Жив був на світі один багатій. Було у нього три дружини. Одна дружина стара, перша, улюблена. Друга – гарна, а третя молода.
Жили дружини між собою не дружно. Гарна й молода не любили стару за те, що вона у чоловіка улюбленої була. Перевести її захотіли, так випадку усе не було.
Зібрався одного разу чоловік у місто. Став їх запитувати:
- Дружини мої дорогі! Яке щастя ви мені у житті дасте?
Відповідає йому дружина старша, улюблена:
- Дорогий чоловік! Народжу тобі сина золотого – Монгуна.
Говорить гарна:
- А я зшию тобі кращу на світі шубу.
Молода дружина говорить:
- Зшию тобі бісерні бакари (унти).
Похвалив багатій своїх дружин. Обіцяв з міста подарунки їм привезти. Та виїхав.
Пройшло чи багато, чи мало часу, тільки стара дружина родити зібралася. Ті дві дружини чум їй окремий зробили, клей приготували. Лягла породілля. У безпам'ятство впала. Важкі пологи були. А у цей час ока їй клеєм заклеїли злючки, щоб не бачила, кого народила.
Народився Монгун. Чум освітився яскравіше, чим сонцем. Мати його отут опам'яталася. Ока відкрити прагла, так не могла. Тільки ледве ледве одним оком блиск побачила. А злючки кричать:
- Не дивися! Осліпнеш! Схопила гарна того сина й у озеро його кинула, а молода щеняти у шкіру загорнула, піднесла до породіллі:
- Ось дивися, кого народила! - і зареготала. Рідний син Монгун у озері плаче. Почув його таймень. Підплив до нього. До себе його побрав. Печінкою годувати став. Отут незабаром хазяїн з міста приїхав. Стали злючки йому говорити:
- Обдурила тебе кохана дружина. Дивися: щеняти народила…
Розлютився чоловік. Побрав за руку свою улюблену (а та головешку з вогнем непомітно у рукав до себе сунула) і повів її у тайгу. Там залишив.
Живе вона одна. Зробила чум собі. Багаття розвела. Живе помаленьку. Зима прийшла. Літо стало.
Пішла вона одного разу на те озеро воду черпати. Дивиться на пісок, а там сліди дитячі у воду ведуть. Що, – думає, – це таке?
Прийшла на інший день. Бачить: знову нові сліди. Розв'язала довідатися, хто б це був? Лучок зробила. На пісок поклала. А коли знову прийшла, лука не стало. Зміряла сліди. Унти небагато потеснее зшила й знову туди ж поклала, а сама у кущах сховалася. Посиділа небагато. Бачить, вода колами пішла. На берег маленький, з турсучок, хлопчик вискочив. Яскравіше сонця блищить. Підбіг до унтів. Сіл на пісок і давай їх надягати. Надяг, побігав і знімати початків. А зняти не може. Мучається. У цей час мати (вона догадалася, що це її син був) дібралася до нього, схопила його, тримає, а він з рук виривається й кричить. Почув таймень. Голову з води показав:
- Чого кричиш? Це ж твоя мати…
- Немає! Моя мати ти!..
- Вона! Вона! - кричить таймень. - Тебе тітка у воду кинула, коли ти народився…
- Я мати твоя, рідний, – говорить мати. - Іди до мене. Коли родила тебе, злюки ока мені клеєм заклеїли. Я блиск твій бачила. Ти це був…
Погодився хлопчик, пішов з матір'ю. Стали жити вони разом.
Ріс хлопчик. Старіла мати. А коли він виріс до спини оленя, сказав:
- Правду піду шукати, злу мстити.
Зібрався й пішов. Довго, довго шукав. На десяту весну батьківський чум знайшов. Надер берести. На себе її начепив, щоб блиск свій закрити. У чум зайшов. Бачить, батько лежить.
Старий старий уже. Відпочиває. Та злюки постаріли. Кричать йому:
- Агов! Хто ти? Не проходи далі! У порога сиди! Сіл Монгун у порога. Просить у них:
- чи Немає поїсти чого?
- Є, так посуд опаскудиш Ти такий страшний!
- А ви дайте мені лопаточку. Дали вони йому лопаточку. Чаю у неї налили. Попив він чаю, сидить і не йде, а дружини кричать:
- Іди або казку нам розкажи!..
- Не піду, а казку розповім. Слухайте. Притихли злюки. Батько сів. Почав гість казку таку:
- Жив був один евенк. У нього було три дружини: одна улюблена, інша гарна, а третя молода. Зібрався хазяїн у місто. Став перед від'їздом дружин своїх запитувати:
Дружини мої дорогі! Яке щастя ви мені у житті дасте? Відповідає йому дружина улюблена: Дорогою чоловік! Народжу тобі сина Монгуна. Гарна говорить: Зшию тобі кращу шубку. Молода дружина говорить: Зшию тобі бісерні бакари. Похвалив чоловік своїх дружин і обіцяв їм з міста подарунки привезти. Та виїхав.
Отут злюки догадуватися сталі. На місці не сидять, вертяться, а чоловік їм слухати велить. Монгун продовжував:
- Отут незабаром дружина старша родити зібралася. Ті дві дружини її не любили. Зі світла зжити прагли. Клею приготували. Породіллі ока заклеїли. Народився Монгун…
А коли дійшов до місця: Гарна його схопила й у озеро кинула, а молода щеняти підклала… – гарна закричала на гостя:
- Ой, іди звідси! Вистачить розповідати! Спати пopa! Батько на ноги встав, на неї крикнув:
- Замовчи! Нехай до кінця говорить!
- Приїхав незабаром, – продовжував Монгун, – чоловік з міста. Розповіли йому злюки про кохану дружину. Щеняти показали. Чоловік розлютився й прогнав свою кохану дружину із чуму. А Монгун не вмер. Його таймень вигодував. Потім мати рідна до нього прийшла. Він спочатку до неї не йшов, але таймень йому усе розповів. Погодився хлопчик з матір'ю йти. Виріс до спини оленя й пішов правду шукати, злу мстити. Він і зараз де те ходить.
Тільки це сказав, бересту із себе скинув, і у темному чумі відразу світле стало:
- Ось він прийшов!
Сполотніли злюки. Схопив їхній евенк, ударив друг про друга. З них дух геть, і сам відразу помер.
Вийшов Монгун із чуму й назад до матері пішов. Та зараз, говорять, живе з нею. Тільки не у чумі, а у новому будинку.