або шість. Як мені воду нести? А вони мені сказали: "Дивися не замазуй дір глиною або смолою. Неси горщик, як він є". Ось про що я вбиваюся, ось навіщо плачу.
- Не плач, дівчина, - говорять жаби. - Утішся й не горюй. Набери у горщик води, а ми ляжемо на дірки й закриємо їх. Тоді став його на голову й неси,
А принесеш - опускай потихеньку, про підставку не стукни. Ну, бери горщик, набирай воду.
Отут вона перестала плакати, побрала горщик, набрала води й понесла його на голові. Принесла й поставила на підставку. Невістки її говорять одна іншої:
__ Чудова справа, сестриці! Принесла адже вона. Не вдалося нам її здолати.
Дивляться на горщик: він дірявий, як був, а вода з нього не тече. Потім вони їй говорять:
__ Ну, дівчина, нарви листів і принеси, тільки не зв'язуй.
Вона й насправді пішла у ліс. Прийшла туди, заплакала й причитує такими словами:
Без мотузки листи я, дівчина, принесла, Без мотузки листи я, дівчина, принесла, Де ж ви, братики мої, нині торгівлю ведете?
Та ось, коли вона так плакала й причитувала, виповзла деревна змія й запитує:
- Скажи, дівчина, навіщо ти так плачеш? Від твоїх сліз у мене серце щемить. Скажи мені, навіщо ти так плачеш?
- Мої брати виїхали торгувати, - відповідає дівчина, - а їх дружини прагнуть мене перевести. Вони мені й водиці нз дають, що з рису зливають, поїсти, а сьогодні вони мені сказали: "Піди, нарви листів і принеси, тільки не зв'язуй. Тоді ми дамо тобі є. А то нічого не одержиш". Ось про що я горюю, ось яка туга змусила мене плакати. Бачиш, скільки листів я нарвала. Як мені їх тепер віднести? Ось тому я так горюю.
- Ах, ти горюєш про те, як їх віднести? - відповідає змія. - Не засмучуйся
Про це. Я тобі допоможу їх знести. Тільки, коли прийдеш додому, ти вязочку не кидай, а вилучи тихенько на землю. Сказала це змія й розтяглася на всю довжину.
- Клади на мене листи, - говорить. - Потім я згорнуся, і вийде зв'язка.
Та справді, у дівчини багато було нарвано листів - кошик би повний вийшла. Усі ці листи вона уклала поверх змії. Потім побрала змієві за голову й понесла зв'язку додому. Невістки побачили, що вона вертається, і говорять:
- Ну-но, сестриці, подивимося, чому вона листи зв'язала. А дівчина відповідає:
- Почекайте. Дайте мені спочатку їх покласти, потім дивитеся. Поклала обережно листи, змія відразу розвернулася - вони й не помітили, як вона вислизнула.
- Ні, - говорять, - сестриці, знову у нас із нею не вийшло. Потім вони їй сказали:
- Завтра, дівчина, принеси хмизу. Тільки не зв'язуй.
На інший день вона пішла у ліс і набрала хмизу. Після села; сидить, плаче й співає:
Без обв'язки хмиз я, дівчина, принесла, Без обв'язки хмиз я, дівчина, принесла, Де ж ви, братики мої, нині торгівлю ведете? Набрала вона хмиз, склала й плаче так там у лісі. Почув її щурячий удав, виповз і говорить:
- Слухай, дівчина, про що це ти так довго плачеш? Тебе слухати боляче. Про що ти плачеш? Скажи мені.
- Що мені ще робити, як не плакати? - відповідає дівчина. - Душу у мене зсохла, стала немов соломинка. Мої брати виїхали торгувати, а їх дружини прагнуть мене вкрай перевести. Вони мені веліли дров принести, так не погоджувати. Бачиш, я набрала, а як мені нести? Ось чому я тужу й плачу.
