Жив на світі бідний сирота, хлопчик по імені Андерс. Ніде було йому голову прихилити, нема чого є, нікуди руки прикласти; надумав він відправитися по білу світу, яке ні на є справа собі пошукати.
Ось бреде Андерс бором дрімучим, назустріч йому - незнайома людина. Запитує він Андерса:
- Малий, а малий, куди йдеш?
- Так ось, - відповідає Андерс, - броджу по білу світу; шукаю, не чи підкрутиться служба яка.
- Ступай до мене у працівники, - говорить людей, - мені такий хлопчисько, як ти, конче потрібний. Плату тобі покладу гарну: за перший рік служби - мішок далеров, за інший рік - два мішки, а за третій - цілих три. Тому як служити прийде рівно три роки. Дивися тільки слухайся мене у всім, навіть якщо що дивовижним здасться. Боятися тобі нема чого. Ніякого лиха з тобою не трапиться, Доки з волі моєї не вийдеш.
На тому справа й зладилася. Найнявся Андерс на службу й пішов за хазяїном до нього додому.
Дивовижне те житло сховано було біля озера, у горі посередині дрімучого бору. Колом жодної душі, тиша так безлюддя.
Люди й звірі, птахи й риби у ті краї носа не показували. Прагнеш знати чому? Хазяїн Андерса був страшний чаклун, і панував він над усією округою.
Скільки за ним темних справ водилося - не порахувати. чи Людей, звір чи - чаклунові усе одне було, нікого він не щадив. Кажуть, рідну дочку не пошкодував, сховав від людей на дні морському. Злодействовал чаклун нещадно: кого до смерті губив, кого боргами душив, кого у полон брав.
У підземних його звіринцях яких тільки звірів, птахів і риб не нудилося! Кормил їх чаклун у три роки раз, а вуж знущався над ними досхочу.
Спочатку приставив чаклун Андерса лісових звірів годувати.
Подивувався хлопчик, які вони усе - вовки й ведмеді, олені й зайці - худі так понурі. Нагодував він їх досита. Хоч і багато було звірів (дивовижні звіринці на цілу милю під землею розтяглися), Андерс у один день із роботою попорався.
Похвалив його чаклун:
- Молодець!
А на інший день говорить хлопчикові:
- Нині на треба звірів годувати. Корм їм не всякий день, а раз у три роки перепадає. Мабуть пограй у лісі; як потрібний будеш, покличу тебе.
Та став раптом чаклун незрозумілі слова бурмотати:
Снур-Ре! Снур-Ре! Снур-Ре - випс! Зайцем, малий, обернися.
Обернувся Андерс зайцем і скік-поскок у ліс. Та пішла у лісі потіха: мисливці стріляють, собаки гавкають! Адже у лісі, крім як на зайця, і полювати було не на кого, ніякого звіра більше не залишилося: чаклун кого загубив, кого у підземні звіринці загнав.
Обрадувалися мисливці, що хоч заєць у лісі з'явився, так усе разом за ним і припустили. Згодилися зайцеві швидкі ноги! Довелося йому й від мисливців, і від собак побігати. Неспокійна пішла у зайця життя!
Але як не ганялися за ним собаки, як не стріляли у нього мисливці - усе даремно. Залишався заєць цілий-непошкоджений і тікав від мисливців усе далі у ліс. Зрозумів нарешті заєць: псам за ним не вгнатися, мисливцям його не підстрелити. Заспокоївся. По душі йому навіть довелося собак так мисливців дражнити.
Бігав Андерс, стрибав зайцем цілий рік, а як прийшов час, кликнув чаклун його додому. Та знову пробормот чаклун незрозумілі слова:
Снур-Ре! Снур-Ре! Снур-Ре - випс! Людиною обернися!
Обернувся заєць людиною.
- Ну як, задоволений службою? - запитує чаклун. - По душі тобі зайцем бігати?
