Жив, а може, і не був, якийсь цар. Був у нього один-единст- венний син, у якому цар душі не сподівався.
- чи Навряд є на світі інший такий хлопчик!-сказав він одного разу своїм назир-візирам.
- Світло велике, напевно, є!-відповів головний візир. Цар розгнівався:
- Спробуй знайти! Знайдеш такого, одержиш стільки золота, скільки важиш сам, а немає - голови втратишся.
Візир випросив три місяці строку й відправився шукати хлопчика, у точності схожого на царевича. Виходив він уздовж і поперек три сторони царства. Минуло три місяці. Повернувся він до царя й говорить:
- Государ, я обійшов три сторони твоїх володінь, залишилося пошукати у четвертій. Дай ще місяць строку. Якщо не приведу хлопчика, схожого на царевича, рубай мені тоді голову.
Цар дав візирові ще місяць строку.
Шукає головний візир хлопчика у четвертій стороні царства. Добрався до гір, де скотарі-тушини пасли овець. По схилу хлопчиська бігають. Один з них як дві краплі води схожий із царевичем. Побачив його візир і повів разом з батьком у палац. Там він нарядив сина пастуха-тушина у плаття царевича й повів обох хлопчиків у Спокої пануючи.
Цар те одного хлопчика обійме, то іншого - ніяк не відрізнить свого сина від чужого.
- Хвала тобі, мій візир, довів ти свою правоту, одержуй обіцяне золото!
- Ні, цар, віддяч спочатку пастуха за те, що привів сюди сина, а потім вуж розплатися із мною, - говорить візир.
Обдарив цар тушина золотом, сріблом і попросив залишити хлопчика у палаці, поки той підросте. Погодився тушин.
Хлопчики разом вчаться, разом відіграють. Виросли вони у ставних прекрасних юнаків.
Радіє цар, а цариця ходить чернее чорної хмари. Запитує її цар, чому вона незадоволена, хто її прогнівав.
- А чого мені бути задоволеної!-відповідає цариця.- Усі люди смертні, умремо й ми. Як відрізнять після нас царевича від сина пастуха? Раптом синові пастуха дістанеться царство?
- Не тривожся, - говорить цар, - уплети зайву нитку у плаття нашого сина, і всякий пізнає царевича.
Так і зробили. Повеселіла цариця, так засумував син тушина.
- Не горюй, - говорить йому царевич.- Надягни моє плаття, не потрібна мені зайва нитка.
- Та мені не потрібна. Мені те кривдно, що не прагнуть одягати нас однаково, як братів.
День ходив юнак смутний, два, а на третій говорить царевичеві:
- Попроси царя дати нам коней, поїдемо завтра на прогулянку.
На інший день відправилися юнаки верхи на прогулянку. Від'їхали вони
Далеко від міста, і отут син пастуха обійняв царевича, попрощався з ним і погнав коня навскач. Царевич - за ним.
- Не іди за мною. Ти царевич, а я син пастуха!
- Куди ти, туди і я! Ніколи не розстануся з тобою.- Та поїхав царевич поруч зі своїм названим братом.
Чи Багато, чи мало проїхали, виявилися вони у невідомій землі. Не знають, куди далі їхати. Розв'язали: куди стріла полетить, туди вони й поїдуть. Натягнув син тушина тятиву, пустив стрілу. Полетіла стріла за сім гір. Їдуть вершники слідом за нею, їдуть по прикметах - з дерев галузей зірвані стрілою, з гір верхівки збиті.
Перевалили вони сьому гору. Бачать: на схилі виноградник, а у ньому, під деревом айви, стирчить із землі їх стріла. Спішилися вони й пустили коней щипати траву за виноградником. Самі нарвали винограду, поїли й уляглися спати під айвою.
Прокинулися ранком і бачать: немає їм дороги. Страшний гвелвешапи оповив виноградник, хвіст до голови закинув і тримає у пащі.
- Будемо битися з ним, - говорить син тушина.
- Не дуже-те сподівайтеся на свої сили, - мовив гвелвешапи людським голосом.- Мене мечем-залозкою не вбити, стрілою мені шкіру не пробити. Ударю один раз хвостом - нічого від вас не залишиться. Але я вам не бажаю
Зла, відпущу з угодою - привезете мені дівчину, не породжену людиною.
- Будь по-твоєму! Випусти нас звідси!
- На слово я не вірю. Один з вас залишиться тут, іншої піде за дівчиною.
