У прадавні часи бродили, говорять, по землі багатоголові чудовиська — людоеди-мангатхаи.

Ось один такий мангатхай провідав, що живе десь жирний-прежирна людина, по імені Замуч-Тарган.

Розв'язав мангатхай його відшукати й з'їсти.

Довго бродив мангатхай, поки відшукав жирного Затравня.

А як відшукав, прийшов до нього й говорить:

- Знімання я тебе,

Жив на світі бідний старий. Дружина його давно вмерла, залишивши бідняка з маленьким сином на руках. Заради пропитанья став старий пащі ханських кіз і овець. Працює не покладаючи рук, а однаково живе впроголодь. Та ось одного разу не витримав старий, заколов одного барана й з'їв. З'їв, та й утік у дрімучий ліс від покарання подалі. Побудував

Набридло пастися коням під пекучим сонцем. Направився весь табун прямо до ріки напитися й поплескати. Самим жвавим так сабоним дісталася чиста вода, а відсталим каламуть так бруд.

Був у цьому табуні маленьке сіре лоша. Відтіснили його інші коні, і загруз він у брудній калюжі ледь

Одна людина, розв'язавши одружитися, відправився за море. Женившись там, протягом дев'яти днів святкував, протягом восьми днів гуляв; а коли вернувся, то знайшов у себе у дворі звіриного хана Арhан Галзуу, у якого рота був у сажень, а ікло — у аршин.

- Раз ти спізнився на великі збори, то я тебе проглочу, — говорить Арhан Галзуу, розкриваючи свій саджений рота, оголюючи

За старих часів жив на світі старий. Усього-Те й було у нього добра, що килимок — талбак так бич — ташур.

Перед смертю призвав старий трьох свої синів і говорить:

- Якщо кому-небудь із вас потрібно буде куди-небудь поїхати, сідай на талбак, поганяй

За старих часів жила одна дуже багата людина. У багатія на всьому білому віті був один-єдиний син. «Яка ж невістка прийде?» — тривожився він. Через якийсь час його син одружився.

Одного разу батько із сином поїхали у степ перевірити свої табуни. Посадив

За старих часів, давні часи, коли земля ставала землею, вода ставала водою, коли гора Сумбер була ще з горбок, молочне море було з озерце, коли у табуні народжувалися тільки аргамаки, а на радість батькам — тільки батори, коли папір став тонким і свиняча голова їстівної, — у ці ранні часи жив у західній місцевості Шана у підошви трьох гір Монгото-Ула

Жив у одному селищі хлопчик-сирота по імені Галдан. Сабоно він бідував, ось і ходив по дворах, збираючи милостині. Найнявся він одного разу у батраки до багатій людині. За рік старанної роботи обіцяв хазяїн віддати Галдану чубарого коня.

Цілий рік проробив сирота, не знаючи відпочинку. Нарешті настав день,

Зустріли троє. У одного з них лишай на голові, у другого пухир на губі, у третього ока хворі.

Стали вони сперечатися: той, у кого лишай на голові, не повинен дряпати голову; у кого пухир на губі, не повинен облизуватися; у кого ока болять, не повинен терти їх.

Довго терпів той, у кого був лишай на голові.

Жив у одному селищі хлопчик-сирота. З малих років ходив він по дворах, збирав милостиню, цим і годувався А коли підріс, люди перестали пускати його до себе.

- Таке життя ні на що не годиться. Що ж мені робити? - зажурився хлопчик. - Піду-но я у інше селище.

Сказане — зроблене.