У одного царя було дві дружини - дві цариці. Давно це було, у ті часи майже у кожного царя було по дві дружини. Старшу, ту, що цар менше любив, кликали Дуо, а молодшу, улюблену, - Суо. Та у обох не було дітей. Одного разу до палацових воріт прийшов за милостинею свята людина - саньяси. Цариця Суо винесла йому небагато рису, а саньяси запитав, є чи у неї діти. Коли ж довідався, що не послав їй всевишній ні сина, ні дочки, то милостиню від неї ухвалювати не став. Відома справа - у бездітних рука нещаслива. За доброту ж її розв'язав саньяси дати їй чарівне зілля - як жінка його прийме, так незабаром і матір'ю стане. Ох, до чого обрадувалася Суо! Отут саньяси їй і говорить:
- Ось тобі кулька, проковтни його із соком гранатових пелюсток, і тоді у тебе народиться син. Особи у нього буде гарне, ніжне, як далим - квітка гранату. Так-Лимом ти й назви його. Але помни: твої вороги будуть намагатися вапна хлопчика. Тому будь обережна. Бачиш цей ставок? Там плаває більша риба, у череві у неї скринька, а у тій скриньці намисто. Це і є душу твого сина. Бережи її. А тепер вибачай.
Саньяси пішов, а Суо повернулася на свою половину. Місяця не пройшло, як пролетів слух, що молодша дружина чекає дитину. Ну й зрадів цар! Ще б - виходить, життя не даром прожите, буде на кого царство залишити. Усі обряди, що передують родам, зробили врочисто й пишно. Чекаючи спадкоємця радів увесь народ. У покладений час народила Суо хлопчика. Цар ледве розуму не втратився від радості.
Ішов місяць за місяцем, біг рік за роком. Царевич Далим ріс і з кожним днем ставав усе гарніше так миліше. З ранку до ночі не змовкав у палаці його сміх, тупіт його жвавих ніг. Найбільше на світі полюбив Далим ганяти голубів, а голуби часто залітали у Спокої до його старшої матері - цариці Дуо. У перший раз, коли хлопчик прийшов за голубами, Дуо віддала йому птахів. Коли так трапилося й іншим разом, задумалася Дуо, і прийшла їй на розум одна думка. Справа у тому, що Дуо терпіти не могла царевича Далима: адже з тих пір як він народився, цар визнавав одну тільки Суо, а про свою старшу дружину й думати забув. Почула Дуо, начебто свята людина однієї тільки матері Далима сказав, де схована душа її сина, а більше про той ніхто не знає. Ось і розв'язала вона, поки хлопчик біля неї з голубами займається, у цю таємницю проникнути, випитати через Далима, у якому такому місці його душу зберігається. На інший день прилетіли голуби у Спокої Дуо, вона побери їх так спрягти! Прийшов царевич, а вона йому й говорить:
Скажеш мені один секрет - одержиш голубів, не скажеш - не одержиш.
- Який секрет, матінка?
Так так, дрібниця один. Хочеться мені довідатися, де у тебе душу.
- Дивовижне щось ти мене запитуєш! Так де ж їй бути, як не у моєму тілі?
- А ось і ні, синок. Пустельник сказав твоєї матері, що душу твоя десь у іншому місці зберігається. Ось мені й хочеться довідатися, де ж це.
- Про це я нічого не знаю.
- Пообіцяй, що довідаєшся у матері, - тоді голубів поверну.
- Добре, запитаю. А тепер давай скоріше моїх пташок.
- Тільки не прохопися, ладпо? - сказала Дуо й повернула йому голубів. Далим-Царевич так зрадів, що відразу вся розмова до останнього слівця й забув. На інший день голуби знову залетіли до цариці Дуо й знову Далим прибіг за ними слідом. Запитує Дуо, чи довідався він секрет, а Далиму й відповісти нема чого. Довго молив-просив царевич, щоб не гнівалася на нього старша матінка й повернула йому голубів. Нарешті одержав він їх назад і як награвся, так відразу ж побіг до цариці Суо й запитує:
- Мама, скажи, де моя душа?