- А де шукати ту дівчину? - запитує син тушина.
- Іди убік заходу. Може, там знайдеш її.
Із гвелвешапи залишився царевич, а син тушина пустився у шлях.
Іде сонце на захід, іде юнак за сонцем. До вечора виявився він у опушки лісу. На узліссі будинок, а у дворі баба смикає вовну.
Здраствуй, мати, - привітався юнак.-Стомила мене спрага, дай попити водиці, заради твоїх дітей.
Обернулася баба:
- Здраствуй, синок! Не назви ти мене матір'ю, дістався б на вечерю моїм синам! Що тебе привело сюди? Над володіннями девов птах і та не сміє пролетіти.
- Таке у мене лихо - і до деву потрапити не страшно! Шукаю я дівчину, не породжену людиною. Не знаєш, мати, як її знайти?
Обіцяла баба допомогти його лиху. Напоїла, нагодувала юнака й говорить: Сховайся у тоне, а то скоро мої сини з полювання повернуться. Попа-Їсися їм на очі, з'їдять тебе живцем! Тоне -
Більша піч для випічки хліба, напівурита у землю.
Прийшли з полювання деви - сини баби. Принесли із собою оленя, оббілували його, зажарили, поїли й уляглися спати.
Ранком, коли деви знову пішли на полювання, дала баба синові тушина гострий ніж і говорить:
- Іди зріж у лісі дерево й притягни сюди.
Зрізав юнак високе дерево, абияк притяг його, а баба переломила стовбур про коліно!
- Не годиться це, потрібне міцніше. Сідай на коня і їдь за мною. Пішла баба у ліс, зрізала велетенське дерево й сама його понесла. Іде баба, так шпарко крокує, що кінь за нею ледь поспіває. Вийшли вони з
Лісу до морського берега.
- Ось тобі ніж і точило, - говорить баба юнакові, - нагостри ніж, так так, щоб з одного разу перерізувати стовбур.
Нагострив син тушина ніж. Баба мовила чарівне слово й жбурнула дерево у море. Відринула вода від берега, оголила тростину.
- Біжи зріж її під корінь і неси сюди! - говорить баба.- Не гайся, а то поглинуть тебе хвилі.
Побіг юнак, зрізав тростину й скоріше назад! Женуться за ним хвилі, наздоганяють. Побіг він швидше - встигнув вискочити на берег.
Пошептала баба над тростиною, і раптом лопнула тростина, і вийшла з неї дівчина - очей не відвести, така прекрасна! Посадив юнак
Дівчину-тростину на свого коня й пустився у дорогу назад. Їхали вони, їхали й збилися зі шляху. Потрапили у сад з дивовижними плодами.
Зійшли подорожани з коня, зірвали по соковитому плоду. Не встигнули надкусити, як невідома сила потягнула їх, потягла! Це хазяїн саду, жорстокий одноокий дев, учуяв людський захід і притяг їх до себе. Схопив дев прибульців і поволок у будинок. Юнака дев вштовхнув у більшу кімнату й прикував ланцюгом до стіни, поруч із безліччю інших бранців, а дівчину-тростину заточив у вежу. Потім дев розвів вогонь, з'їв одного бранця й завалився спати.
Спить дев, хропе на весь будинок.
- чи Довго він спить? - запитує син тушина бранців.
- З'їсть людину й три дні відсипається.
- А ви чекаєте, поки він вас усіх прикінчить? Давайте дружно рвонемо ланцюгу, розірвемо їх і вб'ємо дева.
Поднатужились бранці, рвонули дружно ланцюги й порвали їх! Кинулися люди навтьоки, подалі від страшного місця. А син тушина побрав рожен, тикнув деву у єдине око - нехай не ловить людей, не губить їх! Завив дев, підхопився, закрутився на місці. Юнак замкнув дева й побіг у вежу за дівчиною-тростиною. Праг уже вивести її, як почув - чийсь голос кличе на допомогу. Відкрив юнак маленькі двері у стіні, а за нею старий виродок із трьохаршинною бородою, прикутий ланцюгами.
- Агов, син людський, присунь мені миску з їжею, глечик з водою! - просить виродок.
Пошкодував юнак дідка, присунув до нього миску й глечик. Наївся виродок, напився. А вода у глечику була не проста - кожний ковток потроював сили. Розірвав виродок ланцюга, ударив кулаком юнака - відлетів той немов гарбуз. Підхопив дідок дівчину й зник.
