Летіла пташка.
- Відправлюся ка сонце подивитися, – сказала.
Летіла, летіла – піднявся вітер, упала. Упала на шелюга, занозила тільце під хвостом. Зірвалася з кустика. - Кущ, адже коровам скормлю. До корів полетіла. - Ну, корови, кущик з'їжте.
- Ми те й свою траву не можемо скінчити. - Корови, корови, адже вовкам скормлю вас. До вовків полетіла.
- Вовки, вовки, корів з'їжте.
- Своїх звірів з'їсти не можемо.
- Вовки, адже начальникам велю вас убити.
Пішла до начальників, а ті говорять:
- Ми свій жир не можемо підняти, а не тільки йти вовків бити.
- Адже мишей змушу вас гризти. До мишей полетіла:
- Агов! Згризіть жир начальників, миші!
- Свої запаси не можемо скінчити. Розсердилася пташечка, вітер сабоний напустила.
Миші злякалися.
- Тепер підемо гризти, – сказали.
- Тепер підемо стріляти! - сказали начальники.
- Підемо їсти корів, – сказали вовки.
- Підемо жувати, – сказали корови. Кустику прийшов кінець.