Похолоділа від страху бідна Суо. Потім отямилася й говорить:
- Дитятко ти моє рідне, алмаз мій безцінний, місяць мій ясний, краще й думати про це забудь. Живи сто років ворогам на зло, а мені на радість і ні про що такому ніколи не запитуй!
А царевич не відстає: скажи, де душу, та й усі отут! Не їсть, не спить, ні на кого не дивиться. Не витримало серце Суо, і у недобру годину відкрила вона синові заповітну таємницю.
Наступного дня Дуо вже усе знала. Не втрачаючи даром часу, вона відразу придумала, як розправитися із царевичем. Для початку наказала вона служниці послати їй постіль на сухому очереті. Потім веліла сказати цареві, що, мол, занедужала зовсім. Цар прийшов її відвідати. Побачила його Дуо й заметалася на постелі, начебто їй зовсім невміч. Отут очерет, що вниз був підроблений, тріскотіти початків потихеньку. Стривожився цар, послав за лікарем. А з тим лікарем старша дружини ще раніше зговорилася. Він оглянув Дуо й сказав, що у неї небезпечна хвороба, костолом називається. Від цієї хвороби, мол, є тільки одні ліки, і перебуває воно у череві найбільшої риби з палацового ставка. Послали за рибалками. Вони прийшли й ту рибу піймали. А царевич Далим саме у цей час відіграв на березі ставка. Тільки рибу із ставка вийняли - хлопчик відразу задихатися став. Рибу понесли до цариці Дуо, а царевича Далима - у Спокої матері. Почувши, що царевич занедужав, поспішив туди й цар. Б'є хвостом риба під ножем, б'ється у судорогах Далим-Царевич. У ту хвилину, як Дуо скриньку з риб'ячого черева дістала, намисто з неї вийняла так на шию надягла, Далим на руках у матері й дихати перестав. У безодню розпачу поринув цар, довідавшись про смерть сина. Не утішила його навіть звістку, що його старша дружина видужала зовсім. День і ніч плаче, горює цар. Про всі справи забув, сидить, тіло сина до грудей притискає й похоронний обряд робити не дає. Не прагне вірити, що немає у нього більше сина - і всі отут! Задумалися друзі й радники: що робити, як бути? Нарешті вмовили вони пануючи, щоб дозволив він перенести Далима-Царевича у відокремлений палац, оточений садом. Туди йому, начебто живому, стали посилати блюда із царського стола. Ключ же від цього палацу передали другові царевича - синові першого радника. Скінчилося щастя цариці Суо. День і ніч вона ллє сльози, з покоїв своїх не виходить. Та й цар скоро зовсім перестав відвідувати її, а почав проводити ночі у старшої дружини. Як тільки він входив до неї, Дуо намисто знімала й назад у скриньку ховала: як знати, раптом цар намисто побачить так про усе догадається!
Тим часом друг царевича у той відокремлений палац навідуватися став. Тільки що за диво? Царевич давно вмер, а тіло його всі як у живого - не гниє, не роздувається. Дивним це юнакові здалося. Та розв'язав він покараулить уночі, перевірити, чи немає отут якого секрету. Вийшла й справді дивовижна справа! Ночами, коли цариця Дуо намисто знімала так ховала, оживав Далим-Царевич. З'їдав усе, що йому із царського стола надсилали, а потім по садові гуляв. Ось прийшов друг царевича у сад уночі й сховався. Але що це? Бачить він, іде по доріжці юнак - точнісінько як Далим! Спочатку злякався він, подумав, не чи дух це. Потім подолав страх, назустріч вийшов. Бачить, не примара це, а сам царевич. Отут він зрадів й міцно обійняв його. Довго говорили друзі тієї вночі, і розповів Далим про те, як погубила його Дуо. З тих пір щоночі стали вони зустрічатися й думати так ворожити, як горю допомогти. Однак нічого придумати не могли. Тільки милістю богів був урятований зрештою Далим-Царевич від своєї гіркої частки.
