Жили-Минулого, а може, і ні, старий з бабою. Нічого у них не було, крім однієї кобилиці. Ранком кобилиця йшла пастися у ліс, а ввечері приводила із собою жеребеночка. Старий продавав жеребеночка й купував хліба й сиру. Так і годувалися старі.
Кривдно було кобилиці, що віднімають у неї лошат. Пішла вона одного разу у ліс і не повернулася до старих.
Живе кобилиця у лісі. Пасеться там зі своїми жеребятками - цілий табун у неї тепер.
Важко кобилиці дивитися за ними, і одного разу вона мовила:
- Ех, народився б у мене син людський, пас би лошат! Тільки вимовила - і з'явився у неї хлопчик Не хлопчик, а ясне сонечко.
Виріс він прекрасним юнаком. Став пасти лошат, але захотілося біле світло побачити, свою частку пошукати. Кобилиця відговорює сина, молить не залишати її, а юнак стоїть на своєму.
- Добре, синок, раз так, вибери коня, сідай і поїдь. Вибрав собі юнак коня з табуна, а той гарчить:
- Де це бачене - молодший брат верхи на старшого сідає! Не зрозумів юнак цих слів, передав їхній кобилиці.
- Вибери собі іншого, - говорить вона. Та другий кінь гарчить, говорить ті ж слова, що перший. Та третій не дався юнакові.
Пішов юнак пішки-не захотів кривдити коней.
Іде він і думає: "А що, якщо люди запитають мене чий я син, як мене кличуть, що я відповім?" Відвертав він назад, запитує у кобилиці своє ім'я.
- Якщо запитають, хто ти, відповідай так: "Я син Вороного, породжений я у лісі", - говорить вона.
Іде син Вороного куди ока дивляться, куди серцю хочеться. Тропа вивела його на дорогу, а дорога привела до селища.
День уже до вечора хилився. Пора нічліг шукати. Бачить юнак: шкутабогає по дорозі бабуся, несе із джерела воду. Нагнав він бабусю, попросив напитися.
Випив холодної води й запитує, не чи пустить вона його переночувати.
- Тому ж, синок, гостеві всякий радий. Привела його у будиночок на краю лісу. Нагодувала, напоїла, запитала, куди й навіщо шлях тримає.
- Прагну біле світло побачити, свою частку пошукати.
- Не ходи далі. Піймають тебе царьови слуги, пошлють за жменею неходженої землі для царя.
- А на що паную жменя неходженої землі?
- Зостарився наш цар. Мудреці говорять, помолодіє він і подвоїться строк його життя, коли принесуть йому жменя неходженої землі. Багато хоробрих, до золота охочих, їздили за неходженою землею, так ніхто її не знайшов. Тепер цар силою посилає шукати неходжену землю. Залишайся краще у мене табунником. Не управляюся я з моїми кіньми.
Розсміявся син Вороного: від коней пішов, до коней прийшов. Погодився Усе-таки попрацювати місяць. А за праці баба коня йому обіцяла. Ледве світло син Вороного гнав табун пастися на схилах гір, а у полуденну спеку вкривав його у лісі.
Підійшов місяць до кінця. Залишилося востаннє вигнати коней на пасовище.
Покликала його баба й говорить:
- Задоволена я тобою, синок. Коли й завтра приведеш усіх коней, не втратиш жодного, вибирай тоді собі кожного.
Говорить баба, а про себе думає: " Як же, побереш у мене коня!"
Ліг син Вороного спати, а баба пішла на стайню й наказала коням:
- Розбредіться завтра по всьому світлі! А ти, мій білий кінь, загубися
За дев'ятьма горами, у небо піднімися, у воду опустися, тільки щоб не знайшов тебе хлопець!
Ранком син Вороного, як завжди, пригнав на пасовище шістдесят коней. Пустив їх пастися, а сам ліг у тіні під деревом. Пощипують коні траву й поглядають, коли табунник задрімає. Зморив сина Вороного сон.
Чи Багато він спав, чи мало, розбудили юнака бджоли. Гудуть-Дзижчать сердито зовсім поруч. Відкрив юнак ока й бачить: на квітці шипшини сваряться бджоли - спихивают друг дружкові.
- Ну й нерозумні! - сміється юнак.- Геть скільки гілочок із квітами, а ви на одній товчетеся!
Розсадив він бджіл по різних гілочках.
- Спасибі, людей, навчив нас розуму-розуму.
