Жив, а може, і ні, удівець-бідняк. Було у нього двоє дітей - дівчинка й хлопчик. Одружився бідняк у другий раз. Мачуха не злюбила дітей. Щодня знаходила вона для них важка, небезпечна справа. Те свиню відведе на зарічну сторону - подалі від чома, те корів пожене у дрімучий ліс, а ввечері відправить хлопців шукати їх. Думає мачуха: може, заблудяться діти, дороги назад не знайдуть або звірі їх розтерзають.
Але щораз верталися вони додому цілими й непошкодженими - була у сиріт собака, вона й опікувала їх від звірів, і приводила додому. Одного разу пішла мачуха із чоловіком на свято, а дітям дала справу, так таке, що нікому з ним не впоратися! Розсипала у дворі цілий мішок отрубей і веліла зібрати їхніми сльозами!
- Не зберете до мого приходу, зі світла вас зживу, - сказала їм мачуха й пішла.
Плачуть сироти від горя й образи: усіх інших дітей на свято побрали, одні вони будинку сидять. Увесь день проплакали, але сльози не допомогли, не зібрали відрубай. Не став хлопці чекати, коли повернеться мачуха й заб'є їх до смерті, утекли з будинку разом зі своїм вірним собакою.
Ішли вони від селища до селища. Люди жалували сиріт, давали їм поїсти. Зустріла дітям бабуся із глечиком води.
- Бабуся, важко тобі, дай допоможу, - сказав хлопчик і поніс глечик з водою.
Бабуся жила на краю лісу у маленькій хатині. Нагодувала вона сиріт, дала притулок на ніч.
- Побери нас до себе, - просять вони.- Будемо тобі усе робити. Нікого у нас ні, бездомні ми.
Погодилася бабуся - невесело жити однієї.
З ранку хлопці йшов у ліс, збирали кизил, мушмулу, дикі лісові груші і яблука. Хлопчик змайстрував собі лук і полював на звірів. Вірний собака оберігав хлопців від усякої небезпеки.
Пройшов час. Хлопчик виріс спритним, сміливим юнаком, а сестра його стала гарною, умілої й сабоної, як брат.
Одного разу покликала бабуся своїх прийомних дітей і сказала юнакові:
- На усе світло славиться сад Дариачанги - цілий рік зеленіє, і не
Переводяться у ньому плоди. Роздобудь гілочку, тоді весь сад перенесеться сюди. Сам цар нам позаздрить.
- Добре, бабуся, спробую перенести до нас цей чудовий сад, - погодився юнак.- А як уводити, увести до ладу нього дійти, як дорогу знайти?
- Пройдеш через наш ліс і за пагорбом побачиш великий будинок, у ньому
Деви живуть. Запитаєш у них матері - вона знає, як до саду Дариачанги дійти.
Не став юнак баритися. Залишив сестру з бабусею й пішов навпростець через ліс.
Ось дійшов він до великого будинку, де жили деви. У дворі клопотала прадавня баба.
- Здраствуй, мати, - ласкаво привітався юнак.- Говорять, ти знаєш, де сад Дариачанги. Заради твоїх дітей, укажи мені туди дорогу.
- Зле тобі довелося б, не назви мене матір'ю, дістався б на вечерю моїм синам!..-відповідає баба.- Бачу, гарний ти людей, не ходи до Дариачанги. Тисячі хоробрих ішли шукати її сад, а назад ніхто не вертався. Дариачанги у камінь обертає всякого, хто здумає хоч листочок зірвати у її саду.
- Однаково, мати, або знайду її сад, або пропаду. Будь ласка, укажи мені дорогу.
- Сад Дариачанги у південних краях, у великій горі. Гора обертається, кожна мить розкривається, - говорить баба.
Відправився юнак далі.
У добру годину досягся він чарівного саду - спала Дариачанги. Зірвав юнак гілку й побіг ладь. Дерева закричали вслід ньому: "Відніс, відніс!", але не почула їхнього лементу Дариачанги.
Повернувся юнак додому й бачить - чарівний сад розкинувся перед хатиною!
Любуються ним брат із сестрою, радіють.
Пройшло небагато днів, і бабуся знову говорить юнакові:
- Ти зумів заволодіти садом Дариачанги, якщо захочеш, зумієш і одружитися на ній. Спробуй щастя.
Відправився юнак до Дариачанги, і собака слідом за ним.
Підійшов юнак до будинку Дариачанги, стукає кулаком у двері. Стукав він, стукав - не озивається дівчина, спить міцним сном. Побрав він тоді камінь і вдарив їм щосили у двері.
