Служив у Данії солдатів по імені Ларе: виконував він королівські накази рівно вісім років, і настав строк йому із солдатчиною попрощатися. Радий був Ларе, що службі кінець прийшов: адже кому служба - мати, а кому - мачуха. Небажання тільки з худим гаманцем додому вертатися. Уважали, прикидали, а більше трьох скиллингов" солдатові у розрахунки ніяк не виходило. Отака малість за вісім років служби! Спасибі, хоч віддали йому ті скиллинги відразу. А то, бувало, Доки солдатські кревні грошики одержиш, з ніг зіб'єшся.
"Добре, хоч так обійшлося!" - подумав Ларе й відправився у шлях.
Веселий малий був солдатів! Іде, ціпком помахує, пісеньки розспівує. А назустріч йому старушонка вбога; гірко так плаче, на нестаток свою скаржиться.
- Не чи подаси, служивий, скиллинг? - запитує старушонка.
- Тому не подати! - говорить солдат. - У мене й усього-те три скиллинга, а два чи, три чи - усе одне. Немає грошей - і це не гроші. Може, хоч тобі мій скиллинг придасться.
Незабаром зустріла йому інша бабуся, так така згорблена, що голова донизу хилиться й особи ніяк не розглянути; гірко так плаче, частку свою проклинає й молить слізно:
- Не чи подаси, служивий, скиллинг?
- Добре, - говорить солдат. - У мене два скиллинга, а у тебе жодного; коли дам тобі один, ми багатством зрівняємося. Бери на здоров'я!
Віддав він їй половину своїх грошей і далі пішов; легко у солдата на душі й легко у кишені. Іде, пісеньки розспівує.
Незабаром зустріла йому третя бабуся; гірко так плаче, милостиню просить:
- Не чи подаси, служивий, скиллинг?
Посміхнувся солдат і віддав їй останній скиллинг.
- На, бери! У мене всього-те один скиллинг; а є він, немає чи - різниця невелика. У гаманці у мене вітер гуляє, тепер уже нікому допомогти не смогу.
Пішов солдатів далі - веселий-превеселий. Та добра-те у нього тепер залишилося - тільки стара одежинка, що на ньому, так ранець за спиною. У ранці тому рвана сорочка так пари дірявих носків. Правда, була у нього ще пачка жувального тютюну.
Іде солдат, сонцю й теплу радіє, тютюн жує, ціпком помахує, пісеньки розспівує, так так лунко, що відгомони далеко по пагорбах розносяться.
Входить Ларе у ліс і бачить: сидить на камені старушонка, відпочиває, видне. А камінь-те огромний-преогромний.
- Сідай, служивий, поговоримо, - говорить бабуся. - Довелося нам з тобою й раніше тричі зустрічатися, так ти щораз так квапився, що ми й слівцем з тобою не перемовилися.
- А, так це ти всі мої скиллинги виманила! Ну так на здоров'я! Не даремно вони тобі дісталися. Довелося мабуть побігати! Прудка ти, що правда, то правда! А поговорити я з тобою не ладь! Чого тобі треба?
Сів Ларе на камінь поруч із бабусею, подивилася вона на нього й говорить:
- Загадай три бажання!
Почухав солдат у потилиці.
- Що б таке загадати? Ну, це простіше простого! Прагну я жити з людьми у світі й дружбі, без цього не бути людині щасливим. А ще прагну, щоб ранцю моєму ніколи зношуванню не було - грошей на новий мені однаково не роздобути.
- Загадай останнє бажання! - сказала бабуся.
Та Ларе загадав:
- Пускай, чого не побажаю, миттю потрапить у мій ранець, а захочу - нехай ранець знову порожній буде.
- Збудуться твої бажання. Щасливого шляху! - проговорила бабуся й раптом пропала, начебто крізь землю провалилася.
"Куди вона поділася? - подумав солдатів. - Ну, так не мого це розуму справа!"
Піднявся він і знову рушив у шлях, але, на лихо, спіткнувся про камінь, на якому сидів разом з бабусею. Розсердився Ларе, пом'янув чорта й побажав: "Ну-но, камінь, ступай до мене у ранець!"
А камінь скік-поскок - і вуж лежить у його ранці.
Але був той камінь такий величезний так важкий, що потягнув Ларса донизу. Перекинувся солдат через голову й покотився по землі. Котиться він, котиться, синці й шишки набиває! Натрапив, на щастя, на кряжисте дерево й зупинився.
Віддихався солдат - уф-уф! - і прищулило око. Зміркував нарешті: " Бабуся - Те, видне, не даремно бовтала - справу, виходить, серйозне. Ось так здорово! Тільки я загадав, а камінь вуж у ранці лежить".
