Людина-Ведмідь

28-09-2016, 09:38 | Датські казки

Жив-Був на світі солдатів. Служив він королеві вірою й правдою багато років, а як вийшов йому строк, відпустили його на всі чотири сторони. Коштує солдатів на роздоріжжі й не знає, куди йому податися. У рідний-те селу у нього вуж никог не залишилося. Служба у короля довга, а за цей час уся рід ня солдата перемерла. Та й від селянської роботи він давно отвик. "Е, була не була, - розв'язав солдат, - піду куди ока дивляться, а там видне буде". Забрів він у густий ліс, іде по стежинці, на дерева поглядає й думає: "А не чи повіситися мені на першому ж суку?"

Раптом попадається йому назустріч якась людина.

- Про що, служивий, задумався? - запитує він солдата.

- Так шукаю ось сук, на якому повіситися сподручнее. Залишився я один на світі, подітися мені нікуди й годуватися нема чим.

- Повіситися - справа нехитра, - говорить людей. - Краще йди-но ти до мене на службу.

- А ти хто такий? - запитує його солдат.

- Я чорт, - відповідає той.- Чув про мене?

- Чути-Те чув, так зв'язуватися із чортом у мене полювання немає. Не піду я до тебе на службу.

- Так від тебе нічого такого й не буде потрібно, - говорить чорт. - Служити ти мені будеш усього сім років, а грошей одержиш без рахунку. Ну-но, обернися назад!

Оглянувся солдатів і бачить: коштує у нього за спиною здоровенний ведмідь на задніх лабетах. Упасти роззявив, зуби ощирив, ось-ось кинеться! Приставив отут солдатів рушничка до плеча - бах-бабах! - і уклав ведмедя наповал.

- Еге, так ти, я бачу, не боязкого десятка, - говорить чорт. - Такі-Те мені й потрібні.

Кинувся він до вбитого ведмедя, здер з нього шкіру, видубив її й знову солдата запитує:

- Ну, тому що ж, підеш до мене на службу?

Пораскинул солдатів розумом і розв'язав: "Подітися мені усе одне нікуди - і так, і так пропадати. Так і бути, піду служити рису. А там, дивишся, може, і я над ним верх поберу".

- Добре, чорт, який твою угоду?

- А угода мій такий, - відповідає чорт.- Зашию я тебе зараз у ведмежу шкіру, і не будеш ти знімати її ні днем, ні вночі цілих сім років. Та усе це час не можна тобі буде не митися, ні бороди стригти. За це одержиш від мене бездонний гаманець. Знадобляться тобі гроші, запусти у нього руку й черпай золото повною жменею, скільки душа побажає. А гроші тих куди прагнеш витрачай - пий, їж, бражничай, у кості відіграй. Виконаєш угоду - твоє щастя, ступай через сім років на всі чотири сторони. А не виконаєш - тоді вуж вибачай. Заберу твою душу на віка вічні.

- По руках! - говорить солдат.

- Полезай тоді у ведмежу шкіру!

Зашив його чорт у ведмежу шкіру, і став солдатів такий, що страшніше й не придумаєш.

- Ну, вибачай, служивий, через сім років свидимся, - сказав чорт і пропав невідомо куди.

А солдат пішов по селах мандрувати. Нелегко йому спочатку доводилося, адже був він до того страшний, що всі його цуралися. У багатих садибах його знадвору ладь гнали, ночувати не пускали й крихти хліба не прагли дати. Та тільки бідняки його жалували. Та у самих- тобто нема чого, а вони солдата пригріють, приветят, останнім шматком поділяться. Та за це щедро платив їм солдат зі свого невичерпного гаманця. Та пройшов по селах слух, що з'явився у окрузі людина-ведмідь. Собою вуж боляче страшний - нечуханий, немитий - а серце у нього, видне, добре. За притулок і пещення сторицей вшановує, за кожну скибу хліба золотом розплачується й нікому у допомозі не відмовляє. Та повалив до нього валом народ. Багатьох бідняків він з нестатку визволив, від боргів урятував. Та всіх він щедро грішми обділяв. Самому-Те йому небагато треба було. Попив, поїв, переночував на соломі - і добре.