- Так, служба гарна, - відповідає хлопчик.- Колись я так жваве не бігав.
Показав чаклун Андерсу мішок далеров, що хлопчик заробив, і погодився той служити ще рік.
Приставив тепер чаклун Андерса лісових птахів годувати.
Яких тільки птахів у нього у неволі не нудилося: і орли, і ластівки, і зозулі, і ворони. Та теж усі були облізлі так понурі. Приворожив їхній чаклун і зігнав у клітки.
Розтяглися ті клітки на цілу милю під землею.
Нагодував Андерс і птахів досита. Попорався він і із цією роботою за один день. Похвалив його чаклун:
- Молодець!
А на інший день говорить хлопчикові:
- Нині не треба птахів годувати. Корм їм не всякий день, а раз у три роки перепадає. Мабуть пограй у лісі; як потрібний будеш, покличу тебе.
Та став раптом чаклун незрозумілі слова бурмотати:
Снур-Ре! Снур-Ре! Снур-Ре - випс! Вороном, малий, обернися.
Обернувся Андерс вороном, злетів угору. " До чого добре!- подумав він.- Літати вороном куди привольней, чим бігати зайцем; і собакам до мене не добратися. Те-Те потіха на них зверху дивитися!"
Але спокою йому й у небі не було. Знову піднялася у лісі метушня: мисливці стріляють, собаки гавкають. Адже у лісі, крім як на ворона, і полювати було не на кого, ніяких птахів більше не залишилося: чаклун кого загубив, кого у підземні клітки загнав. Тому-Те й палили по воронові мисливці.
Злякався було ворон: того й дивися, підстрелять. Але скоро примітив, що куля його не бере. Та став собі літати без побоювання.
Літав він, парив вороном цілий рік, а як прийшов час, крикнув його чаклун додому. Та знову промурмотав чаклун незрозумілі слова:
Снур-Ре! Снур-Ре! Снур-Ре - випс! Людиною обернися!
Обернувся ворон людиною.
- Ну як, задоволений службою? - запитує чаклун.- По душі тобі вороном літати?
- Так, служба гарна! - відповідає хлопчик.- Не доводило мені колись у піднебессі літати.
Показав чаклун Андерсу два мішки далеров, що він у той рік заробив. Стояли вони поруч із тим, торішнім. Та погодився хлопчик служити ще рік.
Приставив тепер чаклун Андерса риб годувати.
Яких тільки риб у нього у неволі не нудилося: і акули, і лососі, і оселедець, і тріску! Та теж усі кощаві так понурі. Приворожив їхній чаклун і зібрав у свої ставки й садки. Розтяглися ті ставки й садки на цілу милю під землею.
Нагодував хлопчик і риб досита.
Попорався він і з новою роботою за один день, а утрощ наступного дня знову промурмотав чаклун незрозумілі слова:
Снур-Ре! Снур-Ре! Снур-Ре - випс! Рибкою, малий, обернися!
Обернувся Андерс рибкою - і плюх у річку! Хлюпаєте у воді хлопчик, весело йому: те на дно пірне, то навер спливе.
Плив він, плив, усе далі й далі. А потім винесл його річка прямо у море.
Бачить Андерс - на дні морському кришталевий замо коштує.
Заглянув у віконце, заглянув у інше: світлиці й зал начебто дзеркало блищать. Оздоблення у замку багате. Столи, крамниці, поставці з китової кістки зроблені, золотом опра влени так перлами виложени. Підлоги м'якими килимами вистелені, а на килимах пухові подушки розкидані. Яр кие - начебто веселка! Те отут, те там дивовижні дерева із за тейливими квітами ростуть. З улиткиного будиночка фонтам б'є, струмка водяники вниз падають, про прозорі раковини вдаряються. Та всюди звучить чудова музика!
