Якось раз повз царський палац ішла торговка рибою й голосно розхвалювала свій товар. Почула це цариця, визирнула з вікна й понадила до себе торговку, щоб ліпше розглянути, що там вона принесла. Бачить, на дні кошика б'ється більша риба.
- Це у тебе самець або самка? - запитує цариця. - Мені потрібна самка. Тільки промовила це, чує - риба сміється.
- Це самець, - відповіла торговка й пішла своєю дорогою. Розсерджена, повернулася цариця у свої Спокої й увесь день не знаходила собі місця. Увечері приходить до неї цар і бачить: чимсь вона стривожена.
- чи Здорова ти? - запитує цар.
- Здорова-Те я здорова, - відповідає цариця, - так досада бере, як згадаю про рибу. Приносить сьогодні торговка рибу, а я запитую, самець це або самка. Та раптом риба як зарегоче!
- Риба регоче? Бути не може! Це тобі приснилося!
- Я адже у своєму розумі й говорю про те, що своїми очима бачила й своїми вухами чула.
- Що це за диво таке? Ну, так будь по-твоєму! Треба тільки знаючих людей розпитати, до чого б це.
Ранком цар розповів про весь візиру й велів йому розтлумачити це чудо. Дав він йому шість місяців строку й сказав:
- Не розгадаєш - не бути тобі живу.
Засмутився візир, так робити нема чого, треба наказ виконувати. Та ось відправився він у чужі краї - шукати відповіді, чому риба сміялася. Де він тільки не був, кого він тільки не розпитував. Мудреці й учені, митецькі маги й хитромудрі факіри ламали голову над цим завданням, а розв'язати її не могли. Пройшло п'ять місяців, і візир ні із чим повернувся додому. Став чекати неминучої смерті: чи йому було не знати, що цар па вітер слів не кидає! А був у візира син, собою пригожий і розумний. Велів йому візир покинути місто
На час, поки царський гнів не охолоне. Ось пішов юнак куди ока дивляться. Ішов, ішов, і попався йому на шляху старий селянин. Юнакові було однаково куди йти, старий довівся йому по душі, і відправилися вони разом. День був жаркий, дорога довга, ось юнак і говорить:
- А не чи понести нам друг дружкові по черзі, щоб шлях скоротати? "Що за дивак!" - тільки й подумав старий. Ідуть вони повз пшеничне поле. Спілі, золоті колосся хвилюються під вітром, як море.
- Не чи знаєш, з'їдений цей хліб чи ні? - запитує юнак.
- Чого не знаю, того не знаю, - відповідає старий, хоча, по правді говорячи, він і у користь не міг побрати, про що його запитує цей хлопець.
Приходять вони у більше село. Отут юнак дає супутнику ніж і говорить:
- Побери-но, приятель, так добудь нам пари коней. Та дивися, поверни мені ніж - річ ця дорога.
Отут уже старий розсердився й пробормотів:
Ти у чи своєму розумі! Або посміятися треба мною здумав?
Юнак пропустив ці слова повз вуха й більше нічого не сказав. Мовчав він доти, поки дорога не привела їх у велике місто. Загорнули подорожани на базар, зайшли у мечеть, але ніхто не звернувся до них з добрим словом, у будинок не покликав, не запропонував відпочити. Який великий цвинтар! - викликнув отут юнак.
"Та що це йому спало на розум так назвати це людне місто?"-подумав старий.
До села старого було вуж рукою подати. Шлях їх лежав через цвинтар. Подекуди у могил були люди - молилися й подавали перехожим коржа й ласощі на спомин душі померлих рідних. Вони підкликали й цих двох подорожан і щедро обділили їхньою їжею.
- Яке прекрасне місто! - сказав юнак.
"Напевно він божевільний. Знати б, що він ще викине? Землю водою назве, а воду сушею? Світло тьмою, а тьму світлом?" - подумав старий, але вголос нічого не сказав.
Пройшли цвинтар, бачать: тече через дорогу глибокий струмок. Зняв старий черевики, штани вище засукав і перебрався на інший берег. А юнак, як був, так і пішов за ним, не роззуваючись.
"Ну й ну! Ніколи не бачив такого дурня: мовленню дурні веде, та й справи у нього нітрохи не краще!" - сказав про себе старий. Та однаково хлопець йому подобався. " Нехай-но дружину мою й дочка побавить цей дивак", - подумав старий і став кликати юнака переночувати до себе й погостювати у них у селі.
- Спасибі тобі, - відповів той.- Але дозволь мені спершу запитати, міцні чи у тебе у будинку балки?
Старий тільки махнув рукою, засміявся й пішов додому. Привітався він із дружиною й дочкою й говорить:
- Там за селом мій попутник залишився. Я було праг привести його до нас, щоб він погостював у пас, по із цим дурнем ніяк не зговоритися. Запитує, міцні чи у мене у будинку балки.
