Жив колись цар, і був у нього небаченої сили палаван. На вид палаван був зовсім як дев - величезний, увесь у густій щетині, і тому прозвали його Девкаци - дев-людей. Пишався цар своїм палаваном: ніхто у цілому царстві не міг побороти його. Та Усе-таки хотілося цареві знайти людину сабоніше Девкаци.
Розіслав цар гінців по всіх містах і селищам шукати борця, який здолав би Девкаци.
Розбрелися царьови слуги по всіх дорогах, виходили лісу й поля, гори й доли, знесилилися, але не знайшли мисливця йти на загибель! Поголоска про могутній Девкаци облетіла усе царство, і ніхто не вирішувався помірятися з ним силою. Вертаються царьови слуги назад і бачать: сидить у дороги обірваний хлопчисько, гризе кірку хліба. Кликали його Івана.
- Поберіть мене із собою, прагну царський палац подивитися, - просить їхнє маля.
Розсміялися посланці пануючи й пройшли повз. Увязався хлопчик за ними, не відстає.
- Біжи-но краще додому, - говорить йому один зі слуг.- У палаці у ца-я - Девкаци, попадешся йому на очі, задасть жару.
-Не боюся я вашого Девкаци!-говорить хлопчик.
- Бач хоробрий!-розсміялися слуги.- Може, ти поборешся з ним? Ми саме шукаємо такого сміливця.
- А чого не поборотися?-відповідає Иване.
Та смішно царьовим слугам, і раді вони, що знайшли, кого шукали. Не лихо, що малий. "А нам-та яка справа, коли не здолає він Девкаци? Сам викликався поборотися з ним", - розв'язали вони й побрали Иване у палац. Побачив цар хлопчика й не знає - сміятися або гніватися.
- Послухай, малец-хоробрий, - говорить цар.- Невже будеш боротися з моїм Девкаци?
- А чого ж не буду? Подумаєш, який силач твій Девкаци! Погодуй мене місяць досхочу, а там сам побачиш.
Погодився цар потіхи заради.
Їсть і п'є Иване, їсть і п'є з ранку до вечора. Інші за рік не виростають так, як Иване виростає за день.
Пройшов місяць. Призначили день сутички Девкаци з Иване.
З ранку із усіх кінців юрбами повалив народ на площу подивитися на змагання. Людей зібралося тьм-тьмуща. На почесному місці цар сидить із домочадцями.
Вийшов на середину кола Девкаци. Підскочив до нього Иване. Не підскочив, а підлетів! Пішов по колу, немов по повітрю, ногами землі не стосується! Вертиться Девкаци, махає руками, а хлопчика піймати ніяк не може. Підстрибнув Иване високо й упав на Девкаци з такою силою, що підім'яв його під себе!
Закричали всі, ляскають переможцеві, глузують із Девкаци, кричать йому образливе: "Бийбуу!"
З того дня став Иване царським палаваном.
Цілими днями розгулює Иване перед палацом і у саду. Нічого не робить, їсть, п'є й відпочиває. Одне у нього заняття - показати свою силу й спритність, потішити царя.
Пройшов рік, інший, і ще пройшло багато днів. У царя була дочка, і була вона зла, зарозуміла.
Трапилося Иване побачити її на терасі. Пройшовся він перед царівною й сказав їй жартівливі слова по-крестьянски. Образилася пихата Лцаревна. Не сподобалося їй, що сільський хлопець посмів заговорити з нею - із царською дочкою. Розв'язала вона провчити Иване-Палавана: дати йому така справа, щоб він не впорався й усе над ним посміялися. Пішла вона до царя й говорить:
- У саду Вогненного дева росте яблуня безсмертя. Хто покуштує її плодів, буде жити вічно. Добре б цій яблуні рости у нашому саду!
- Добре б, так хто наважиться піти до Вогненного деву?
- Невже наш Иване-Палаван не здолає дева?! Пішли його за яблунею. Запала паную у голову думка про яблуню безсмертя. Призвав він до себе Иване й говорить:
- Слухай, мій палаван. У саду у Вогненного дева росте яблуня безсмертя, пересади її у мій сад.
- Із превеликим полюванням! - відповідає Івана.
Чи Довго йшов, чи коротко, дійшов Івана до саду Вогненного дева. Коштує там яблуня, палає вся від червоно-золотавих яблук.
Ударив Івана ногою по стовбуру, і посипалися на землю, покотилися яблука - жодного не залишилося на гілках!
Сіл Івана під деревом, наївся яблук і приліг у тіні соснуть. Зачув Вогненний дев запах людину й увійшов у сад. Побачив Иване під деревом, подивувався його зухвалості.
- Хто ти? Як посмів топтати землю у моєму саду? - взревів він. Підхопився Иване, підняв Вогненного дева над головою й по горло всадив його
У землю. А потім заніс меч - відітнути йому голову.