- Ах, ось через що ти горюєш, - говорить щурячий удав. - Не засмучуйся. Утішся, я зараз допоможу тобі їх донести. Тільки, як додому принесеш, клади дрова обережно.
Отут змія розтяглася у всю свою довжину й додала:
- Ну, клади дрова на мене, а я навколо них обернуся, і буде тобі у'язка.
Та справді, склала вона всі дрова на змію, а змія навколо них обернулася і їх міцно стягла. Поклала дівчина дрова на голову й понесла, а як дійшла до будинку, тихесенько вилучила їх у огорожі. Тільки вилучила, змія зісковзнула - і під огорожу.
Вийшли з будинку невістки, дивляться на роботу. А причепитися їм ні до чого. Намагалися вони ще мучити її не раз і по-різному, так доконати ніяк не зуміли.
Зібралися раз усе невістки рада тримати й домовилися вони ось на чому. - Підемо, - говорять, - усе разом у ліс за дровами.
Та справді, пішли вони всі й зовицю із собою теж побрали. Як зайшли вони у ліс, бачать: коштує у дороги дерево мачкунда, усе у кольорі. Стійте, - говорять. - Давайте спершу квітів нарвемо, а потім підемо
Далі.
Стали невістки пробувати влізти. Тільки вид роблять: влізуть трохи й униз сповзають. Та кожна говорить:
- Ні, мені не влізти.
Усі підряд те саме сказали, потім повернулися до зовиці.
- Лізь, дівчина, - говорять. - Постарайся для нас.
- Хто його знає, - відповідає вона. - Напевно, мені теж не влізти.
- Полезай, - говорять. - Спробуй влізти. У тебе, може, вийде. Отут, правду сказати, стали вони її силою підштовхувати так підсаджувати. Як залізла вона, говорять:
- Ну ми тобі допомогли піднятися, тепер нарви нам побільше квітів.
А самі тим часом принесли колючих гілок і обклали ними стовбур знизу, та ще мотузками їх прив'язали, щоб міцніше трималися. А після пішли й кинули дівчину там на дереві.
Пройшло багато часу, хто його знає скільки, і проїжджали тем місцем її старші брати, усі семеро. Як під'їхали до квітучого дерева, сіли під ним і говорять:
- Давайте відпочинемо малість під цим деревом.
Ну а дівчина від голоду так ослабнула, що слова вимовити не могла, а Усе-таки ще живаючи була. Побачила вона їх і визнала, а покликати-те не може. Ось сидять вони там, а зверху її сльози каплют, і трапся так, що сльози ці впали прямо на спину старшому братові.
- Агов ви, хлопці, - говорить він. - Гляньте на мою спину. Невідомо хто щось на мене упустив.
Подивилися брати й говорять:
- Слухай, брат. Ніяк це сльози нашої сестриці менший? Глянули вони наверх і побачили її. Відтягнули ладь колючі гілки, спустили її на землю, а потім намочили
Рисових пластівців, змішали їх з патокою й дали їй з'їсти, та ще рис варитися поставили.
З'їла вона рисових пластівців і стала потроху у себе приходити, навіть заговорила; а спочатку вона й говорити не могла. Дали вони їй ще небагато поїсти, а як поїла, уклали її відпочити.
Відпочила вона й усе розповіла: і як вона на дерево влізла, і хто колючки навколо стовбура прив'язав, тому їй довелося там залишитися. Та як невістки її раніше мучили, теж їм усе розповіла. Брати страх як розсердилися на своїх дружин.
- Що за напасть, - вони говорять. - Сестра у нас одна-єдина. За що вони її так мучать? Щастя, що ми отут проходили й виручили її, а то вона тут так би й пропала. Дружини наші не знають жалості, нема чого й нам їх жалувати. Прийдемо додому, викопаємо колодязь і всіх їх туди покидаємо. Як вони її мучили, так і ми їх помучимо - нехай на собі усе випробують. Хотілося б знати, як їм це сподобається. Усе на тому погодилися й говорять:
- Дружинам нашим знати про це не слід. Якщо хто їм що скаже, той нам більше не брат. Ми його ладь проженемо - нам такого брата не треба. Помніть, брати, міняти розв'язок не будемо.