Побажав Ларе від каменю позбутися, і камінь - скік-поскок- вистрибнув з ранця.
Пішов солдатів далі, превеселий-превеселий-веселий-превеселий. Тільки раптом у нього під ложечкою засмоктало, Зголоднів служивий: вуж дуже довго йшов він у той день.
Бачить Ларе: коштує у дороги поміщицька садиба. Та надумав він зайти туди хліба скиба попросити. Так і зробив. Заходить на куховарню, а куховарка саме хліб нарізає й маслом скиби намазує.
- Не чи найдеться мені хліба скиба? - запитує солдат.
- Найтися-Те найдеться, - говорить куховарка, - так тільки у цьому будинку всякий шматок на рахунку. Не минути лиха мені, коли навіть самої малості недорахуються.
- Будинок-Те панський, а побут, мабуть, сирітський! - сказав солдат.
- Твоя правда! - говорить куховарка. - А може, тобі до поміщика зайти? Поговори з ним, дивишся - погодувати велить! Бувають же чудеса на світі. Він у себе у світлиці сидить. Як вийдеш за двері, так іди всі прямо.
- Спасибі за раду! - подякував куховарці солдатів і пішов до поміщика.
А той саме гроші свої вважає. Бачить солдат: стоїть на столі глиняний горщик, з тих, що у Ютландії роблять, і у ньому повнісінько золотих дукатів, а на підлозі - скриня залізна, і у ньому далеров срібних не порахувати скільки!
- Ну, який за тобою боржок? - запитує поміщик. Він і не глянув на солдата, думав, хтось зі здольників1 плату приніс.
- Ні боргів, ні грошей у мене не водиться. А ось велиш мене нагодувати - спасибі буде за мною, - говорить солдат.
Поміщик аж почервонів - не звик він, щоб його про що-небудь за спасибі просили. Спасибі-Те у кишеню не покладеш і шубу з нього не зшиєш! Замахав він на солдата руками, затупотів ногами й кричить:
- Геть знадвору!
Став Ларе по стійці "сумирно", сам собі скомандов " А-Пра- У!" - повернувся й солдатським кроком марш марш знадвору.
Ішов він, ішов, а потім, посміхнувшись, говорить:
- Ну-но, золоті дукати, приг до мене у ранець!
Ю-ю-Ють! - і вже лежать у солдатському ранці золоти дукати з ютландского горщика.
"Так! - подумав солдатів. - Не зле б і сріблом раз житися, золотом тільки хвальки розплачуються".
- Ну-но, срібні далери, приг до мене у ранець! Так стільки, щоб віднести під силу було. Зайвого мені не треба!
Ю-ю-Ють! - і вже лежать у солдатському ранці срібні далери з поміщицької скрині.
Став ранець важкий-преважкий, а однаково легше повного похідного викладення, до якого на службі звик солдатів.
Відправився Ларе далі; іде, пісеньки розспівує. Прийшов він надвечір у невелике містечко, постукався у двері самого що ні на є багатого постоялого двору й попросив їжі й питва. Став Ларе за обидві щоки вечеря лупити. А з ним за столом важливі добродії сидять. Ось і давай вони над простим солдатом потішатися. Смішно їм, як він на їжу налягає.
Поїв солдатів і став кишені вивертати: спочатку один - порожній і рваний, потім іншої. А там, крім початой пачки тютюну, хоч кулею покоти. Отут уже добродії зі сміху животи надірвали.
- Та на бабу буває хиба, - говорить один з них.- Знатний граф теж, трапляється, удома гроші забуває, тільки жадібність завжди при ньому.
А солдат начебто й не чує. Кладе він на стіл ранець, розкриває його й усередину заглядає. А добродії ще пущі регочуть, за животи хапаються. Тільки хазяїнові не до сміху. Дивиться він на Ларса вовком, боїться - не заплатить йому солдат. А солдат начебто й не бачить його побоювань. Дістає він пригорщу дукатів, шпурляє на стіл і говорить:
- Здачі не треба!
Витріщили отут важливі добродії ока, слова вимовити не можуть, точно їм роти позатикали.
А хазяїн запосміхався, Ларсу кланяється. Наказав він пляшку вина принести у нагороду за щедрість.
- Не найдеться чи у тебе світлиці переночувати? - запитує Ларе.
- Світлиці усе постояльцями зайняті, - говорить хазяїн, - одна тільки порожня коштує, так ночувати у ній не можна. Хто там заночує, відразу вночі помирає. Я як став хазяїном, нікого туди не пускаю, світлиця у мене на запорі.