- Не вбивай мене, століття рабом тобі буду, з будь-якого лиха виручу, заблагав дев.- Дам тобі дзеркальце чарівне. Заглянеш у нього - обернешся звіром, яким захочеш; заглянеш іншим разом - знову людиною станеш.
- Добре, дарую тобі життя, будеш мені братом, - мовив Иване. Вогненний дев повів побратима у будинок, почастував і подарував йому чарівне дзеркальце. Розповів Иване, навіщо послав його цар.
- Так і бути, забирай яблуню - не сваритися ж через неї! - сказав Вогненний дев і сам вирвав дерево з коренем.
Поклав Иване дзеркальце у кишеню, звалив яблуню безсмертя на плече й зібрався йти назад.
- Якщо у лихо потрапиш, кликни мене-миттю примчуся, - сказав йому дев на прощання.
Повернувся Иване й посадив яблуню перед палацом.
Іде час, а яблуня не цвіте, яблук не дає. Насміхається пихата царівна над Иване-Палаваном:
- Ну який ти палаван, Вогненного дева не здолав! Та царя обдурив - просте дерево посадив.
Насміхається царівна, обриває з яблуні листи. А дерево хворе хльостає її за це гілками.
"Добре, переведу я тебе, Иване", - розв'язала царівна. Прийшла вона до царя й говорить:
- Не зумів Иване добути тобі яблуню безсмертя, нехай добуде златогривих раши, відіб'є їх у трьох девов-братів. Не даром же ти його годуєш і напуваєш.
Призвав цар свого палавана:
- Послужи мені службу, Иване, покажи свою хоробрість. Прижени златогривих раши.
- Із превеликим полюванням, - відповідає Иване.
Побрав Иване великий гострий меч і пустився у шлях. Іде він шляхом-дорогою, а сам не відає, як златогривих раши добути. Згадав Иване про свого побратима. Кликнув він Вогненного дева. У єдину мить з'явився перед ним дев.
- Що за нестаток у тебе, братик? -запитує дів.
- Так ось цар не дає спокою, велів доправити йому златогривих раши, а я не знаю, де їх шукати.
- Не тужи, брат, допоможу тобі, відведу у володіння девов, у яких златогривие раши, - говорить Вогненний дев.
Привів Вогненний дев Иване до широкої ріки, за якою жили три дева - три брати. Сіл він на березі під деревом, налив миску води, зміцнив на краю її свічку й говорить своєму побратимові:
- Я залишуся на березі, а ти йди до дороги, відбий у девов раши. Якщо не впораєшся, прийду на допомогу. Як почервоніє вода й згасне свіча, буду знати, що ти у лиху.
Перейшов Иване ріку й сховався у кущах біля дороги, по якій деви верталися додому.
Настала година вечері. Здався старший дев - трьохголовий, верхи на златогривом раши. Тільки під'їхав він до кущів, Иване як крикне:
- Хвит!
Та здійнявся під девом раши.
- Але - Про, вовча сить!-взревів дев.- Чого злякався? Далеко від нас Иване-Палаван.
- А ось і немає!
Підскочив Иване-Палаван до деву й одним махом зніс йому всі три голови.
Побрав златогривого раши на вуздечку й знову укрився у кущах.
Здався на дорозі середній - шестиголовий дев, верхи на златогривом раши. Тільки під'їхав він до кущів, як крикне Иване:
- Хвит!
Та став раши під девом як укопаний, кроку ступити боїться.
- Але - Про, вовча сить!-взревів дев.- Не бійся, далеко від нас Иване-Палаван.
- А ось і немає!
Вискочив Иване з кущів, змахнув мечем і відрубав деву всі шість голів. Побрав на вуздечку другого раши й сіл підстерігати третього дева. Ось нарешті їде верхи молодший дев - девятиголовий! Тільки під'їхав він до кущів, Иване як крикне:
- Хвит!
Та шарахнувся златогривий раши.
- Але - Про, вовча сить! - загримів гороподобний дев.- Не нападе на нас отут Иване-Палаван.
- А ось і нападу! - відгукнувся Иване й підскочив до девятиголовому деву. Величезний був дев, не зумів Иване знести йому голови. Підхопив дев Иване, посадив на долоню, загоготав:
- Захочу, у порошок тебе зітру, у золу зверну, ха-ха-ха! - і жбурнув він Иване-Палавана об землю.
По самі груди пішов у землю Иване. Витягся дев свій меч, і отут Иване говорить чудовиську:
- Дай мені наостанку викурити твою трубку, а там роби із мною що прагнеш.
Набив дев трубку тютюном і простягнув людині. А трубка у нього довга-довжелезна, більша-превелика - цілий мішок тютюну набивав дев у неї.
Иване повільно розкурює трубку - тягне час, не прагне вмирати, чекає, коли прийде на допомогу Вогненний дев.
