Жив у одному селищі хлопчик-сирота по імені Галдан. Сабоно він бідував, ось і ходив по дворах, збираючи милостині. Найнявся він одного разу у батраки до багатій людині. За рік старанної роботи обіцяв хазяїн віддати Галдану чубарого коня.
Цілий рік проробив сирота, не знаючи відпочинку. Нарешті настав день, коли відправився він у степ ловити свого коня. Але отут з'явилися семеро вовків і з'їли чубарого.
- Ох, до чого ж я невдачливий! - заплакав Галдан і пішов куди ока дивляться.
Забрів він у ліс, бачить — дроворуб своїм більшим блескучим сокирою дрова рубає й у саджені стоси складає.
Підходить хлопчик до нього й запитує:
- Скільки стосів у день ви ставите, шановний?
- Чотири стоси, та й то із труднощами, — відповідає дроворуб.
- Такою сокирою і я б зміг нарубати чотири саджені стоси, — похвалився Галдан.
- Давай заставлятися, що не нарубати тобі стільки дров зі сходу сонця до його заходу, — говорить дроворуб. - Якщо програєш, то весь рік проробиш у мене у підручні без усякої плати.
Посперечалися вони, і з першими променями ранкового сонця приступився Галдан до роботи. Увесь день махав сокирою без перепочинку. Ось уже й дегел свій скинув, а однаково пекуче. До заходу сонця став вершити останній сажень, але сонце покотилося усе швидше й швидше: не вистачило хлопчикові часу покласти у стіс останній десяток полешков. Коли сонце наполовину зникло за горою, став сирота просити:
- Сонце, сонце, перегоди! Перегоди, не заходь!
Як не просив, а сонце зникло. Не вистачило у четвертому сажні всього двох п'ядей.
Програв Галдан суперечка й залишилася у дроворуба у підручні на рік. Не було хлопчикові рівних у роботі, і за це подарував йому дроворуб з настанням весни полмешка пшениці.
Розорав Галдан клаптик землі, посіяв насіння й став чекати врожаю. Ось уже й колосся наливатися став, але пішов гради й побив хліба.
- Ох, до чого ж я невдачливий! - знову зітхнув сирота. - Не прагне годувати мене земля. Піду-но я до моря, стану там рибалити, цим і жити буду.
Прийшов він на берег моря, побудував собі маленький курінь, сплів мережу й став рибу промишляти. Та життя у нього пішла на лад. Улітку на пригріві кістки гріє, узимку — у вогнища.
Минув рік, за ним іншої. Лежить одного разу Галдан у свого куреня, як раптом пролетіла над ним зграя лебедів і села на березі. Дивиться Галдан — ударили лебеді крабоми об землю й перетворилися у семеро прекрасних дівиць. Зайшли дівиці у воду, а Галдан вибрало найкрасивіше лебедяче вбрання й сховало його. Та й сам схоронився у найближчому гаї.
Накупалися дівиці вдосталь і повернули до берега. Шестеро з них надягли свої лебедині вбрання, перетворилися у білих лебедів і полетіли. Оглянулася дівиця, що залишився, і говорить:
Якщо молодий ти й змів -
Будь мені чоловіком дорогим.
Якщо немічний і старий -
Будь мені названим батьком,
Тільки вийди й віддай
Лебедине моє вбрання.
Вийшов Галдан, повернув їй плаття, тільки залишив у себе картата шовкова хустка. Привів він дівицю-лебідь у свій курінь, зіграли вони весілля й зажили у любові так згоді. Так прекрасна була дружина у Галдана, що подібну її й не зустрінеш. З ранку до вечора дивиться на неї щасливий чоловік, надивитися не може. А по кутах рибацького куреня вітер гуляє, їстівні припаси кінчаються.
- Завтра варити нема чого буде, — говорить дружина. - Ти б сходив, чоловік, на полювання так на риболовлю.
- Мені без тебе й дня не прожити, — відповідає Галдан.
Тоді дружина намалювала на папері свій портрет, віддала чоловікові й проводила його на полювання. Вийшов він на стежку, яка у ліс веде, крокує по ній, так не під ноги дивиться, а на портрет. Ось запнувся Галдан, упустив з рук папір з портретом, підхопив її вітер і поніс убік гір.
Сім днів, сім ночей летів той портрет. На восьму добу впав перед палацом Абахай-Хана. Підняли стражники знахідку й віднесли її ханові. Тільки глянув Абахай-Хан на портрет красуні — відразу закохався у неї. Спорядив він тритисячне військо й відправився на пошуки красуні, тримаючи шлях на схід. Довго їхали вони, ось уже і їстівні припаси скінчилися, коні із сил вибилися. Розв'язав хан улаштувати привал на березі моря.
Відправив він двох свої воїнів дичини добути. Ходили вони по лісу до самого вечора й уже прагли вертатися голіруч, як раптом побачили турпана. Підстрелили вони його й повернули назад. Ідуть і бачать — над благеньким куренем, що коштують на лісовій опушці, димок у'ється. «Зайдемо у курінь, обпалимо птаха», — розв'язали ханські воїни.
Увійшли вони у курінь, бачать — у одному куті сидить красуня, одяг мисливську штопає, а у іншому куті — молодий хлопець мережі лагодить.
Привіталися воїни й запитують:
- Можна на вашому вогні обпалити птаха?