Отут Дариачанги прокинулася й крикнула:
- Хто мені спати не дає? Камінь побрав - каменем стань!
Та перетворився юнак у камінь, а Дариачанги навіть не визирнула, не подивилася, кого загубила.
Як побачив собака, що хазяїн її став каменем, заскиглила, завила й помчалася додому. Прибігла, вчепилася сестрі юнака у поділ і тягне за собою.
Зрозуміла дівчина, що із братом скоїлося ихо. Побрала вона залізний ціпок і пішла слідом за собакою.
Привів собака дівчину до будинку Дариачанги.
- Агов, Дариачанги, визирни, подивися, куди твій сад подівся! - кричить дівчина.- Так не поспішай мене у камінь обертати, а то не побачиш, яка я гарна - куди красивіше тебе!
Підхопилася Дариачанги, рвонула дверей, і тільки висунула голову подивитися на зухвалу гостю, схопила дівчина її за коси й пригнула особою до землі.
- Поверни мені брата, Дариачанги, раскамени його, не те переламаю тобі ребра залізним ціпком! - наказала дівчина.
- Побери у мене з кишені хустка. Проведи їм по каменю - стане камінь людиною, - сказала Дариачанги.- А який камінь твій брат, не знаю, не бачила його.
Провела дівчина хусткою по всіх каменях - звернулися камені у людей. Ожив і її брат.
- Слухай, Дариачанги, - говорить дівчина, - підеш заміж за мого брата! Та не здумай мені суперечити.
А Дариачанги й не думала суперечити, сама прагне бути там, де її сад. Була Дариачанги краси небаченої, сонця й місяця пречервоній. Одне було погане - спати любила довго. Три дні у саду гуляє, три місяці спить. Видне, від неробства звикла багато спати.
Привели брат із сестрою Дариачанги до себе у хатину, і зажили всі разом. Відучили Дариачанги спати, найшлася їй робота з господарства. Узимку й улітку, навесні й восени зеленів так цвів чарівний сад. Цілий рік гнулися у ньому гілки з дивовижними плодами.
Проходили повз люди, дивували саду. Облетіла поголоска про чарівний сад Дариачанги усе царство. Почула про нього й зла мачуха. Прийшла вона подивитися на чарівний сад і побачила у саду прекрасного юнака й красуню дівчину. Довідалася мачуха пасинка й пасербицю, хоч і багато років пройшло. Чорною заздрістю наповнилося серце злої жінки.
"Не володіти їм чарівним садом, - розв'язала вона.- Додому не відвертаю, поки не погублю їх!"
Пішла мачуха прямо до царя. Розпустила волосся, плаче-убивається:
- Горі тобі, цар! Бідняки - брат і сестра - таким садом володіють, якого ти, цар, і не бачив!
- Який сад? Говори доладно, не реви!-розсердився цар.
- Не буде мені спокою й радості, великий государ, якщо не будеш володіти ти садом Дариачанги!
- Як же володіти мені тем садом, коли він за тридев'ять земель? Не перетаскати ж дерева!
- Одружися на красуні Дариачанги - сама перенесе сад до твого палацу. Дай братові й сестрі така справа, щоб довіку не впоралися. Ось і дістанеться тобі Дариачанги.
Сподобався жадібному цареві рада злої жінки. Відправився цар побачити чарівний сад Дариачанги.
Дариачанги нарвала найкрасивіші квіти, самі смачні плоди й вийшла цареві назустріч. А цар не знає, куди колись дивитися: чи то на неї, чи то на дивовижний сад - так прекрасні й дівчина, і сад! Та ось наказав цар юнакові у один день зрівняти із землею гору за морем, що ранками заслоняла сонце.
- Не переплисти мені море, государ, - говорить юнак.- Спочатку міст вели перекинути.
- Міст через море за сто років не побудуєш, а гора мені зараз заважає. Виконуй наказ як знаєш! - відповідає цар.
- Не горюй, - говорить Дариачанги юнакові, - я сама через море міст перекину.
Перекинула Дариачанги через море свої коси. Мостом лягли вони над хвилями.
- Пройди, цар, по мості, прогуляйся на тому бережу, поки гора ціла, - сказала Дариачанги.
Цар і його назир-візири ступили на міст, а за ними й зла мачуха.
Тільки дійшли вони до середини, труснула Дариачанги своїми косами й скинула
Усіх у море.
Повернулися всі троє додому й зажили спокійно. Живуть вони там щасливо й понині. Навколо саду розрослися дрімучі ліси, і тому не видне його більше людям.