Жив цар. Та був у нього єдиний син.
Ось виріс царевич, дорослим юнаком став. Дивиться на нього цар, любується й думає:
"Старію я. Треба б мені царство синові передати. Добре, якби й у нього маленький спадкоємець ріс. Тоді міг би я вмерти спокійно". Ось підкликає він одного разу царевича до себе й говорить:
- Не чи час тобі, синок, наречену собі пошукати? Пора й своєю сім'єю обзаводитися.- Та повів його цар у більшу залу. Усі стіни її портретами були обвішані - і на всіх портретах дівчини намальовані, одна інший гарніше, одна іншої миліше.
- Ось, синок, - говорить цар, - вибирай собі дружину.
Обійшов царевич усю залу, усі портрети розглянув і говорить батькові:
- Ні, панотець, не можу собі по серцю ні однієї вибрати. Усі вони красуні, слів немає. А ні до однієї з них у мене душа не лежить. Дозволь мені краще самому усе наше царство обійти. Може бути, я й зустріну свою суженую. Цар погодився, і відправився царевич у шлях.
Ходить він по рідній землі, ходить по горах, по виноградниках, у прадавні міста заходить, у села заглядає. Багато дівчат у його рідній країні, багато красунь і розумних, і добрих, а не лежить до них серце царського сина. Але ось одного разу у горах, на краю бідного селища, зустрів він дівчину - струнку, як кипарис, з косами, немов коричневий шовк. Побачив царевич дівчину й зрозумів, що її одну буде любити усе життя. Увійшов він до неї у саклю й сіл поруч.
- Виходи за мене заміж, красуня, - просить.
- Хто ти?-дівчина запитує.
- Я-Я- царевич.
- А що ти вмієш робити? Яке ремесло знаєш? Здивувався юнак:
- Ремесла я не знаю. Я ж говорю тобі, що я - царевич. Засміялася дівчина:
- Бути царевичем - це ще не заняття. Сьогодні ти царевич, а завтра
Немає. Чим тоді будеш сім'ю годувати? Піди навчися якого-небудь ремесла. Навчишся - тоді вийду за тебе заміж, а немає - більше не показуйся. Вилучив голову царевич, вийшов із саклі сумний. Якому ремеслу навчитися - не знає.
Повернувся він у палац, розповів батькові про своє горе. Посміхнувся цар:
- Не засмучуйся, синок. Ця справа поправна.
Та наказав він скликати до себе у палац майстрів-ремісників із усього царства. Прийшли на царський заклик ковалі й пічники, бондарі й ткачі так теслі. Коштують у золотий залі, чекають царя, між собою шепотяться, не знають, навіщо їх цар призвав.
Та ось виходить із покоїв цар і з ним царевич. Поклонилися їм ремісники.
- Здрастуйте, майстри, - говорить цар.- Зібрав я вас сюди ось по
Якій справі. Прагне мій син, царевич, вивчитися якому-небудь ремеслу. Хто з вас може його у науку побрати?
Зашепталися майстри, головами захитали. Нелегка це завдання - царського сина простому ремеслу вчити.
- Ну, що ж, ніхто не вирішується? - запитує цар. Та підкликає він до себе майстри-слюсаря, який у палаці всі замки ставив. - Я знаю, ти гарний майстер. Берешся навчити царевича слюсарній справі?
Розгубився слюсар.
- Тому не навчити, ваша величність? - відповідає.- Так не знаю, чи догоджу.
- А скільки часу потрібно, щоб гарним слюсарем стати? - запитує царевич.
Подумав слюсар:
- Так року три потрібно...
- Ну, це мені не підходить, - говорить юнак.- Стільки часу моя наречена чекати не стане.
Підкликав цар бондаря й запитує:
- Скільки часу потрібно, щоб царевича твоєму ремеслу навчити? Поклонився бондар цареві:
- Два роки, ваша величність.
- Ні, і це занадто довго, - говорить царевич.
Майстри за майстром усіх цар запитав. Нарешті дійшов до останнього. Це був старий ткач - рідкий умілець. Ткав він килими такої краси, що любуватися на них з інших країн приїжджали.
- Ну, а ти, старий, невже не допоможеш? - запитує цар. Подумав старий ткач, потерло чоло:
- Добре, ваша величність. Я навчу царевича моєму ремеслу.
- А у скільки часу? - запитує царевич.
- У три дні, - говорить старий.
- Ось на це я згодний, - зрадів царевич.- Три дні - строк невеликий! Пішов царський син за старим ткачем і пробув у нього три дні. А коли повернувся у палац - умів він ткати такі килими, що були вони не гірше робіт його вчителя. Виткав царевич чудесний килим і повіз його показувати своїй нареченій.
Приїжджає він у селище, входить у саклю, килим перед очима красуні розкидає:
- Ось, подивися, чому я навчився. Підеш тепер за мене заміж?
- Тепер піду, - говорить дівчина.