- Сама підходяща для мене квартира! - сказав солдат.- Прибери там гарненько, стіл накрий до вечері. Не забудь принести чотири пляшки вина й чотири свічі поставити так поклади чотири колоди карт, а як усе зробиш - неси мені ключ від світлиці.
М'явся хазяїн, м'явся, а потім і говорить:
- Моя справа остерегти, а коли ти, пан, однаково там ночувати прагнеш, що ж, воля твоя!
Прийшов час спати лягати. Відправився солдат у страшну світлицю. Висипав він з ранця на стіл усі золоті дукати й срібні далери, запалив чотири свічі, відкрив чотири пляшки вина до вечері, про яку подбав хазяїн, перевірив чотири колоди карт. Поклав Ларе ранець на підлогу, сів за стіл і чекає, що далі буде.
Незабаром як затріщить у грубці вогонь, як грубка підстрибне! Відскочили дверцята, заколихалося полум'я - і вивалився на підлогу чорний клубок. Розмотувався той клубок, розмотувався, ріс, ріс, Доки не обернувся величезним чорним чортом з ріжками, хвостом і іклами. Та страшний же був той чорт! Замість нігтів у нього - пазурі звірині.
- Ласкаво просимо, друг люб'язний! - спокійно й ласкаво говорить солдат.- Сідай до стола так підкріпися маленько.
Не встигнув він мовлення свою скінчити, вогонь знову як затріщить, грубка як підстрибне! Відскочили дверцята, заколихалося полум'я - і викотився на підлогу інший чорний клубок. Обернувся той клубок таким же величезним чорним чортом. А за ним і третій чорт отут як отут. Перекидаються на підлозі троє чорні чортів. Солдат ласкаво з усіма трьома розмовляє, до стола просить і вином пригощає.
Наїлися чорти, напилися. Ларе їх запитує:
- Не чи перекинутися нам у картишки?
Заверещали чорти від радості й давай із солдатом у карти відіграти. Відіграють вони, відіграють, а самі потихеньку до солдата підбираються, пазурі у нього запускають.
- Еге! -говорить солдат. - Непогано із дружком у картишки відіграти, так пазурі у нього ні до чого запускати! А ну полезайте до мене у ранець!
Фью-ю-Ють! - і вже сидять у солдатському ранці три риса. Як вони там не борсалися, як не верещали, як ранець ні когтили - усе даремно. Адже ранцю тому зношування не було.
- Сидите, Доки не випущу! - наказав солдатів. - Тепер і поговорити з вами можна. Та час швидше пройде! Чого це ви сюди у світлицю занадилися? Що вам тут треба?
- Отут за грубкою пивний казан із золотом коштує. Ось ми його й вартуємо, - зізналися чорти.
- Усього-Те й справи! Коштує через гроші чесних людей у страху тримати! - подивувався солдат.
Стали отут чорти скиглити: молять солдата на волю їх випустити. А Ларе й вухом не веде. Скинув чоботи, улігся у постіль і міцно заснув.
Рано зранку прийшов хазяїн і заглянув у замкову щілину. Так і є: лежить Ларе й, схоже, не дихає - видне, мертвий. Став отут хазяїн бити-бити у двері.
Прокинувся солдат, пом'янув чорта й кричить:
- Чого треба? За нічліг заплачене, а спати не дають!
Забрався хазяїн - радий-радісінек, хоч не дуже ласкаво обійшовся з ним Ларе. Солдат-Те у живі залишився! Ось щастя привалило! Найшлася небоязка людина - ніяке чаклунство йому не страшно!
Виспался Ларе й пішов до хазяїна. А той уже його чекає. Не терпиться йому послухати, що так як!
Але із солдата нічого не витягнеш. Сказав тільки, що спав, мов, солодко, а тепер не зле б поснідати.
Хазяїн перед Ларсом травою стелиться; чого тільки на стіл не ставить - їж скільки прагнеш. Солдат їв-їв, усе, що на столі було, з'їв і запитує:
- Не найдеться чи у місті двох дужі хлопців?
- Як не найтися! - відповідає хазяїн.
- Ну так клич їх сюди, - говорить Ларе, - так дивися, щоб були самі що ні на є дужі. Работенка їх чекає нелегка.
- Яка така работенка? - цікавиться хазяїн.
- Треба ранець мій до коваля стягнути, нехай з нього пил повиколотит. Для цього дужі хлопці й потрібні, не всякому під силу такий ранець підняти.
"Не інакше, з’їхав з глузду, - подумав хазяїн.- А може, з нього ще вчорашній хміль не вивітрився?"
Але суперечити Ларсу не став: платив солдат справно, не скуплячись.
