Давним давно, коли земля ледь тільки почала створюватися, коли блакитне небо над нею тільки ще ставилося, – отоді те у місці, де схрещувалися довгі ріки, на одному острівці стояв чум, зроблений з восьми прутиків шелюги й покритий трьома білячими шкурками. У чумі тому жила людей. Кликали його Нирайдак.
Носив він шубу, зшиту із двох соболиних шкурок, надягав шапочку, зшиту, з однієї білячої шкурки, а рукавиці – із двох бурундучьих шкурок.
- Був у нього верховий олень – Кабарожка – так ніж з кабарожьей кістки. Більше нічого у нього не було: ні братів, ні сестер, ні батька, ні матері. Та нікому йому було сказати:
Мама й тато. Один однісінькийбув. Звіра промишляв, рибу ловив, так і жив. Білку вб'є, а видасться йому, що лисові вбив. Козулю вб'є, а видасться йому, що не козуля це, а сохатий. Із птахів сама маленька, чипича, видалася йому орлом.
Довго так жив. Став він думати, що сабоней його на всьому світі, напевно, нікого й немає.
Розв'язав він одного разу по світлі походити, людей різних побачити, силою своєю з богатирями помірятися, а заодно й дружину собі знайти, так таку, щоб була найкрасивішої із усіх жінок на землі. Покликав він свого верхівкового оленя двухлетку, Кабарожку свою, і говорить йому на вухо:
- Кабарожка моя дворічна, зробися ти вогнедишним кабаном сікачем так лети над землею на півтора аршина й неси мене туди, де живуть богатирі й усі найкрасивіші жінки.
Та Кабарожка дворічна вмить зробилася вогнедишним кабаном сікачем. Нирайдак сіл на нього й поїхав.
Багато людей вогнедишний кабан сікач вражав своїми іклами, гострими як ножі, давив своїми копитами, важкими як камені.
Нирайдак же їде, поглядає по сторонах і рота свій не закриває пісні увесь час співає. Веселий він був. Доїхав до великої великої ущелини й зустрівся там з богатирем. Кликали його Делони кам'яна людина.
Зліз Нирайдак зі своєї дворічної Кабарожки, прив'язав оленя за кущ, вийняв свій ніж, зроблений з кабарожьей кістки, і, расхрабрившись, пішов прямо на Делони богатиря. Або вб'ю, – думає, – або покалічу його.
Став Нирайдак підходити уводити, увести до ладу ньому. Близько вже дійшов, так за прут ногою зачепив, упав і носом своїм прямо у п'яту Делони богатиря вдарився.
Обернувся Делони богатир:
- Хто ти такий, звідки звалився й чому такий маленький?
Підняв його й на долоню свою поставив.
- Я – Нирайдак і тебе, Делони богатиря, не боюся, уб'ю тебе зараз.
Замахнувся він своїм ножем з кабарожьей кістки, стрибнув на груди Делони богатиреві й став кричати голосним голосом, думаючи залякати Делони богатиря.
Засміявся Делони богатир і, щоб не ушибить, підняв Нирайдака двома пальцями й засунув до себе за пазуху.
Нирайдак відразу й про пісні свої забув, але злякатися не злякався. Став у рукав пробиратися. Добрався до кінця рукава й стрибнув на землю. У два стрибки наздогнав він свого верхівкового оленя, свою Кабарожку дворічну, підхопився на неї й поскакав. За виступом гори обернувся й закричав:
- Агов, Делони богатир, бережися! Іншим разом приїду до тебе – жир з костей твоїх зріжу, а з костей мозок твій увесь виколочу. Будь здоровий!
Та виїхав. Приїхав у те місце, де всі найкрасивіші жінки жили. Вибудував їхніх усіх у один ряд, подивився, помилувався на них. Вибрав найкрасивішу, сіл з нею на свою Кабарожку дворічну й додому поскакав.
Удома пустив він пастися свою дворічну нобарожку, а жінку у свій чум, зроблений з восьми прутиків шелюги, критий трьома білячими шкурками, праг увести. Так як вона у такий чум увійде?
Вибудував Нирайдак новий чум, такий просторий, видалося йому, як небо над головою, а сам рибалити відправився. Піймав він двадцять п'ять гальянов, насадив їх на прутик, але навіть від землі не підняв, такі вони були важкі. Пішов за дружиною.
- Дружина, риби я наловив так багато, що одному мені ніяк не принести.
Дружина від радості ледве не злетіла, побігла скоріше до ріки.
- Де ж риба? - запитує вона.
- Як? - здивувався Нирайдак. - Сопку ти бачиш, дерева бачиш, а рибу мою не бачиш! Чому так?
Подивилася дружина на гальянов на прутику й розсердилася. Побрала їх однієї рукою, у чум принесла, зварила, а наїстися не наїлася.
Поклав їй тоді Нирайдак камінь на живіт, щоб вона їсти більше не просила, а сам у тайгу пішов.
Лежить дружина й думає: Ні їжі, ні одежі від такого чоловіка – не життя, а борошно!
Та пішла від нього дружина красуня куди ока дивляться, куди ноги несуть туди, де гарні, сабоні й добрі чоловіки живуть.
А Нирайдак живе тепер один, без дружини, але веселий і удалий такий же по колишньому.