Привіз її царевич у палац. Дуже дівчина паную й цариці сподобалася. Благословили вони сина, зіграли щасливе весілля, і зажив царевич із дружиною у злагоді й спокої.
Кілька років пройшло. Умер старий цар, і став царевич царем. Ось якось раз і говорить він дружині:
- Прагну я пройти по своїй землі, щоб дізнатися й провідати, що піддані про мене говорять, не чи затіває хто зраду. Але зроблю я це потихеньку, щоб ніхто не знав.
Одягся він у руб'я жебрака, побрав сумку й ціпок і відправився бродити по країні. А державою керувати дружині доручив.
Довго ходив цар по містах і селам. Пора йому скоро й додому вертатися. Так одного разу ввечері заблудився він у горах і потрапив у дику ущелину. Називалося воно Зміїним, і недобра йшла про нього слава. Збився цар з дороги й потрапив у руки розбійникам.
Потягли його розбійники у свою печеру. А цар кричить:
- Не смійте мене торкати! Я-Я - цар. А розбійники сміються:
- Ось ще видумав! Стане наш цар у такому лахмітті по горах валандатися!
- Якщо ти цар, так давай викуп! - кричать одні.
- Прикінчимо його. Що з нього побрати? - говорять інші. А цар і відповідає:
- Грошей у мене із собою ні, але вбивати мене вам Усе-таки невигідно. Я можу виткати такий килим, якого ще ніхто не бачив. Продасте його - багато грошей одержите. Задумалися розбійники:
- А довго ти ткати будеш?
- Ні, недовго. У три дні всю роботу закінчу.
- Добре, - говорять розбійники, - три дні почекати можна. Ухвалюйся живее за роботу.
Замкнули вони пануючи у підземелля, дали йому вовни й шовку. Прийнявся цар килим ткати.
Ще третя доба не скінчилася, як килим готовий був.
Вийшов він увесь блакитний, золотими квітами затканий. По всіх чотирьом краям дивовижні візерунки біжать, між казковими квітами небачені птахи крила розпустили.
Глянули розбійники на килим - так і обімліли.
- Так, така робота дорого коштує. Повеземо килим у місто продавати. Побрали вони килим і поїхали у місто. Цілий день по базарах і по купцях ходили, чудесний килим купити пропонували. Так не знайшли покупця. Дивують усі майстерній роботі, оцінюють килим у тисячі рублів, а купити - ні у кого грошей не вистачає. Так і повернулися розбійники ввечері у гори. Злі повернулися й заходять до царя у підземелля.
- Ніхто твого килима купити не може. Грошей навіть у купців не вистачає. Ні до чого твій килим. Завтра стратимо тебе.
А цар і говорить:
- Перегодите ще трошки. Поїдьте завтра прямо у палац і просите, щоб вас до дружини пануючи допустили. Уже вона-те купить мій килим. Подумали розбійники, поміркували й погодилися. Ранком поїхали двоє з них
У царський палац. Приїжджають, просять допустити їх до цариці. А придворні не пускають:
- Зайнята цариця, не до вас їй. Розгорнули тоді килим розбійники.
- Подивитеся, що ми їй продавати привезли. Ойкнули придворні, у очах у них зарябіло.
- Ну, заради такого чуда прийде про вас докласти.
Та пропустили розбійників до цариці. А цариця смутна сидить, цілі дні плаче. Нудьгує вона, турбується про чоловіка. Давно всі строки пройшли, а пануючи всі немає як немає.
Увійшли розбійники, поклонилися.
- Подивися, цариця, який килим у нас. Не чи купиш?
Глянула цариця на килим - і обмерла. Це не візерунок дивовижний, це букви вигадливі по краю килима виткані, а з букв напис виходить:
"Я у полоні у розбійників у Зміїній ущелині. Надсилай допомогу, не те мене стратять".
Та виду не показала розумна цариця, що прочитав напис. Заплатила розбійникам, не торгуючись, скільки за килим запитали. А тільки вони з кімнати вийшли, цариця всіх своїх головних полководців до себе зажадала й наказала негайно у гори відправлятися, пануючи виручати.
Сидять увечері розбійники у своїй печері, ділять гроші отримані. Та раптом-шум за дверима,
Лементи, тупіт: цілий загін військових на ущелину наступає. Увірвалися полководці у печеру, стали стіни обмацувати, підземний хід шукати. Спустилися у підземелля - і вийшов звідти цар: блідий, обірваний, у лахмітті.
Схопили отут розбійників, руки всім зв'язали й у місто на суд повезли. А цариця чоловіка у палаці зустрічає й говорить:
- Уж не думала я тебе у живі бачити. Відпочив цар, поїв, вимився, знову своє
Плаття царське надяг. Вийшов увечері із царицею у сад, сіл під рожевими кущами. А цариця й говорить йому:
- Ну, що б ти став робити, якби ремесла не знав? Не допомогло б тобі, що ти цар! Убили б тебе розбійники.