Не чи потрібна тобі наша допомога? Чим можемо - допоможемо, тільки скажи! - загуділи бджоли.
Подивився син Вороного на небо - сонце закотилося, пора коней додому гнати. Глянув по сторонах - жодного коня не видне! Бігає юнак, шукає коней, не може знайти. Покликав він тоді на допомогу бджіл.
- Бджоли мої, бджоли, виручайте мене! Коні у мене розбіглися, шістдесят їх було, жодного не залишилося! Летите у усі сторони, розшукайте їх так приженете сюди.
- Це справа нехитра, ми жваво зберемо їх, - дзижчать бджоли. Розлетілися бджоли по білому світлі. Побачать коня й жалять його, женуть до сина Вороного. За дев'ятьма горами знайшли й білого коня.
Женуть бджоли табун до будинку баби, а юнак біжить спереду, кричить:
- Відкривай, матір, стайню, ухвалюй коней! Баба перерахувала їх - усе на місці! Подивувалася баба, що юнак перехитрив її. "Не людей, а чортове копитце", - думає вона. Повела баба юнака у будинок, посадила повечеряти, а сама пішла на стайню.
- Хіба не веліла я тобі сховатися за дев'ятьма горами? Чому ослухався мене? -напустилася вона на білого коня.
Побрала баба батіг і давай хльостати - сполосувала всього. Потім привела юнака у стайню й говорить:
- Вибирай будь-якого, якого побажаєш. Певен баба, що не побере юнак білого коня - місця на ньому живого немає.
Вибирає син Вороного, оглядає одного коня за іншим, ніяк не вибере. Підійшов до білого коня, а той раптом зашептав йому по-людські:
- Побери мене, позбав від злої баби. Шкода стало синові Вороного бідного коня. Любив він коней, адже з ними виріс.
- Дай мені білого коня! - говорить він бабі.
- На що він тобі, кволий так хворий! Геть скільки відгодованих, гладких!
- Ні, не прагну я іншого! Робити нема чого, довелося бабі погодитися. Повів син Вороного білого коня на вуздечку. Не став його сідлати, поки рани не заживуть.
- Дай мені відпочити три дні, исхлестала мене баба, - сказав кінь юнакові.- Буду тобі служити вірно, за добро добром відплачу.
Три дні пасся білий кінь на схилі гори. А на четвертий день зажили у нього всі рани.
Підхопився на нього юнак і говорить:
- Вези мене по білу світу!
Їхали вони через густі ліси, через пустельні місця й зустріли пастухів. Пастухи посадили подорожанина у багаття, нагодували хлібом, овечим сиром.
З гори, де вони сиділи, юнак примітив удалині вогник. "Напевно, житло, - думає, - поїду попрошуся на нічліг". Розпрощався з пастухами й помчав коня. Під'їхав і бачить: світиться перинка на траві, сіяє, блискає місячним світлом.
Злетіла перинка й мовила:
- Побереш мене - покаєшся, не побереш - покаєшся.
- Не бери, - говорить кінь, - турбот не оберешься.
Не послухався юнак коня, схопив перинку й сховав у кишеню. чи Багато, чи мало проїхав син Вороного, зустрів він царьових слуг. Схопили вони юнака, повели у палац.
Привели юнака у палац і залишили під терасою чекати, поки цар відвечеряє. Царський стіл ломиться від страв - не швидко повечеряє цар! Юнак дістав з кишені перинка розглянути, яке воно, а від нього таке світло розлилося - вогні у палаці померкли!
- Що трапилося, що там сіяє? - кричить цар.
Спустилися слуги під терасу й бачать: світиться перинка! Привели юнака до царя. У царя від захвату дух захопило. Вирвав він перинка з рук юнака й говорить:
- Таким скарбом тільки паную покладено володіти!
- Ну й забирай! Захочу, роздобуду птаха, від якого ця перинка, - похвастався юнак.
- Роздобудеш - зроблю тебе своїм спадкоємцем, а немає - знесу голову за хвастощі, - говорить цар.- Даю тобі три дні строку.
Легко пообіцяти, важка справа зробити. Пішов син Вороного за радою до свого білого коня.
- Говорив тобі - не бери перинку! Добре, допоможу, так дивися іншим разом
Будь обережніше й словами не кидайся. Іди скажи цареві, нехай заріжуть буйвола й дадуть тобі тельбух.
Так юнак і зробив. Спорядився він у дорогу, побрав із собою буйволиную тельбух.