Але краше всього була у тому замку сама молода господарка! Бродить вона по кришталевих палатах грустная-прегрустная. Не радують її, видне, дивини навколо; у кришталеві стіни, що як дзеркало блищать, навіть не поглядится, вродою своєї не помилується.
"Красуні такий на всьому білому віті не знайти", - подумав Андерс.
Плаває він навколо замка, у віконця заглядає, а самого туга долає:
"Перетворитися б мені з жалюгідної німий рибини знову у людину! Згадати б ті слова, що говорить чаклун, коли ворожить!"
Плавав Андерс, поринав, думав так згадував, Доки його не осінило:
Снур-Ре! Снур-Ре! Снур-Ре - випс! Людиною обернися!
Ледь вимовив він ці слова, як знову людиною обернувся, стоїть на морському дні.
Поспішає Андерс отут у кришталевий замок, підходить уводити, увести до ладу молодій красуні й заговорює з нею. Злякалася вона до смерті! А як почува його ласкаві мовлення, як довідалася, чому опинився він тут, так і відлягло у красуні Хельги від серця. Та рада вона радісінька, що більше не одна на дні морському, що з нею разом пригожий молодець. Андерс-Те й оглянутися не встигнув, як дорослим хлопцем став.
Біжать, летять дні у радості так у веселощі. Та зовсім було забув Андерс, що скоро потрібне йому до чаклуна відвертати.
Нагадала йому про це одного разу красуня Хельга:
- Скоро кликне тебе чаклун назад додому; прагнеш не прагнеш, а прийде вертатися: ти у його волі. Тільки колись треба тобі знову риб'яче обличчя прийняти, а то живим на сушу не виберешся. Настала пора - повинна я тобі відкритися. Я - дочка того самого чаклуна, якому ти служиш. Хоч і батько він мені, але, чесно скажу, лиходій нещадний! Скількох людей загубив - одна я знаю. Та заточив він мене у кришталевий замок, щоб нікому було за людей, за звірів, птахів і риб заступатися.
Подивувався Андерс, що у злого чаклуна така дочка, добра так гарна. А вона й говорить:
- Знаю я засіб, як від чаклуна позбутися, усіх з неволі визволити. Слухай мене й запам'ятовуй гарненько усе, що я скажу тобі. Королі всіх околишніх земель заборгували чаклунові. Про простий люд і говорити нема чого, він і зовсім з кабали у чаклуна не виходить. Нині настала пора королеві одного близького королівства свій борг чаклунові платити. Не сплатить у строк - життя втратиться. А платити йому нема чим, точно знаю.
Ти зроби ось що: відмовся від служби. Три роки ти відслужив і вільний тепер від чаклуна піти. Забирай шість мішків далеров, що за ці роки заробив, ступай у те саме королівство й наймися на службу до тамтешнього короля. А як примітиш, що король затужив, виходить, настав йому строк борг чаклунові платити. Тоді й скажи королеві: знаю, мол, яке горе тебе гризе, можу, мов, виручити, дати грошей у борг. А королеві й потрібно ровнехонько шість мішків далеров. Але даси ти гроші королеві у борг із угодою: як піде він до чаклуна, нехай побере тебе із собою, видасть за блазня королівського й дозволить тобі поперед себе бігти. А у чаклуна будеш витворяти всі що заманеться: пустувати, скла бити. Розгнівається тоді панотець мій, чаклун, і призве короля до відповіді за твої блазнівські витівки. Прийде королеві, хоч і заплатить він свій борг, або три загадки відгадати, або життя втратитися.
Спершу запитає у нього мій панотець-чаклун:
- Де моя дочка?
А ти стій поруч із королем і відповідай:
- На дні морському! Тоді він запитає:
- А визнаєш ти мою дочку?
- Як не визнати! - відповіси ти. Пройдуть повз тебе дівчини юрбою - усе на одну особа, волосся у волосся, голос у голос. Самому тобі мене дарма серед них не визнати. Тоді я подам тобі знак, як стану повз проходити. Ти вистачай мене тоді за руку й тримай міцно, не випускай. Ось і відгадаєш першу загадку чаклуна.