- Добре, - обіцяє хазяїн, - приведу тобі двох дужі хлопців, залишишся задоволений.
Послав він хлопчиська у місто, і той привів двох здоровенні молодців.
Оглянув їхньому Ларе й запитує:
- Прагнете по срібному далеру на брата заробити?
Стягнете цей ранець до коваля, нехай з нього пил повиколотит.
Переглянулися хлопці й думають: "Везе ж нам! Очманілі, мабуть, у нього гроші. Робота-Те дріб'язкова!"
Узялися вони за ранець, прагнуть підняти його, так не отут-те було. Ледве від підлоги відірвали!
З охами й подихами витяглися силачі ранець із будинку. Ідуть, потім обливаються; Доки до кузні добрішали, сім раз зупинялися дух перевести.
Хазяїн постоялого двору разом з ними йде. Пояснює він ковалеві: зупинився-де у нього одна грошовита людина. Та бажає, щоб коваль пил з його ранця виколотив. Людей цей чи то з’їхав з глузду, чи то напідпитку ще із учорашнього, але суперечити йому не варто: платить він не скуплячись.
Підійшов отут солдатів і запитує:
- Скільки за роботу побереш?
- Далера два-три, - відповідає коваль.
- Дивися, продешевиш, - говорить солдат.- За таку роботу не менше п'яти далеров брати треба. Але вуж щоб вибито було на совість.
- А як же інакше? За такі-те гроші! Порошини у твоєму ранці не залишиться, - зрадів коваль.-Тільки ось чи залишиться що від ранця під нашими молотами?
- Уж це не твоя турбота! Молотите, сил не жалуйте!
Два силачі ранець на ковадло ледь звалили, а коваль трьох подмастерьев приставив пил з нього вибивати.
Те-Те були веселощі! Такої потіхи у тутешніх краях не бачили.
Засукали рукава молодці, поплевали на долоні - так як розмахнуться, як ударять молотами по ранцю! Піднявся отут такий вереск і виття, що у подмастерьев молоти з рук від страху попадали. Коштують, на ранець уп'ялися, слова вимовити не можуть.
- Не бійтеся, - говорить солдат, - це шкіра у ранця усохнула, ось він і скрипить, начебто хто виє. Скоро виттю кінець прийде.
Знову узялися подмастерья за роботу. Б'ють, молотять-піт з них струмками ллє. Думали вони спочатку, що від чортова ранця нічого не залишиться. Як би не так! Молотили вони, молотили, а ранець усе такий же, як і був.
Солдат одне повторює:
- Сил не жалуйте! Ви й половини справи не зробили!
Пили у ранці нагромадилося чимало. Адже по яких тільки дорогах я його не тягав, і на війні він із мною побував.
Із трьох сміхотливі подмастерьев сім потів зійшло, обес силели вони вкрай і молоти з рук випустили. Покликав куз нец трьох нові молодців. Узялися вони зі свіжими силам за роботу - і давай ранець молотами гвоздить. А він по-преж йому целехонек. "Видне, ранець цей троль заколдо вал", - подумали вони. Дивляться - ранець залізом окутий. Та надумали подмастерья залізо молотом бити. Та не таке їм згинати доводилося! Але й залізо не піддається, хоч умри! Знесиліли вони й молоти упустили. А ранець лежить на ковадлі усе такий же, як був.
- Вистачить, мабуть, - говорить солдат.
Заплатив він ковалеві п'ять далеров, ще один дав на додачу й покарав силачам тягти ранець до ріки.
Притягли молодці ранець до ріки, відкрив його Ларе, глядь - а у ньому чорної потерті повнісінько, і несе від тієї потерті сіркою. Це трьох чортів ковальські молоти у потерть стерли. Висипав солдатів потерть у ріку, здулися, почорніли її води. Понеслася чорна ріка на сотні мабо до Північного моря. Влилися чорні води у синє море, і поплила по морю брудна піна.
Минув тиждень, очистилися ріка й море, знову стали синіми, прозорими.
А що було із солдатом?
Відвертав Ларе на постоялий двір разом з хазяїном і розповів йому, що у страшній світлиці за грубкою казан із золотом захований.
Відсунули вони грубку від стінки, виламали цегли, а там, і вравду, пивний казан коштує. Та набитий він до самого верху золотом.
Солдат, ясна справа, поділився з хазяїном, віддав йому добру половину. А хазяїн з радощів, та ще за те, що Ларе всю округу від страху позбавив, подарував йому сад.
Побудував солдат у тому саду будинок і зажив розкошуючи. А як же інакше: був він людиною й добрим, і чесним, і не боязкого десятка. Та ще: жив він з людьми у світі й дружбі - без цього людині щастя не буває.