Помчав білий кінь юнака до морського берега.
- Бачиш острівець у море? - говорить кінь.- Перенесу тебе туди. Я сховаюся у море, а ти лягай на березі й прикрийся тельбухом. Налетить зверху величезний птах, ти схопи її за крила й тримай міцніше. А тепер хльосни мене батогом.
Хльоснув юнак коня із усієї сили. Стрілою витягнувся кінь, переніс юнака на острів.
Ліг син Вороного на березі, прикрився тельбухом, а кінь зник у хвилях. Тільки зник кінь - почувся шум, піднявся вітер. Налетів зверху величезний птах, блискає вся, переливається. Схопила вона тельбух, а юнак вцепився птахові у крила й тримає її, не відпускає. Злетів птах у небо. Важко їй піднімати юнака, опустилася вона до землі, передихнула, потім знову злетіла, знову опустилася. Так піднімалася й опускалася вона, Доки не знемогла.
Вискочив з моря білий кінь і поніс сина Вороного з видобутком до царя.
- Обдурив ти мене, - кричить цар, - не той птаха піймав, не світяться її пір'я!
- Та не будуть світитися у неволі!-відповідає юнак.- Випустиш птаха, побачиш - вогнем горять її пір'я!
- Відпусти, государ, відпусти, але з угодою: нехай привезе тобі дівчину, яка володіла цим птахом, - шепотить на вухо паную головний візир.
- Привези мені дівчину, яка володіла цим птахом. Не привезеш - приріжу птаха, на що мені така! - загрожує цар.
Синові Вороного шкода птаха. Не знає, як бути. Пішов він за радою до свого розумного коня.
- Говорив же тобі - не бери перинку. Уперед будеш слухатися мене! Так і бути, виручу тебе й цього разу. Сідай, поїдемо за дівчиною.
Кінь примчав його до морського берега й говорить:
- Я знову перенесуся на той острівець. У саду на острівці спить дівчина. Підкрадися до неї тихенько позаду - хоч і спить вона, бачить і із заплющеними очима. У красуні дванадцять кіс. Схопи її за дві середні так міцніше тримай. Буде дівчина кричати, благати, не випускай її, поки не заприсягнеться, що піде з тобою.
Прокрався син Вороного на зорі у сад. Бачить: спить дівчина особою до висхідного сонця. Одним стрибком опинився юнак за неї, схопив за дві середні коси. Прокинулася дівчина, кричить, просить відпустити її.
- Заприсягнися, що підеш із мною, тоді відпущу, - говорить юнак. Заприсяглася прекрасна дівчина. Отут вискочив білий кінь із моря й поніс їх до палацу старого царя.
Побачив цар красуню й захотів зробити її своєю дружиною. А дівчина затялася:
- Не стану я твоєю дружиною, дуже ти старий.
- Зовсім я не старий, - образився цар.-А як принесуть мені жменя неходженої землі, і зовсім помолодію.
Та наказав юнакові відправитися за неходженою землею.
Але дівчина не прагне виходити за царя, ні за старого, ні за молодого, -
Полюбився їй відважний юнак.
- Перегоди, государ, не поспішай, - говорить-вона паную.- Доведи, що ти не старий. Станцюй на вузенькій дошці над казаном з окропом, тоді й піду за тебе.
Принесли величезний казан киплячої води, уклали зверху вузьку дошку. Але цар боявся піднятися на дошку, і пішов він на хитрість.
- Нехай спершу юнак станцює, подивимося, як танцюють молоді, - говорить він дівчині.
Син Вороного легко сплигнув на дошку й став танцювати.
Цар побрав і непримітно підняв дошку з одного боку оупав юнак у казан! Витяглися його слуги й кинули за палацом бездиханного.
Зачув вірний білий кінь лихо, зірвався із прив'язі й понісся до свого друга. Облизав він юнака з голови до п'ят і пожвавив його.
Повернувся син Вороного у палац. Обмер цар - звідки він узявся живий!
- Що ж ти не танцюєш, цар, забув про умову? - говорить дівчина. Крекчучи, видрав цар на дошку. Затремтів, затрясся, ноги не може підняти - куди там танцювати! Від страху стемніло у нього у очах, і шубовснувся він у окріп.
- Підемо звідси, - сказала дівчина синові Вороного.- Навіщо тобі царство? Відпустили вони на волю дивовижний птаха, сіли на білого коня й відправилися мандрувати по світлі.