Жив колись один мисливець. Щодня йшов він у ліс, приносив додому дичину й кормил сім'ю.
Спустився мисливець одного разу у невелику лощину, і раптом виник перед ним білий олень. Вовна на ньому блискає, переливається.
- Стріляй у мене! - говорить йому олень людським голосом.- Повезе тобі - потрапиш, а промахнешся - сам помреш.
Пустив мисливець стрілу й промахнувся. Повернувся він додому хмурий.
- Настала моя година помирати, - говорить він дружині. - Цілився я у білого оленя й не потрапив!
Мовив мисливець ці слова й умер. Був у цього мисливця син.
Якось відіграв хлопчик на вулиці - пускав з однолітками стріли з маленького лука. Ішли повз люди, подивилися на сина мисливця й говорять: - Ось би йому батьківський лук, знатний став би він мисливець! Побіг хлопчик до матері й запитує, де лук батька. Боялася мати, що син теж стане мисливцем, і не дала йому лук. Просить син, благає.
Не витримала мати, сказала синові правду:
- Твій батько був мисливцем і загинув на полюванні. Не прагну, синок, я твоєї загибелі. Тому й сховала лук зі стрілами, але раз так - піднімися у верхню кімнату, знайдеш там і лук і сагайдак зі стрілами.
Дала вона синові ключ від верхньої кімнати. Відімкнув хлопчик двері й завмер на місці: з усіх боків на нього дивилися опудала птахів, зайців, лисиць, шакалів. Нарешті, він помітив на стіні лук батька. Спробував зняти л смог. Вибіг зі сльозами до матері.
- Не плач, будеш сабоним, як батько, - заспокоїла його мати.- Іди у ущелину за селеньем, там два потоки: один мутний, інший прозорий. Спочатку викупайся у мутному потоці, потім у прозорому.
Викупався хлопчик і таким сабоним зробився, що лук зі стрілами здався йому пушинкою. Три стріли пустив він у дерево, що стояло далеко у поле. Усі три стріли встромилися рядком - одна біля іншої.
Після цього син мисливця вирішився йти на полювання. До вечора ходив він по лісу й опинився у невеликій лощині. Та раптом з'явився перед ним білий олень.
Вовна на ньому блискає, переливається.
- Стріляй у мене! - говорить олень.- Повезе тобі - потрапиш, а промахнешся - сам помреш!
Прямо у серце оленя потрапила влучна стріла.
Хлопчик приніс шкіру додому й повісив на стіну. Біла шкіра світиться, опромінює кімнату сяйвом. Переливаються на шерстинках перлини й алмази.
Поголоска про чудову шкіру пішла по всьому царству. Дійшла вона й до царя. Послав цар слугу перевірити, чи правду говорять люди. Не довелося слузі довго шукати будинок мисливця: з його вікна лився яскравий-преяскраве світло! Підкрався слуга до віконця, заглянув у кімнату й ледве не осліп - так іскрилася й блискала шкіра білого оленя!
Бігцем пустився він назад у палац, доклав цареві про перлово-алмазну шкіру.
- Государ, не пристало простолюдинові бути багатше тебе, - говорять назир-візири паную.- Відбери у нього шкіру.
Радий би цар відібрати, так як? Не уриватися ж у будинок! Що скажуть люди?
- Чого отут думати, государ, - говорить головний візир.- Запроси сина мисливця на бенкет. Необтесаний він, не зуміє поводитися як личить. Тоді ми скажемо, що негідний він володіти чарівною шкірою, і відберемо її.
Цар негайно запросив сина мисливця на бенкет.
Мати хлопчика була мудра жінка. Вона відразу догадалася, навіщо кличуть її сина у палац.
- Дивися, синок, поводься поштиво, - покарала вона.- Доки цар не засміється, не смійся. Не заговорить із тобою, рота не розкривай. Раніше пануючи й візирів через стіл не вставай. Як стануть розносити їжу, з кожного блюда бери саму малість, не їж багато. Після бенкету цар поїде верхи на прогулянку, так ти не випереджай царя й не відставай від нього, коли поженуть
Коней навскач.
У палаці син мисливця повівся так, як карала мати. Подивувався цар чемності сина мисливця. Розгнівався він на своїх назир-візирів, накричав на них, коли син мисливця пішов додому.
- Дурні безмозкі! Розумної ради дати не можете! Не зумієте відібрати шкіру - з вас самих шкіру спущу!
Мовчать назир-візири, тремтять із переляку. Сидять думають, як виконати наказ пануючи. Та додумалися.
- Вели, государ, синові мисливця побудувати тобі палац із костей вешапи, - сказав головний візир паную. - Проковтне вешапи хлопчиська, і дістанеться тобі шкіра білого оленя. А якщо побудує, велиш переважити шкіру у палац. Скажеш, не пристало чарівній шкірі висіти у простому будинку.
По душі довівся цареві рада візирів. Призвав він сина мисливця й велів йому вибудувати палац із костей вешапи.
- Змилуйся, великий государ! Я не тесля, не муляр, ніякого ремесла не знаю, як мені побудувати палац? - заблагав хлопчик.
- Знати нічого не знаю! Не побудуєш - поплаче по тобі твоя мати!
