Чи Було, не було чи - за давніх часів жили дві людини. Одного кликали Датуа, іншого Петрикела, і були вони обоє більші шахраї. Одного разу Датуа дістав мішок, набив його туго мохами, зверху поклав небагато вовни й приніс продавати. Коли він став підніматися по схилах хребта, попався йому назустріч Петрикела. У Петрикели на спині теж був великий мішок, а набитий він був шкарлупою волоських горіхів. Тільки зверху покривали шкарлупу теперішні горіхи.
- Здраствуй! - крикнув Датуа. - Здраствуй! - відповів Петрикела.
- Звідки йдеш і куди шлях тримаєш?
- Так ось несу продавати горіхи. А ти звідки йдеш, скажи мені?
- Я, брат, несу вовну продавати. Тільки з'явилася у мене зараз гарна думка. Ніякий адже нам вигоди не буде, якщо ми з нашим вантажем станемо тягтися по такій важкій дорозі туди й назад. Тільки чувяки зносимо! Давай краще поміняємося мішками: ти понесеш продавати вовну у свої місця, а мені дай горіхи - я теж повернуся назад у свої й продам їх.
- Добре ти придумав! Нерозумно тягтися по такій важкій дорозі. Краще повернутися нам у свої місця. На, побери мої горіхи, а замість віддай мені свій мішок вовни.
Так, нічого не підозрюючи, шахраї обмінялися мішками, і кожний пішов до себе додому.
Пройшли вони частина шляху й, коли перестали бачити один іншого, зупинилися й квапливо розкрили кожний свій мішок. Бачать - обдурили один одного!
Подосадували вони, поворчали, так нічого не поробиш!
Через деякий час шахраї зустрілися. Після вітання Датуа сказав Петрикеле:
- Я думав, що один я такий шахрай, але виходить, що ти, брат, нічим не уступаєш мені!
- Ось ще! Чому ж отут дивуватися, брат? Якщо ти вмієш махлювати, чому б і мені не вміти?
- Ну, так давай побратаємося!
- Давай!
- Грошей у нас обох ні, торгувати нема чим - зробимо разом у служіння до якій-небудь багатій людині.
- Нехай буде по-твоєму. Стали шахраї шукати місця.
Ходили вони, ходили й нарешті довідалися, що якійсь бабі потрібні два працівники. З'явилися вони до баби й стали запитувати, яку роботу вона їм дасть і скільки платити буде. Баба сказала:
- Є у мене корова й цей будинок. Одному з вас прийде ганяти корову
На пасовище із сопілкою, чонгури й бубном, тому що моя корова любить танцювати під музику. А іншому треба буде працювати будинку: мести підлога, наводити чистоту й виносити сміття куди-небудь подалі. Буду вас за це годувати й гроші вам платити буду. Якщо згодні - надходьте до мене.
- Чому не згодні? Згодні! - відповіли Датуа й Петрикела разом. На інший день Петрикела залишився будинку господарювати. А Датуа захопив із собою хліба, бубон, сопілка й чонгури й погнав корову на пасовище. Вимів Петрикела абияк усі кути, навів чистоту, сміття зібрав у одну купу, але полінувався віднести подалі від будинку: розв'язав звалити сміття на сусідському дворі.
Тільки він зібрався вивалити сміття, як хазяї цього двору накинулися на нього й боляче поколобродили, присуджуючи:
- Не посмієш більше своє сміття на нашому дворі звалювати! Не посмієш! Прийшов Петрикела весь у синцях і повалився у хліві. "Ех, - думає, - не для того, виявляється, сусідський двір, щоб туди сміття викидати!"
А Датуа-Шахраєві теж погано довелося: не встигнула його корова вийти на пасовище, як стала бігати й стрибати по полю від краю до краю, і носилася вона так до самого вечора, не даючи відпочинку своїм ногам. Та Датуа не давав спокою своїм ногам: він бігав за коровою, бриньчав на чонгури, дудів на сопілці, щосили бив у бубон...
Тільки пізнім вечором корова перестала стрибати й скакати й повернулася додому. За нею повернувся й Датуа. Він так змучився від біганини, що і їжа йому не йшла у рота. Увійшов він у хлів і запитав Петрикелу:
- Що з тобою, братик, не чи хворий ти?
- Чому це ти розв'язав, що я хворий?
- А чому ж ти лежиш?
- Так ось, вимів я й будинок, і двір, і хлів, а сміття звалило на сусідському дворі. А там сусіди як тільки побачили мене, зазвали у гості, запросили до стола й славно почастували. Від такого частування я навіть утомився, а від вина у мене небагато голова кружляється... Ти-Те розкажи, як час провів.
- Теж непогано! Прийшов я у поле, забив у бубон, ударив пальцями по струнах чонгури й задудів на сопілці. Отут корова моя пустилася танцювати лезгинку. Ціла юрба чоловіків і жінок зібралася веселитися разом з нами. Можеш ти собі представити - хліб приніс назад додому й поїсти забув!
- Раз так, братик, те завтра я піду пасти корову, а ти погостюєш і побенкетуєш у наших сусідів!
- Нехай буде по-твоєму, не прагну кривдити тебе відмовою, - сказав Датуа. На інший день Петрикела випробував те ж, що й Датуа: корова змусила
Його бігати цілий день без перепочинку. А Датуа одержав те ж, що й Петрикела: сусіди так побили його, що він ледь ноги до хліва допхав. Уночі вони зізналися один іншому у своєму лукавстві й стали радитися.
- Якщо ми не втечемо звідси, - говорили вони, - те помремо або з голоду, або
Від побоїв. Розв'язали Датуа й Петрикела, не відкладаючи, бігти. Але лихо було у тому, що по вечорах баба сама наглухо замикала зовні двері, і неможливо було піти. Петрикела сказав:
- Ось що ми зробимо: складемо у мішок наші пожитки. Один з нас нехай підставить спину іншому й допоможе вилізти через щілину у стелі хліва на дах. Звідти можна буде спустити мотузку й підняти мішок з нашими пожитками й того, хто внизу залишиться.
- Ти чудово придумав! - схвалив Датуа.- Я сабоніше тебе й однаково легко можу витягтися із хліва й мішок з нашими пожитками, і тебе!
Петрикела відразу ж підставив спину, і Датуа виліз на дах.
Отут Петрикела склав у мішок пожитки, забрався у нього сам і крикнув нагору:
- Агов, друг! Тягни наше майно й спускай назад мотузку!
Датуа підняв наверх мішок, звалив на спину й пустився бігти, зовсім не опікуючись про свого приятеля.
Пробіг він велика відстань, утомився, захотів передохнути й кинув мішок на камені.
- Тихіше ти, диявол! Так мені адже боляче! - крикнув Петрикела й виліз із мішка.
- Сам ти диявол! Знаєш, як від ваги у мене поперек розболівся!
- Ну а я-те чому винуватий? Не обманювали б ми один одного, так і не боліли б у нас ні поперек, ні боку, - сказав Петрикела.