А вийшло це ось як. Задовго перше ніж усе це приключилося, у сестри
Одного чарівника народилася
Дочка. На шостий день молодика обчислив він по зірках долю дівчинки. Отут мати стала його просити, щоб відкрив він, що написане на роді її дочки. Тоді чарівник сказав:
- Твоя дочка вийде заміж за мерця.
Почувши такі слова, матір ледве розуму не втратилася з горя. Довго вона вмовляла брата, щоб той пообіцяв їй іншу частку. Але чарівник сказав, що долю змінити не можна. Мати плаче-горює, але поробити нічого не може. А дівчинка росте так гарнішає. Дивиться на неї мати, а у самої серце кров'ю обливається: таку красуню, так з мертвим обручити прийде! А дні біжать, і вже прийшов час про весілля думати. Отут розв'язала мати як-небудь долю обдурити й відшукати притулок у чужих краях. Пустилися вони у шлях, сталі бродити із країни у країну. Так хіба долю обійдеш?! Ішли вони йшли, поки не прийшли до огорожі того саду, де стояв палац царевича. Темніло вже. Дівчина від голоду й спраги зовсім сил втратилася, іти далі не може. Тоді мати залишила дочку у входу у сад, а сама пішла воду шукати. Дівчина сиділа-сиділа, і захотілося їй подивитися, що там за огорожею. Штовхнула вона хвіртку, та відразу ж розгорнула перед нею. Дивиться дівчина - перед нею гарний палац. Повернула вона назад, щоб вийти, а хвіртка-те вже сама собою й захлопнулася. Не вибратися їй із саду. Тим часом ніч настала. Ожив Далим-Царевич, пішов по садові гуляти. Бачить-Коштує хтось. Підійшов ближче, дивиться-перед ним дівчина небувалої краси. Познайомилися вони. Отут дівчина повідала, що дядько-чарівник передбачив їй, начебто наречений її - мрець, і що тому вони з матір'ю пішли з будинку й скитаются по білу світу. Повідала й про те, як виявилася замкненої у його саду.
- Я Та є твій наречений, - сказав, вислухавши її Далим, - виходи за мене заміж.
- Який же ти мрець, - відповідала дівчина, - коли зараз я з тобою розмовляю?
- Підемо із мною, а після усе зрозумієш, - сказав Далим-Царевич і повів її у палац. Там стали вони є, пити так ласкаві слова один одному говорити. Тим часом мати дівчини повернулася з водою, глядь - а дочки немає ніде.
У сусіднє село пішла, скрізь про неї запитувала, так тільки ніхто нічого не знав. Після цього пішла вона назовсім з тих місць невідомо куди. Незабаром прийшов у сад і друг царевича. Спочатку здивувався він, коли побачив незнайому дівчину. Потім, коли усе довідався, то розв'язав, що треба їх обручити. Тільки ніч надворі, де отут брахмана знайдеш? Тому зробили вони обряд за звичаєм гандхарвов, обмінявшись квітковими гірляндами. Потім друг царевича, залишивши молодих, додому до себе повернувся. Далим-Царевич із молодою дружиною проговорили всю ніч безперервно, а потім заснули. Ранком прокинулася дружина царевича, стала будити його, дивиться, а він мертвий лежить. З горя так зі страху вона ледве з розуму не зійшла. Груди собі роздряпала, волосся видирає, то по садові метається, то біля царевича сидить, з нього око не зводить. Але який би не був довгий так страшний день, а й той завжди до кінця приходить.