А потім запитає чаклун:
- Де моє серце? Виходи вперед і відповідай:
- У риб'ячому череві!
- А визнаєш ти ту рибу?
- Як не визнати! - відповіси ти. Пропливе отут повз тебе зграя риб - усе одна у одну. Самому тобі дарма ту, що треба, не визнати. Але я вуж буду триматися поблизу й штовхну тебе, коли та риба повз попливе. Вистачай відразу рибу так розпори їй черево ножем. Отут чаклунові й кінець! А ми з тобою ніколи більше не розстанемося.
Вислухав Анд ере ради Хельги й обіцяв їй усе виконати у точності. А як прийшов час йому назад плисти, став він згадувати ті слова, що проказував, бувало, чаклун, коли ворожив. Хельга тих слів не знала, а Андерс їх, видне, начисто забув.
Бродив він цілісінький день, думав-думав - ніяк згадати не може! Та вночі йому не спалося, усе думав так згадував; ледве забувся Андерс на світанку, його й осінило:
Снур-Ре! Снур-Ре! Снур-Ре - випс!
Рибкою, малий, обернися!
Ледь вимовив Андерс слова - обернувся рибкою й - плюх у воду! Кликнув отут чаклун Андерса, переплив той одним махом море й річку й ось вуж у берега поринає.
А на березі чаклун коштує й свої незрозумілі слова бурмоче:
Снур-Ре! Снур-Ре! Снур-Ре - випс! Людиною обернися!
Обернулася рибка людиною.
- Ну як, задоволений службою? - запитує чаклун. - По душі тобі рибкою плавати?
- Ще б не задоволений, - відповідає Андерс. - Краще служби на всьому світі не знайдеш!
Та сказати по правді - душею він не покривив. Полюбилася йому красуня Хельга, по серцю довелося життя на дні морському.
Показав чаклун Андерсу три мішки далеров, що він у той рік заробив. Стояли ті мішки поруч із трьома колишніми й було тепер у хлопця всього шість мішків золота.
- Може, послужиш ще рік? - запитує чаклун.- Заробиш ще шість мішків далеров на додачу. Усього буде у тебе дванадцять. Таке багатство на дорозі не валяється!
- Немає! - відповідає Андерс. - З мене й цих грошей вистачить. Прагну по інших землях побродити, у інших людей послужити, їхні звичаї подивитися, розуму-розуму набратися. Може, колись повернуся до тебе назад.
- Приходь, коли здумаєш! - говорить чаклун.-Ти вірно служив мені три роки, як умовилися. А удержати тебе не у моїй волі!
Побрав хлопець свої шість мішків далеров і пустився у дорогу, у те саме близьке королівство, про який тлумачила його наречена Хельга.
Зарив він золото у надійному місці, неподалік від королівського двору, пішов до короля й попросився на службу. Найняли його конюхом, королівських коней пестити так чистити.
Незабаром примітив Андерс: затужив-загорював король. Гризе короля горі, гневается він на всі й про веселощі забув.
Приходить одного разу король у стайню, конюх йому й говорить:
- Дозвольте, ваша величність, запитати, від чого засмучуєтеся? Чому гневаетесь і про веселощі забули?
- Що пуття тлумачити даремно, - відповідає король, - однаково ти від мене лихо не відведеш.
- Як знати! - говорить конюх.-Може, мені й ведене, яке горе серце ваше королівське гризе. Може статися, допоможу я вам.
Зрадів король несказанно й став конюха розпитувати: що йому робити так як бути.
- Дам я вам, ваша величність, шість мішків далеров борг ваш чаклунові сплатити, так тільки з угодою: поберіть мене із собою, як підете борг платити. А я виряжусь посмешнее, прикинуся королівським блазнем і спереду побіжу.