Сказав це старий і залився сміхом. А дочка у старого була надзвичайно розумна й догадлива.
- Батько, - сказала вона, - попутник твій зовсім не так дурний, як ти думаєш. Він адже тільки праг довідатися, не у чи тягар тобі буде гість.
- Ах, ось воно що! - викликнув старий.- Тепер розумію. Ну, якщо так, розгадай мені й інші загадки. Рушили ми у шлях, він запропонував нести один одного, щоб шлях скоротати.
- Так хіба ж це загадка!-відповіла дівчина.- Він праг сказати, що якщо один з вас стане розповідати що-небудь занятное, то час пролетить непомітно.
- Але ж і правда, - погодився старий.- Ну, а коли ми йшли пшеничним полем, він запитав, з'їдений цей хліб чи ні.
- Невже ти не зрозумів, батько? Він праг довідатися, чи їсти борги у хазяїна поля. Якщо є, то це однаково що пшениця вже з'їдена, адже розплачуватися-то прийде нею.
- Та вірно! - зрадів старий.- Ну, слухай далі. Коли ввійшли ми у село., він дав мені ніж і велів добути двох коней, а ножик віддати йому назад.
- Не про чи міцні ціпки, які, як два добрі коні, полегшать вам дорогу, говорив він? Він праг, щоб ти зрізав два ціпки так ніж не втратив, - відповідала дівчина.
- Ось воно що! - здивувався старий.- Ну, а коли ми йшли по місту, нас не попалося нікого зі знайомих, і жодна душа не дала нам ні крихти. А на цвинтар люди окликнули нас і наділили коржами й ласощами. Та ось попутник мій назвало місто цвинтарем, а цвинтар містом.
- Що ж отут дивного! Де, як не у місті, усього вдосталь? А негостинні люди нічим не краще мерців. Людне місто, де не привечают подорожан, здасться цвинтарем. А на цвинтар добрі люди й приветили, і нагодували вас.
- Твоя правда! - сказав старий.- Ну, а чому ж він пішов через струмок прямо у одязі й черевиках?
- Я діву даюся, до чого він розумний! - відповіла дівчина. - Я сама часто думаю, як безглуздо поводяться люди: ступають босими ногами по гострих каменях цього бурхливого струмка. Ледве посковзнувся - упав і вимокнув до нитки. Воістину твій приятель - мудра людина, добре б з ним познайомитися.
- Чого простіше! Я розшукаю його й приведу сюди, - сказав старий. Тільки не забудь сказати, що балки у нас у будинку
Міцні, тоді він прийде. А я йому наперед гостинець пошлю - нехай бачить, що ми раді гостеві.
Отут кличе вона слугу й велить йому передати юнакові гостинці: миску з гуавами, дванадцять коржів і глечик молока.
- Так скажи йому, що зараз повня, у році дванадцять місяців, а у море повно води.
Пішов слуга розшукувати юнака, так увязався за ним його молодший син і випросив у батька самі ласі шматки з кошика.
Слуга знайшов юнака, віддав йому гостинці, повторив слова господарки, а юнак у відповідь:
- Кланяйся своїй пані так скажи, що зараз молодик, у році я нарахував одинадцять місяців, а у море й справді повно води. Нічого не зрозумів слуга, але слово у слово передав усе своїй господарці, а та відразу зрозуміла, що слуга приховав плоди й один корж, і за це покарала його. Нарешті хазяїн привів юнака у будинок. Зустріли його як бажаного гостя, як сина знатних батьків, хоча й не знали, якого він роду-племені. Незабаром розповів він їм усе: і про те, як риба сміялася, і про гірку долю батька, і про те, чому він з будинку пішов. Розповів і запитує:
- Як же мені тепер бути? Що робити? Дівчина відповідає:
- Провиною всьому горю риба, а сміх її ось що значить: у палаці у царя, у жіночих спокоях, захований чоловік.
Почув юнак ці слова й несказанно зрадів, що зуміє тепер урятувати батька від злої смерті.
Побрав він ранком дочка старого й поспішив з нею у рідні краю. Ось прибутки вони у столицю, прийшли у палац, отут юнак розповів батькові усе, що довідався. А бідний візир уже й не сподівався знайти рятування від страшної своєї долі. Напівмертвий від страху, став він перед царем і повторив те, що почув від сина.
- Бути того не може! - викликнув цар.
- А ти спробуй збери всіх палацових служниць і накажи їм стрибати через яму. Отут-Те й підтвердиться те, що я тобі говорю: чоловік відразу видасть себе, - відповідав візир.
Цар так і зробив. Наказав вирити яму й усім служницям велів стрибати через неї. Пробували всі, так тільки однієї вдалося перестрибнути. Та насправді це виявився чоловік.
Так цариця довідалася, тому сміялася риба, а вірний візир урятувався від смерті.
Ну, а коли усе було готове до весілля, син візира одружився па дочки селянина. Жили вони довго й щасливо.