Та кожний відповів:
- Вірно, я не буду міняти.
Поїли вони, сестру погодували, дали їй дві голки й посадили її у мішок.
- Ми велимо твоїм невісткам нести цей мішок, - говорять вони їй, - а ти їх голками гарненько коли. Якщо не понесуть, ми їм задамо міцний прочухан. Так вони її навчили, потім посадили у мішок, занурили мішок на вола й пустилися у шлях.
Приїжджають додому, мішок зняли з вола й тихенько поклали. Поклали його на землю, стали дружин кликати. Говорять їм:
- Ось, жінки, несіть цей мішок у будинок, так обережно. Дивитеся не упустите його, а то ми вас приб'ємо.
Та справді, підійшли дружини, побрали мішок і понесли, а дівчина як почне їх колоти. Устромляє голку щосили, якнайглибше. Дружинам впору кинути ноші й утекти, так чоловіки поруч ідуть і підганяють:
- Несіть швидше.
Напружилися вони й несуть, на уколи не дивляться, а дівчина усе коле їм руки й коле, так що кров струмками тече. Їм вуж і зліз не стримати. Як увійшли у будинок, пішли розпити: про новини, про справи, про дорогу. Чоловіки їм усе розповіли - і як далеко вони були, і всяке інше. Потім самі сталі запитувати дружин. Ті теж їм розповіли, як час без них проводили, що робили й усе таке. Ну а як зовицю мучили, жодна не сказала. Брати й запитують:
- А що із сестрою нашої, маленької? Ми її щось не бачимо. Нам би хотілося з її рук водиці випити.
- А вона у ліс пішла, - відповідають. - За дровами з подружками...
Так усі вони казки розповідали - і одна, і інша, і третя. Правди ніхто не сказав. Чоловіки їм говорять:
- Це вся брехня, що вона у ліс пішла. Ми її самі знайшли - на дереві мачкунда. Чого ви нам нісенітницю городите?
Дружини враз оніміли, - від страху дарунка мовлення втратилися, і мови у них до горла присохнули. А як відкрили мішок і випустили сестру, вони підняли лемент і ревіли у відкриту. Брати їх сварять на чому світло коштує, а дружинам і сказати у відповідь нема чого. Говорять тоді брати:
- Торгували ми у далеких краях, і трапилося нам потрапити у більше лихо. Ми тоді дали така обітниця: " Як повернемося додому, викопаємо колодязь і свято влаштуємо, щоб його освятити". Ось який була обітниця. Вірно, тому ми й сестру нашу знайшли.
На інший день прийнялися копати колодязь. Стали копати широко - у два сажні - і глибоко. Викопали на три людські рости, а то й того глибше, дійшли до мокрої землі й копати перестали.
Призначили день. "У такий ось день, - говорять, - святити будемо колодязь". Запасли масла й синдура, а у намічений день покликали будинків і веліли їм бити у барабан. Говорять брати дружинам:
- Сьогодні одягніться святковий-святковому-по-святковому. Ви усе разом у одну годину підете на благословенье до колодязя. Ось що від вас потрібно.
Отут і справді доми повели їх з барабанним боєм до колодязя. Як дійшли до колодязя, поставили жінок Рядком у краю й говорять:
- Ну, тепер благословляйте.
Тільки вони підняли руки для благословенья, а чоловіки як штовхнуть їх - і скинули кожний свою дружину вниз. Потім пішли додому, а жінок там залишили. Після вони накрили колодязь кришкою з колод і, скільки часу ті дівчину мучили, на стільки ж їх там залишили без їжі. Ні їсти, ні пити - нічого їм не давали. Тільки коли той час пройшов, їхнім наверх витяглися. Ось і казці кінець.