Темрява на землю зійшла. Піднявся з ложа Далим-Царевич - молодій дружині начебто нове життя подарували. Сміються вони, співають, і розмовам у них кінця немає. Отут друг царевича прийшов, і пішло у них веселощі до ранку. А днем знову стихло усе у саду й у палаці.
Так між життям і смертю царевич сім років провів. За те час двоє синів у нього народилося. Гарні хлопчики, обоє на батька схожі як дві краплі води. Тим часом у палаці усе вважали, що царевича давно у живих немає. Ніхто й не знав, що він оживає ночами, думали, що спалили давно його тіло. Ось розв'язала дружина Далима побачитися зі своєю свекрухою й від цариці Дуо намисто добути, щоб чоловіка звільнити. Заручилася вона згодою Далима, одяглася, як покладено царській служниці, склала у вузлик ножиці, пилочку для нігтів, дзеркало, гребінку, фарбу для ступень і відправилася з дітьми у Спокої цариці Суо.
Та відразу примітила гарну служницю й ласкаво підкликала її до себе. Але коли дружина Далима захотіла підфарбувати їй ноги, Суо навідріз відмовилася; після смерті сина вона про себе більше думати не прагла. Вона не зводила очей із хлопчиків: до чого ж вони були схожі на Далима! Приголубила Суо дітей і попросила приводити їх частіше у палац.
Від неї направилася дружина Далима до цариці Дуо. Подивилася цариця на дітей - і теж згадався їй Так-Їм. "Так адже вмер царевич давним-давно", - заспокоїла вона себе й підкликала молоду служницю. Та села, побрала пилочку й схилилася над її ногами. Сподобалася Дуо
Рє робота, і покарала цариця їй приходити у палац щодня. А дружині царевича тільки того й треба було.
Якось раз її старший син раптом заплакав гіркими сльозами. Цариця Дуо побажала довідатися, у чому справа, і служниця відповіла, що хлопчикові захотілося пограти царициним намистом. Ох, як не хотілося Дуо знімати намисто! Так що поробиш, коли хлопчисько плаче-заливається! Зняла цариця намисто й простягнула дитині. Ось скінчила дружина Далима свою роботу, вуж і намисто назад віддавати пора, а хлопчик лементом кричить, до грудей його притискає, віддавати не прагне. Тоді кинулася дружина Далима у ноги цариці й говорить: - Не погуби мене, добра пані! Бачиш, як хлопчик-те вбивається? Дозволь відвести його додому. Там я його молоком наспіваю, спати укладу, а коли засне, то намисто поберу та й поверну тобі.
Довелося погодитися цариці Дуо: вуж боляче шумів хлопчисько. До того ж раз Далим-Царевич давно вмер, чого їй боятися? Дозволила вона побрати намисто, але покарала через недовгий час доправити назад будь-що-будь. Підхопила дружина Далима сина на руки й бігцем додому. Там вклала вона намисто у руки царевичеві, отут він і ожив. Уже як вони усе раділи у той вечір! Розв'язали назавтра у палац відправитися, мати з батьком побачити. А друг Далима вже туди добру звістку приніс.
Ранком по всьому царству слух пішов: живий Далим-Царевич! Надіслали за ним слона у багатому оздобленні, а за дітьми - двох конячок, а за дружиною - паланкін із золотими кистями, і поїхали усе у палац. А там і повірити спочатку не могли. Та й то сказати, де таке бачене, щоб мерці воскресали?! Ну зате коли повірили, то прямо збожеволіли від радості. А цариці Дуо-Те яке! Затремтіла вона, як аркуш на вітрі.
А Далим-Царевич усе ближче під'їжджає, ось уже музика й спів веселий чутне, ось вуж Далим-Царевич із дружиною й дітьми до батька й матері підходить, низько кланяється. Розповів Далим-Царевич паную, як усе було. Розгнівався цар і відразу наказав викопати глибоку яму, обкласти її зсередини колючками й кинути туди злу царицю Дуо. Отут і казці кінець.