А побратим його задрімав у цю пору. Не бачить, як червоніє вода у мисці, як гасне свіча. Але ось згасла свіча, і відкрив Вогненний дев ока.
Підхопився він і вихром понісся виручати Иване.
Налетів Вогненний дев на девятиголовое чудовисько й одним ударом зніс йому всі дев'ять голів.
Сіли побратими на златогривих раши, збираються у дорогу назад, і отут розв'язав Иване подивитися, не чи залишився хто у будинку дева.
- Почекай мене тут, - говорить він побратимові.- Піду подивлюся, що у будинку девов діється.
Дістав він чарівне дзеркальце, глянув у нього, обернувся кішкою й пробрався у будинок.
Сидить у вогнища ікласта баба, розмовляє сама із собою:
- Тому мої сини не вертаються? Не трапилося чи з ними лиха?
Не чи вбив їх хто? Вогнем запалаю на шляху лиходія, спопелю його. Сніжною бурою налечу - під собою схороню, потоком розіллюся - потоплю. Вибрався Івана у двір, глянув у дзеркальце й знову звернувся у людину. Розповів побратимові, як грозить ікласта мати девов. Підхопилися вони на златогривих раши, пустили їх щодуху. Не встигнули вони виїхати з володінь девов, запалав на дорозі вогонь.
- Це баба прагне нас спалити, - говорить Івана побратимові. Вихопив він меч, ударив по мовах полум'я. Миттю зник вогонь. Помчалися вони далі. Ось уже й ріка. Так не переїхати її ніяк.
Розбушувалася вона, вирує, піниться. Та раптом перекинувся через ріку старий місток.
- Не відстає від нас баба, - говорить Иване, - містком перекинулася, звалиться під нами, і потонемо ми у ріці.
Вихопив він меч, ударив по мості. Розвалився міст, і негайно заспокоїлася ріка. Перебралися побратими на інший берег, їдуть далі. Раптом завихрився сніг, і виріс на дорозі величезний замет - ніяк його не об'їхати, усе росте й росте.
- Це знову баба!-говорить Иване.
Вихопив він меч, ударив по замету. Миттю розвалився замет і очистилася дорога.
Отут розпрощалися побратими, і кожний відправився своїм шляхом. Пригнав Иване-Палаван паную златогривих раши. Радіє цар, похваляється перед усіма чарівними чудо-кіньми. Але не радіє пихата царівна. Душить її злість на Иване за те, що з усіма дорученнями впорався. Втратила царівна спокій, усе думає, за чому б ще послати палавана, щоб він назад не зміг відвертати.
Ось провідала вона, що у далекому морі буйволи з алмазними рогами живуть, і пішла до царя:
- Чула я, що у далекому морі, за сім'ю горами, буйволи з алмазними рогами є. Вели палавану добути тих буйволів.
Послав цар Иване-Палавана за буйволами з алмазними рогами. Вийшов Иване у поле й кликнув Вогненного дева. З'явився його побратим.
- Що за нове лихо у тебе, братик? - запитує дев. Розповів Иване, за якою справою послав його цар.
- Не тужи, не хитра ця справа, - говорить Вогненний дев.- Буйволи по вечорах на берег виходять води з колодязя попити. Не за смаком їм морська вода: солона так гірка. Колодязь той величезні мурахи стережуть. Попроси у царя дванадцять вьюков вати, дванадцять глечиків вина й сорок туш овець. Та води чистої заздалегідь припаси. Кинь туші мурахам, накинуться вони на м'ясо, а ти тим часом осуши колодязь ватою й налий у нього провина. Що робити далі, сам зрозумієш.
Усе зробив Иване, як Вогненний дев велів, і став чекати.
Ось зайшло сонце, і вийшли з моря алмазорогие буйволи. Підступили вони до колодязя й відразу отпрянули - не сподобався їм запах провина! Ходять навколо колодязя, мучить їхня спрага. Побачили буйволи Иване й заблагали:
- Напайки нас, людей, століття тобі служити будемо! Иване напоїв їхньою водою й погнав до царя.
А буйволи ті були всевідаючі - усе відали, усе знали.
- Славний ти людей, - говорять йому буйволи, - хоробрий і сабоний, тільки погублять тебе дурний цар і зла царівна, коли не позбавимо ми тебе від їхнього підступу.
Ось повернувся Иване з буйволами.
Вийшли з палацу й цар, і царівна, і назир-візири подивитися на дивовижних алмазорогих буйволів. А буйволи пригнули голів і понеслися прямо на царя й царівну. Ледве встигнули вони відскочити убік і кинулися бігти ладь зі страху.
Та ніхто з тих пір їх не бачив.
Зібрався народ і вибрав царем Иване-Палавана. У той же день зацвіла яблуня безсмертя перед палацом і запалали на ній потім червоно-золотаві яблука.