Давно це було, говорять. Велике стійбище роду Оегир розташовувалося тоді у верхів'ях рік Вілюя й Оленек.
Жив у цім стійбищі один хлопчик. З ранку до вечора він тільки й робив, що передражнював своїх батьків і всіх інших людей: що вони скажуть – він повторює. Сховається де небудь у лісі або на березі й чекає. Він усіх бачить, а його ніхто не бачить. Заплаче у стійбище дитина або заговорить мисливець із жінкою, або загавкає собака – він бачили починає передражнювати ихними голосами.
Та птахів у тайзі передражнював, і звірів.
Піймати його прагли, на найшвидших оленях ганялися за ним, але не змогли наздогнати: так швидко він тікав від людей.
Змучилися з ним батьки, а що робити, щоб він не дражнив людей, вони не знали.
Одного разу Хевеки довідався, як цей хлопчик досаждає людям, і говорить:
- Нехай цей хлопчик назавжди піде у тайгу. Нехай він там буде забавою для дітлаха й самотніх людей. Та ніколи до стійбища близько нехай не підходить і людям не показується.
Почув хлопчик такий наказ Хевеки, утік у тайгу й назавжди жити там залишився. З того дня його ніхто не бачив, а тільки бачили чують.
Він і зараз живе у тайзі або у скелях сидить, або на березі у кущах ховається. Та ще голосніше повторює голосу людей, лементи звірів і птахів.
Дітлах дуже любив з ним розмовляти. Підійдуть до ріки або до лісу й кличуть його. Він відразу відгукується, але близько не підходить.
За це люди прозвали його Ултан (Луна).
Говорять, так у евенків народилася луна.