Повернувся син мисливця додому пригноблений, розповів матері, яку роботу задав йому цар.
- Іди назад у палац, синок. Попроси царя дати тобі сімдесят гарб і аробщиков. Нехай викують для тебе стріли вагою у п'ятдесят пудів і усе це на гроші візирів. Відправляйся у країну ноджети. Там у дрімучому лісі живе вешапи. Аробщиков залиши на узліссі, а сам заночуй у хащі. Убити вешапи зможеш тільки на зорі, якщо підійдеш до нього з тієї сторони, звідки сонце сходить.
Усе зробив син, як карала мати.
Дав йому цар сімдесят гарб і аробщиков. Викували йому стріли у п'ятдесят пудів. Та за усе це гроші платили візири.
Відправився хлопчик у країну ноджети. Ніч він провів у лісі, де жив вешапи, а ледве розвидніло, підкрався до чудовиська зі сходу.
Лежить вешапи, закинувши хвіст за голову. Почув кроки людини, повернув голову до нього, але не побачив нічого - засліпили його промені висхідного сонця.
Три стріли пустив хоробрий хлопчик і вбив чудовиська. Повернувся він до аробщикам, розбудив їх і послав повідомити жителів Каджети, що позбавив їх від вешапи.
Збіглися каджи, пустилися у танок навколо вбитого чудовиська. Раді, що позбулися ненаситного вешапи. Потім повели сина мисливця до царя Каджети. Подякував він хлопчика, запитав, чим винагородити його.
- Нічого мені не треба, - відповідав син мисливця.- Допоможіть обробити вешапи так занурити його кості на гарби.
Дружно узялися каджи за справу й миттю виконали бажання хлопчика, потім відправилися із хлопчиком і допомогли йому звести палац із костей вешапи.
Запрошує син мисливця пануючи й візирів помилуватися на палац. Страшний був величезний палац! Подивився на нього цар і впав без пам'яті.
Не швидко опам'ятався цар. А як отямився, похвалив хлопчика за ретельність і відвагу й велів залишатися при ньому.
- Будеш супроводжувати мене на полюванні, - говорить цар.- А шкіру оленя перенесеш у палац із костей вешапи. Цій чарівній шкірі тільки у такому палаці й личить висіти.
Насупилися візири, не сподобалося їм, що цар наблизив до себе сина простого мисливця. Через хлопчика їм стільки грошей довелося витратити, а тепер ще ока мозолити буде на полюванні. Зговорилися візири погубити сина мисливця. Дізналися вони, що є у Залізного дева золотий стовп, і говорять цареві:
- Та палац у тебе дивовижний, государ, і шкіра білого оленя
Небачена. Одне погано - не світить шкіра у усі сторони однаково. Добре б висіти їй на золотому стовпі посередині палацу.
- Добре б, так де побрати золотий стовп?
- З будинку Залізного дева. Вели відважному синові мисливця перенести той стовп у твій палац.
Не став цар думати, чи легко юнакові впоратися з такою справою.
- Принесеш золотий стовп із будинку Залізного дева. А не зумієш - горі твоєї матері!-сказав цар синові мисливця.
Пішов хлопчик за радою до матері. До кого ж ще йти у важку годину? Допомогла йому мати радою й цього разу:
- Проси у царя гарбу з аробщиком і стрілу міцніше. Залізний дев живе
За трьома високими горами. По п'ятницях він на полювання йде, тоді й забереш золотий стовп. Помни, не здолати тобі того Залізного дева у відкритому бої. Велів цар візирам дати синові мисливця гарбу, аробщика й стрілу. Викували візири на свої гроші стрілу вагою у п'ятдесят пудів. Зігнув її син мисливця й зламав. Викували іншу стрілу у сімдесят пудів. Хлопчик і її зламав. Принесли йому стрілу у дев'яносто пудів - не гнеться стріла, не ламається. Спорядився син мисливця у далекий шлях. Перебрався він через одну високу гору, через іншу, піднявся на найвищу третю й побачив унизу, у підніжжя гори, будинок Залізного дева.
Було це саме у п'ятницю. Пустив хлопчик з вершини гори стрілу у будинок Залізного дева. Загуділа тятива, запекла стріла, і звалився будинок. Упав золотий стовп, що підпирав покрівлю.
Спустився син мисливця з аробщиком у долину. Звалили вони золотий стовп на гарбу й привезли цареві.
Цар нагородив сина мисливця й відпустив побачити з матір'ю, а сам наказав візирам поставити золотий стовп у палаці з костей вешапи. Повісили светозарную шкіру оленя на стовп. Любується цар нею не намилується. Тим часом повернувся з полювання Залізний дев і бачить: будинок його зруйнований, золотого стовпа немає.
Розлютив Залізний дев, помчався слідами людей. Затремтіли гори від його тупоту. Увірвався Залізний дев у палац із костей вешапи, а там цар з візирами. Зірвав Залізний дев світну шкіру білого оленя, вихопив стовп і давай трощити всіх і всі навколо! Розніс він палац - розлетілися кості вешапи.
Відніс Залізний дев золотий стовп та ще перлово-алмазну шкіру прихопив із собою.
А син мисливця перестав з тих пір ходити на полювання й убивати звірів. Жив він з матір'ю спокійним, мирним життям.