Піднявся син тушина на ноги, дивиться: ні виродка, ні дівчини-тростини.
Побрів він куди ока дивляться. Довго йшов він через гори й ущелини. Плаття на ньому обірвалося. Взуття роздерлося. Приліг юнак передохнути під високою волохатою ялиною. Лежить, дивиться у небо й раптом бачить: летить на ялину вешапи. А на ялині гніздо величезне, і у ньому два пташенята чарівного птаха Паскунджй.
Запищали пташенята зі страху. Схопив юнак лук, пустив стрілу й убив крилате чудовиська.
Затихли пташенята. А юнак знову ліг на землю й міцно заснув. Прилетів птах Паскунджй, принесла їжу своїм пташенятам. Бачить: розпростертий на землі вешапи, а поруч людина спить. Догадався розумний птах, хто вбив її ворога. Нагодувала вона пташенят, а потім розкинула могутні крила над юнаком, затінила від пекучого сонця.
Виспался син тушина, відкрив ока, а над ним нависло щось чорне, усе небо застило. Злякався він і знову закрив очі.
- Не бійся мене, син людини, - говорить йому Паскунджй.- Спасибі тобі,
Урятував моїх пташенят. Я їх у сім років один раз виводжу, а вешапи поїдає! Як ти потрапив у це глухе місце? Не чи потрібна тобі моя допомога? Повідав юнак про свої халепи.
- Ти по всьому світлі літаєш, не чи бачила де дідка виродка із трьохаршинною бородою?-запитує юнак птаха.
- Дідок-Виродок ховається у підземному лісі, - відповідає Паскунджй.- Мені туди дороги немає. Я віднесу тебе до дерева у входу у той ліс. Там увечері з-під землі лоша вискакує й пасеться під деревом. Ти сховаєшся на дереві й зстрибнеш лошаті на спину. Він віднесе тебе у підземний ліс. Сідай на мене й закрій ока.
Злетів птах під хмари й у одну мить долетіла до великого розкидистого дерева у поле.
Юнак забрався на дерево й став чекати. Тільки зайшло сонце, розколовся білий камінь під деревом, зметнулася земля, і вискочило назовні біле лоша. Стрибнув юнак йому на спину. Кинулося лоша через розколотий камінь назад у землю й опинився у дрімучому лісі. Оглянувся юнак по сторонах і бачить: на одному дереві у стрімкої скелі дівчина-тростина. Ледве жива неборачка, за волосся повісив її дідок-виродок. Зняв юнак її з дерева й не знає, як далі бути, як на біле світло вибратися.
- Урятуй мене, син людини! - раптом заговорило лоша.- Дідок
Мені їсти не дає. Пасуся близько дерева, а там зовсім уже немає трави. Сховав дідок мою вуздечку під великий камінь, не втекти мені без неї. Дістань вуздечку, і винесу я вас на вільне світло. Підняв юнак камінь, і загуділа земля. Під каменем - вуздечка й склянка із зеленою водою. Схопив юнак вуздечку й вилучив камінь. Склянка розбилася, розтеклася зелена вода у усі сторони. Затремтіла отут земля, затряслася стрімка скеля, розкололася, і випав з неї бездиханний виродок. Це у склянці зберігалася його зла душа.
Юнак накинув на лоша вуздечку, і той відразу перетворився у могутнього раши. Виніс він юнака з дівчиною на землю й у одну мить домчала до винограднику, де царевич чекав свого побратима. Син тушина обійняв царевича, а потім говорить гвелвешапи:
- Виконав я твоє доручення, привіз дівчину-тростину, не породжену людиною. Так навіщо вона тобі? Відпусти її з нами, буде нам сестрою. Нічого не відповів гвелвешапи, почав зменшуватися, зменшуватися й раптом скинув шкіру.
Стала перед здивованими юнаками дівчина небаченої вроди!
- Спасибі тобі, юнак, ти повернув мені життя, - сказала вона.- Мене викрав злий Джуда - дідок-виродок із трьохаршинною бородою. Загинула б я, як багато інші у його підземному лісі, так піймав виродка одноокий дев. Прокляв тоді мене дідок: "Будеш ти гвелвешапи, поки не побачиш чуда". А хіба не чудо - дівчина, не породжена людиною?
Син тушина розцілував раши у обоє ока й відпустив на волю, а дівчині запропонував іти разом з ними. Повів він друзів до пастухів у гори рідний Тушети.