Жили-Минулого на світі два брати, Аракан і Саракан.
Аракан був бідний дроворуб. Нарубає у лісі у'язку дров, продасть, тем і живий. Удень і вночі просив він у аллаха осла, щоб дрова возити, але аллах чомусь не поспішав виконати його прохання.
А Саракан торгував одягом. Кравці, що шили черкески, бешмети, шуби, доручали йому їх продавати. Він їздив по селеньям, збував товар і заробляв непогано, для сім'ї вистачало. Але осла купити Аракану він теж був не у змозі.
Пішов одного разу Аракан у ліс, зняв бешмет, поклав під деревом, прийнявся сокирою працювати. Нарубав більшу у'язку, побрав свій бешмет, а звідти випало лісове кошеня: він забрався у рукав і там спав.
Подивився Аракан на кошеня, шкода йому стало маляти. Сунув його у тепло за пазуху й пішов додому.
Кошеняті він дав ім'я Маракан. Ділив з ним свою вбогу їжу, брав із собою у ліс, а по вечорах розповідав йому казки.
Одного разу до Аракану заглянув його молодший брат. Він ішов з товаром у далекі селенья. А у Аракана у будинку було у ту пору порожньо. Не те що брата почастувати, навіть кота погодувати нема чим. Та він розв'язав: Маракан тепер уже став на ноги, дорослий кіт, нехай сам собі добуває їжу.
- Побери його із собою, - попросив він Саракана.- Віднеси куди-небудь подалі, щоб не знайшов зворотної дороги. Шкода мені Маракана, так доводиться розставатися.
А Маракан під час цієї розмови сидів у куті на ов-чині й очей не зводив з хазяїна. Коли Саракан підійшов до нього, щоб побрати його на руки, кіт вигнув спину, підняв хвіст трубою, приготувався до сутички.
- Ах ти, негідник нещасний! Тпрусь звідси!- погро-зился Саракан.
- Зовсім я не негідник!-образився Маракан.- Та несчаст-ним ти мене не клич.- Я-Я - провісник щастя!
Маракан говорив гордо й, на превеликий подив братів, людським голосом.
- Це що ж таке?!-викликнув Аракан.
- Якщо ти провісник щастя, що ж не ощасливив свого хазяїна?-запитав Саракан.
- Час не прийшов!-відповів кіт.
"Може, він справа говорить?" - подумав Саракан. Та побрав із собою кота. Але не для того, щоб де-небудь кинути, а щоб допомагав йому торгувати, раз вуж уміє говорити людською мовою.
Прибутки вони у велике місто. У Саракана тут були кунаки. Вони відвели йому світлицю для його товару. Склав Саракан речі, залишив кота, пішов шукати покупців.
Ходив до вечора. А ввечері, чує, піднявся у місто небувалий шум і лемент.
- Що трапилося?-запитав Саракан у перехожих.
- На місто напали полчища пацюків, - відповіли йому.-Вони гризуть усе, що зустрінуть на шляху. Їхні тисячі тисяч і скільки ми їх не вбиваємо, менше не стає.
- Про аллах!-вжахнувся Саракан.- А я залишив у куна-ков свій товар. Що тепер з ним буде?
- Біжи скоріше!-порадили люди.- Може, хоч що-небудь урятуєш... Побіг Саракан із усіх ніг, а назустріч зграї зубастих пацюків: пожирають на ходу й припаси, і одяг...
Не перекладаючи духу добрався Саракан до будинку своїх кунаків, відкрив двері... Та що ж? Лежить його товар целехонек, а колом задушені пацюки валяються. Це були подвиги Маракана. Він усіх пацюків у будинку перевів і відправився з тим же у двір, а потім і на вулицю. Ніч безперервно воював хоробрий Маракан. Усіх пацюків перевів, а які вціліли, ті з міста втекли.
Пройшов по всьому місту слух про грізного воїна Маракане - винищувачі пацюків. Люди йшли до Саракану на уклін з гостинцями.
- Відпусти, зроби милість, до нас свого Маракана на День-інший! Нехай погосподарює у наших коморах і підвалах. Може, там ще де пацюки залишилися.
Саракан відпускав кота, і той ретельно трудився. Не тільки пацюків - мишки ні однієї у коморах і підвалах не вціліло. Раділи люди. Несли Саракану хто гроші, хто різні подарунки. Розбагатів Саракан. Повернувся додому з хурджинами, повними добра.
Віддав він Аракану зароблені котом гроші, поділився подарунками:
- Ось бери! Правду сказав твій Маракан. Час прийшов, і він тебе ощасливив. Живи тепер розкошуючи!
Довгі роки після цього Жив Аракан зі своїм котом, ні лиха, ні потреби не відаючи. Але геть усе стариться. Постарів Аракан. Підкралася й до Маракану старість.
