Якось раз сидів у лісі павич і гірко ремствував на свою самітність. Трапилося, що повз пробігав шакал. Побачив він павича й запитав його:
- Ти чого такий смутний, братик? Павич спочатку злякався шакала, але потім, набравшись хоробрості, відповів з подихом:
- Ах братик! Хоч і живу я у такому великому лісі, але немає у мене нікого, з ким я міг би горі розмикати або радістю поділитися. Ось про це я й тужу.
Почувши такі слова, шакал пошкодував павича й сказав:
- Знаєш що, павич, давай дружити! Даю тобі слово, що із сьогоднішнього дня нічим тебе не скривджу.
Павич зрадів, і стали вони дружити: цілими днями разом стрибали, танцювали й співали. Та так вони один одного полюбили, що навіть їли разом. Час ішов. Якось раз павич нарвав великої, соковитої аличі, а шакал притяг молоденьке ягня. Сіли обоє поруч і прийнялися кожний за свою їжу. З'ївши аличу, павич нарив у землі ямок, одну біля іншої, кинув у кожну з них аличевую кісточку, засипав ямки землею й, з важливістю розпустивши хвіст, сказав:
- Завжди, коли я їм аличу, кісточки зариваю у землю. У нашому роді павичів здавна так повелося. Пройде час, з кісточки виросте велике дерево, на ньому з'являться плоди. Мені, може бути, і не прийде поласувати цією аличею, але Усе-таки я радий: хто-небудь іншої з'їсть аличу, подякує мені, і душу моя зрадіє.
Ці слова павича довелися шакалові не за смаком. Він образився й, небагато подумавши, сказав:
- Хоча наш рід шакалів їсть м'ясо, але й у нас уже давно існує звичай кидати у землю кістки. Я щораз, як їм ягняти, кидаю його кості у землю.
Сказавши так, він нарив у землі ямок, одну біля іншої, кинув у кожну по кісточці ягняти й засипав землею.
Потім обоє вони, шакал і павич, весело пританцьовуючи, відправилися гуляти. Дні бігли за днями. Одного разу павич сказав шакалові:
- Підемо, братик, подивимося на поле, яке ми засіяли. А то як би який-небудь звір не попсував наші посадки.
Шакал став відговорюватися, але павич настояв на своєму, і обоє друга прибули на місце, де були зариті кісточки аличі й кістки ягняти. Вони побачили невеликий кущик, який виліз із землі. Це була алича.
- Подивися-но, як моя алича розгойдується на вітрі. Скоро вона виросте й дасть плоди, - сказав павич і подивився туди, де шакал зарив кості ягняти. На тому місці нічого не росло. У очах павича мигнуло глузування. Шакал помітив це й сказав:
- Кістки ягняти так швидко не проростають. Їм потрібно довго пролежати у землі, перш ніж пустити паростки.
Павич глумливо посміхнувся, а шакал розсердився, але стримався й зробив вигляд, що нічого не помітив.
Пройшло кілька місяців. Павич час від часу ходив на поле й запрошував із собою шакала. Шакалові дуже не хотілося ходити туди, але нічого не поробиш: не можна було засмучувати друга, і він не суперечив павичеві.
Алича виросла, зацвіла, і павич дуже цьому радів. А шакал побачивши костей, які так і лежали у землі, як він їх поклав, зневірявся й горював. Він добре знав, що кістки ягняти не дадуть сходів і що він збрехав павичеві. Але як інакше міг він підтримати честь свого роду? Тому, коли павич із безневинним видом запитував: "Послухай, друг, коли ж нарешті проростуть кості, які ти посадив?" - шакал відповідав йому:
- Кістки так швидко не проростають. Їм потрібно довго пролежати у землі, перш ніж пустити паростки.
Павич тільки сміявся у відповідь, а шакал лютішав, але Усе-таки пригнічував у собі гнів, щоб підтримати дружбу.
Та ось настав день, коли алича покрилася великими спілими ягодами. Павич нарвав їх і прийнявся за їжу. Шакал був відразу. На лихо, полювання не принесло йому удачі, і він мовчачи сидів у сторонці. А павич, побачивши, що шакал сумний і нічого не їсть, став над ним потішатися:
- Видне, урожай твій дозріє у майбутньому столітті! Якщо б ти посадив аличу, то зараз насолоджувався б спілими ягодами!
Шакал, пригноблений, сидів і мовчав, а павич продовжував насміхатися над ним. Потім, з'ївши аличу, він став кидати кісточки у такала й присуджувати:
- Братик! Як мені тебе жалко! Побери ці кісточки, посади їх, хоч на наступний рік поласуєш!
У душі шакала клекотала лють. Він не міг більше стримуватися - і накинувся на павича:
- Нехай кістки ягняти не дали сходів, зате я знімання тебе й утамую свій голод!
Та він розтерзав павича й з'їв.