Так чотири роки минуло. Прийшов одного разу людей-ведмідь на постоялий двір і попросився переночувати.

- У кімнати я тебе не пущу, - говорить йому хазяїн, - вуж боляче ти страшний. А на сіннику, коли прагнеш, ночуй.

- Згодний, - говорить солдатів.

Пішов він на сінник і влігся на сіні. А поруч стайня була.

Ось лежить солдатів і чує - хтось із конюхом розмовляє. Перегородка-Те дощата, і кожне слово чутне. Говорить конюхові якийсь старий:

- Зовсім ми зубожіли, хоч по миру йди. А отут ще повинен я поміщикові сім сотень далеров. Де їх побрати - розуму не прикладу. Коли не віддам у строк, вижене нас поміщик з будинку, і ніде буде голову схилити.

- Так невже поміщик почекати хоч скільки-небудь не може? - запитує конюх.- У нього-те адже грошей - хоч ставок гати.

- Просив я його, - відповідає старий.- Та слухати не прагне. "Плати, - говорить, - борг, а то вбирайся з будинку".

Устав отут людей-ведмідь, прийшов на стайню й говорить:

- Не бійтеся мене, люди добрі. Чув я, старий, про твоє лихо й прагну тебе з нестатку виручити.

Подивився на солдата старий селянин і бачить: собою людина потворна, гірше риса, а ока у нього добрі.

- Ти де живеш? - запитує солдат. Селянин і розповів, де його домишко коштує.

- Завтра я прийду до тебе й гроші принесу.

Старий і отямитися не встигнув, а вуж солдат назад на сінник пішов і спати завалився.

Ранком прокинувся він, поснідав, розплатився з хазяїном за нічліг і пішов до старого. А старий надворі дрова коле:

- Здраствуй, добра людина, ось я й з'явився, як обіцяв, - говорить солдат.

- Ласкаво просимо у будинок, - відповідає старий.

Увійшов солдатів у світлицю й бачить: сидять три дівчата за роботою. Дві, старше, прядуть, а молодша пряжу мотає.

- Зберіть-но на стіл гостюючи попотчевать, - говорить дівчатам старий, - він нам грошей приніс, прагне нас із лиха виручити.

- Ні-Ні! - відповідає солдат.- Є я у вас не стану; я й поїв і попив на постоялому дворі. А гроші - ось вони. Побери їх і віддай поміщикові борг.

- Тобі мабуть розписку треба? - запитує селянин.

- Навіщо мені розписка? - говорить солдат.- Я тобі гроші ці без віддачі дарую.

Став отут старий від радості сам не свій. Не знає, як гостюючи й дякувати. А солдат запитує:

- Ці дівчата - дочки твої?

- Угадав ти, дочки, - відповідає селянин.

- Бач які славні; одна інший краше. Не посватаєш чи за мене яку-небудь? Людей я неодружений, може, скоро й одружитися надумаю.

- Так я-те б з радістю. Тільки ось як вони? Неволити я їх не стану.

- Навіщо неволити? - говорить солдат. - А ти запитай їх.

Отут дві старші дочки разом закричали:

- Та запитувати нема чого! Не підемо за такого страхолюда! Та й грязнющий він, урятую немає! Немає вуж, пускай собі іншу пошукає.

А молодша, Ингрид, почервоніла й говорить батькові.

- Хоч він і не вийшов особою, а видне, що людей добра. Раз він нас, панотець, з лиха виручив, то я згодна за нього заміж; іти.

Отут солдат їй відповідає:

- Ні, моя красуня, зараз я тебе ще у дружин не поберу, а повернуся я сюди рівно через три роки. Тільки багато за цей строк води витече, і може статися, що не визнаємо ми один одного. Є ось у мене кільце золоте. Я його переломлю навпіл; одну половину собі поберу, а іншу тобі віддам. А як побачимо через три роки, приладимо дві половинки - і таким шляхом один одного визнаємо.