Одного разу Аракан пішов погостювати до брата. Він, як завжди, залишив Маракану їду, але затримався у гостях. А Маракан усе з'їв і сабоно Зголоднів. Воювати, як колись, з мишами й пацюками він уже не зміг. Але Усе-таки вдалося йому піймати одну стару мишку. Є її Маракан не став. Він навіть почастував її шматочком сала.
- Я тепер не їм ні пацюків, ні мишей, - сказав він. - Я збираюся зробити паломництво у Мекку, очиститися від старих гріхів. Але перш ніж пуститися у далекий шлях, я праг би попрощатися з усім мишачим родом. Склич усіх сюди!
Стара мишка повірила Маракану. Він говорив таким зворушливим голосом. Кликнула всіх своїх родичей. Прийшли вони.
- Є ще де-небудь миші?-запитав Маракан.
- Ні, - відгукнулася стара мишка. - Усі отут! Маракан почастував мишей
Салом, велів їм закрити всемишачі норки, а сам замкнув вікна й дверей. Потім він став перед мишами й сказав:
- Я праг попрощатися з вами перед від'їздом у Мекку й попросити прощення за те, що губив вашого брата незліченно й нещадно. Але у цю ніч хтось із вас прогриз мої нові чарики1, у яких я думав відправитися у шлях. Визнайтеся, хто цей лиходій?
Чарики - взуття із сирицевої шкіри.
Ніхто з мишей не зізнався, тому що чариков тих вони й у очі не бачили. Тоді Маракан передушив усіх мишок до однієї. Підкріпився, поклав у сумку з десяток мишей на дорогу й пішов шукати свого хазяїна.
Дорога лежала через ліс. Була вона не близької, а отут, як на зло, похолодало. Прийнявся Маракан теплий притулок шукати. Знайшов лису нору. Заліз у неї, висунув свій пухнатий хвіст назовні й заснув.
У цей час повернулася з полювання лисиця. Вона несла у зубах курочку.
Поклала її у входу у нору й тільки зібралася закусити, бачить: у норі змія ворушиться (вона прийняла хвіст Маракана за змію). Злякалася лисиця. Кинула курку й утекла. Пішла вона до вовка.
- Що робити, вовк, що робити?- голосила вона жалібно.- У моїй норі поселився чорний змій ашдага. Немає у мене тепер будинку, ніде мені, сироті, притулити!
- Підемо, я його знищу!-пообіцяв вовк.
Пішли. Але коли вовк побачив, що стирчав з нори хвіст Маракана, він затремтів.
- Знаєш, лисиця, - сказав вовк, - я ніколи не мав справи зі зміями... Та не прагну мати, по правді сказати... Давай кликнемо ведмедя, а?
Відправилися вони вдвох ведмедя розшукувати. Ведмідь охоче погодився допомогти.
- Ось побачите, я розірву цього змія на шматки!-погрозив ведмідь. Пішли вони втрьох: спереду ведмідь, за ним вовк, позад лиса. Але чим
Ближче підходили уводити, увести до ладу лисій норі, тем повільніше тупотів ведмідь. А потім і зовсім відстав, поплівся за всіма.
- Не люблю я битися зі зміями!-зізнався він.
Але Усе-таки до нори вони добралися. Та отут Маракан голосно поспав у сні. Ведмідь першим кинувся дряпати. За ним побігли вовк і лиса. Бігли, бігли, сіли під скелею передохнути.
Стали ворожити, як би змія з нори виманити, щоб хоч бачили подивитися на нього. Розв'язали розвести багаття й зварити м'ясний суп.
- Змій, зачувши захід м'яса, неодмінно виповзе з нори, - запевняла лисиця.
- Я піду за м'ясом, - сказав ведмідь.
- Я дров наберу, - сказав вовк.
Ну, а лиса побігла добувати великий казан.
Ведмідь зарізав у ханській череді бика. Вовк наносив гору хмизу. Лисиця украла у ханській коморі величезний казан. Розпалили багаття, поставили м'ясо варитися, а самі сховалися у кущах, підглядати. Запахло м'ясом по всьому лісу. Маракан прокинувся. Він уже встигнув проголодаться, повів носом, виліз із нори, побачив багаття, а на ньому казан і подумав: "Отут десь близько люди" - і давай по кущах шарити. Лисиці здалося, що ашдага її шукає. Кинулася вона бігти. Маракан злякався лиси й зі страху стрибнув на дерево. А на дереві сидів ведмідь, який заздалегідь там сховався. Ведмідь подумав, що ашдага прагне його з'їсти, звалився зі страху додолу й утік. Слідом за ним стрибнув у кущі на смерть переляканий Маракан. А там причаївся вовк. Вовк був впевнений, що ашдага мітив з'їсти саме його, і із усіх ніг кинувся навтьоки. Поки цей переполох ішов, багаття догоріло, м'ясо поспіло. Маракан набив живіт м'ясом і у мішок про запас поклав шматок побільше. Пішов додому. А будинку про нього давно вже турбувався Аракан і дуже Маракану зрадів.