Набедокурю я там, напроказничаю. Тільки ви, ваша величність, не побоюйтеся. Лиха від того не трапиться.
- Бути по-твоєму! - весело сказав король.- А тепер саме час у шлях.
Прийшли вони до гори у лісі, а там колишнього житла чаклуна наче й не було. Зате виріс на взгір'я кришталевий замок, якого Андерс раніше й не бачив.
Але знав він про хитрості чаклуна й зовсім не здивувався б, зникни зненацька кришталевий замок, як зненацька він і з'явився по велінню чаклуна.
Підійшли вони до замка ближче.
Прикинувся Андерс королівським блазнем і ну пустувати, ну різні скоморошьи колінця викидати: задом наперед ходить, на голові коштує. А потім раптом кришталеві двері так вікна бити початків і усе, що під руку попадеться, ламати. Лихо та й годі!
Чаклун ледве не задихнувся від злості. Вискочив із замка звір звіром і давай короля на чому світло варто паплюжити:
- Навіщо, такий-сякий, мерзенного блазня із собою привів?
Обідранець ти етакий, століття тобі свої збитки не відшкодувати.
Та зі старим-те боргом ще ніяк не розквитаєшся!
А блазень йому у відповіді:
- Це ми миттю!
Та підносить отут король чаклунові шість мішків далеров, що йому конюх дав. Побрав чаклун мірку, гроші розмірив - усі точно зійшлося.
Обробив король зі старим боргом, одержав від чаклуна боргову розписку. Тільки тепер за королем новий борг значився - за збитки, які блазень чаклунові наніс. А платити королеві нема чим.
Говорить тоді чаклун королеві:
- Загадаю я тобі три загадки. Відгадаєш - твоє щастя: вибачу тобі борг. Не відгадаєш - відповіси головою.
Робити нема чого - довелося королеві погодитися.
- Ось тобі перша моя загадка, - говорить чаклун.- Де моя дочка?
А блазень замість короля відповідає:
- На дні морському!
- Звідки ти знаєш? - запитує чаклун.
- Її бачила там сріблиста рибка, - відповідає блазень.
- А визнаєш ти мою дочку? - запитує чаклун.
- Як не визнати! Веди її сюди! - говорить блазні.
Махнув чаклун рукою, і з'явилися, звідки не візьмися, дівчини, усе на одну особа й усе з Хельгой схожі. Але були тоні живі люди, а примари. Під кінець і Хельга здалася, д як проходила вона повз блазня, ущипнула його тихенько. Ледве не скрикнув Андерс, так вчасно отямився.
Як схопить він її за руку! Та почуває, що не примара те, а живаючи Хельга.
Довелося чаклунові визнати, що першу його загадку відгадали.
- А ось друга моя загадка! - говорить чаклун. - Де моє серце?
- У риб'ячому череві! - відповідає блазні.
- А визнаєш ти ту рибу? - запитує чаклун.
- Як не визнати! Кликни її сюди! - говорить блазні. Махнув отут чаклун рукою, і поплила повз зграя риб - усе одна у одну. Але як тільки здалася потрібна рибка, штовхнула Хельга блазня тихенько. Схопив він рибку, розпоров їй черево ножем і витягся серце чаклуна.
Упав отут чаклун намертво й перетворився у купу каменів. Втратили у ту ж мить силу всі його чаклунські чари. Вирвалися з підземель на волю звірі, птахи й риби й розсіялися по лісах, у піднебесся, у ріках, морях і озерах.
А бідний сирота Андерс із красунею Хельгой увійшли у кришталевий замок і весілля зіграли. Кого тільки на тому весіллі не було! Усе прийшли, кого Андерс від кабали й неволі позбавив.
Обрали люди Андерса своїм королем, і правил він мудро й справедливо. Та коли Андерс із красунею Хельгой дотепер не вмерли, так і тепер живуть у любові так радості.