Попрощався солдат з усіма й пішов далі мандрувати.

А старші сестри давай над Ингрид насміхатися. Уже такого, мов, женишка собі відрізала, що ні людям показати, ні самої подивитися! Ингрид їм на це відповідає:

- Я його й на красеня писаного не проміняю. З особи не воду пити, було б серце добре.

Минув строк, і прийшла людей-ведмідь на те саме місце, де він сім років тому із чортом зустрів. А чорт вуж отут як отут.

- Ну, що, нечистий, не порушив я угода? - запитує його солдат.

- Порушити-Те не порушив, так тільки погану ти мені, солдат, службу послужив. Ти всі мої гроші на добрі справи витрачав, бідний люд з нестатку визволяв, і це мені, чортові, не з руки. Просив хіба я тебе про цей?

- Просити-Те не просив, та й забороні начебто теж не було.

- Твоя правда, - говорить чорт. - У мене-те цього й у думках не було.

- Ну, так знімай з мене ведмежу шкіру геть. Тепер ми квити, і я тобі більше не слуга.

Заскреготав чорт зубами, завив від злості, закрутився вовчком, так робити нема чого. Проти угоди не підеш. Зняв він із солдата ведмежу шкіру й відпустив його на всі чотири сторони.

Пішов тоді солдатів у село й побрав свої гроші, що ще раніше на чорний день приховав. Роздобув собі новий одяг, помився й таким став легінем, що хоч куди. А потім купив він візок так пари добрих коней і поїхав до своєї нареченої. Під'їжджає він до будинку, а назустріч йому батько Ингрид виходить. Тільки тепер-те солдат зовсім іншої став, старий і не визнав його.

Поклонився він гостеві й запитує:

- Що завгодно вашої милості?

- Чи не можна у тебе, хазяїн, відпочити, коней напоїти? - запитує солдат.

- Так отут і постоялий двір недалеко, - відповідає старий. - Але вуж коли ти моїм будинком не погидуєш, то ласкаво просимо.

Увійшов солдатів у будинок і бачить, сидять дві сестри за прядками, а молодша, Ингрид, пряжу мотає.

- Зберіть гостеві закусити, - говорить дочкам старий.

Отут дві старші дочки зашепталися меж собою:

- До чого ж пригожий молодець! Та собою видний, і одежа на ньому багата!

Забігали вони, заклопотали, наставили всяких страв на стіл.

А молодша, Ингрид, як сиділа за роботою, так і з місця не рушила.

- Ці дівчата-дочки твої? - запитує гість старого.

- Угадав, пан, дочки, - відповідає старий.

- А не чи віддаси мені у дружин ось цю? - говорить гість і на Ингрид показує.

- Ні, пан, я вже засватана, - відповідає йому Ингрид.

- А де ж твій наречений?

- Так нині три роки минуло, як пішов він, і з тієї пори ніяких звісток про себе не подавав.

- Так він, вірно, давно тебе забув. Нема чого тобі його чекати, виходи за мене заміж, - умовляє її гість.

А Ингрид своє повторює:

- Ні, він неодмінно повернеться, я знаю!

Отут дві старші сестри навперебій зашуміли:

- Та на що вона вам здалася? Пускай собі сидить так свого страхолюда чекає. Беріть нас у дружин, кожну вибирайте, чому ми її гірше?

Тільки гість на них і дивитися не прагне й знову у Ингрид запитує:

- А як же ти свого нареченого визнаєш? Він, може, тепер зовсім іншої став?

- Залишив він мені половинку кільця, - відповідає Ингрид. - У кого інша половинка з'явиться, той, стало бути, і є мій наречений.

- Тоді, виходить, це я й ніхто інший, - говорить гість, - ось вона, половинка - те, у мене!

Обрадувалася Ингрид і нареченому на шию кинулася. Скликали вони гостей і веселе весілля зіграли.

Прикупив собі солдатів землі й став жити розкошуючи з молодою дружиною і її старим батьком.

Зараз ви читаєте казку Людина-Ведмідь