- Нам вогню не шкода, — відповідають хазяї, підкидаючи свіжих дров.
Стали ханські воїни турпана общипувати, стали його обпалювати над вогнем вогнища, так не стільки справою займаються, скільки на красуню дивляться. Зовсім забули воїни про птаха й не помітили, як спалили її, одна головешка залишилася.
- Що ж ми тепер понесемо ханові? Адже він уб'є нас! - запричитали воїни. Подивилася на них красуня, подивилася й запитує:
- Про якого хана ви говорите?
- Ми піддані Абахай-Хана, — відповідають воїни. - Три місяці назад на ханське подвір'я залітним вітром занесло портрет дівиці-красуні. З тих пір наш хан втратив спокій і сон. Усюди шукає він цю дівчину, прагне одружитися на ній.
- Я допоможу вам, — говорить воїнам молода господарка. - Тільки й ви виконаєте моє прохання: не говорите своєму ханові, що заходили до нас і кого бачили тут.
Із цими словами побрала вона обвуглілий птаха, відвернулася у кут, пошептала над головешкою й простягнула ханським воїнам добре прожареного турпана.
Обрадувалися воїни, побрали птаха й побігли до хана.
Сабоно голодний був Абахай-Хан. Їв він, їв, але не зміг доїсти всього турпана. Віддав птаха трьомстам воїнам. Полудня їли триста воїнів одного турпана, тільки-но здолали, наївшись досита.
- Ах, які ситні птахи водяться у цих краях! - говорить хан. - Залишимося тут ще на три дні.
На інший день послав Абахай-Хан на полювання усе тих же воїнів. Та знову безглуздо ходили вони цілий день по лісах так болотам, лише до вечора вдалося підстрелити їм ще одного турпана.
Розв'язали воїни знову зайти у курінь.
- Тільки не будемо дивитися на господарку, — говорять вони між собою, — а то знову спалим птаха.
Вирішивши так, увійшли вони у курінь, привіталися, вилучивши ока, швидко присмажили птаха й, не затримуючись більше, швиденько вийшли. Принесли вони підсмажений птаха й віддали ханові.
З'їв Абахай-Хан турпана, кісточки обглодал і не наївся.
- Ах ви чорти погані! - затупотів він на своїх воїнів. - Як ви змели принести своєму володареві птаха з горобця розміром! На сміх мене підняти прагнете?!
Розгнівався хан, схопив свій жезл і почав воїнів по спинах охаживать. Боячись, як би хан не забив їх до смерті, заблагали воїни про пощаду й говорять:
- На півночі звідси коштує курінь. Живуть у ньому чоловік із дружиною. Іншої такої красуні ми у житті не бачили. Обсмажуючи у перший раз птаха, ми задивилися на господарку й не помітили, як спалили видобуток. Тоді красуня побрала обвуглілого турпана, пошептала над ним, поколдовала й повернула нам таким, яким ти покуштував його вчора. А сьогодні ми домовилися не дивитися на господарку, обсмажили турпана самі й принесли тобі.
- Так ви ж бачилися із красунею, яку я всюди шукаю й знайти не можу! - зрадів хан. - Ведіть мене до того куреня!
З'явився Абахай-Хан не один — усе своє військо за собою привів. Накинулися воїни на молодих хазяїнів куреня, зв'язали їх. Та повелів хан доправити красуню із чоловіком у свої володіння. А там уже замкнули їх у залізній коморі й двох вартові приставили.
На інший день, щоб перевести Галдана, Абахай-Хан придумав йому випробування:
- Далеко, за східними горами, за жовтими морями живе лютий рудий собака. Приведи її.
Пригорюнился Галдан: «Ось і настала моя смертна година», — думає. А дружина побачила сумного чоловіка й запитує:
- Що за хробак тебе точить?
- Наказане мені з далекої східної сторони привести лютий рудий собаку. Мабуть, погибель моя прийшла, — відповідає Галдан похнюпивши голову.
- Не ховай себе раніше часу, — говорить дружина. - Зайди по дорозі у наш старий курінь, захопи із собою черешок від зламаної копалки й суни собаці у пащу, коли напасти здумає.
Ранком, зі сходом сонця, відправився Галдан у шлях. Ішов він, ішов і прийшов у дрімучий ліс. Довго бродив він у пошуках собаки, а вона сама знайшла Галдана: вискочила з кедрача так як кинеться на хлопця! Не розгубився Галдан, вихопив з дорожньої торби черешок від копалки й застромив його поперек роззявленої собачої пащі. А потім накинув на рудий собаку нашийник і привів до хана.
Прийшов Галдан на ханське подвір'я й кричить:
- Ухвалюй, хан, лютий рудий собаку!
Злякався хан, руками замахав:
- Ладь із око моїх! Не потрібно мені таке страховисько!
Звільнив хлопець собачу пащу від черешка, зняв нашийник і відпустив рудий собаку на волю.
Тільки хан не заспокоївся, на інший день знову кличуть Галдана:
- Спустися у пекло кромішній і вичисти його дно, — говорить.
Повернувся Галдан до дружини сам не свій. Розповів про нову ханську примху:
- Змушує мене хан вичистити дно справжнісінького пекла. А я не знаю людину, який би звідти верталася. Мабуть, погибель моя прийшла.
- Це ще не погибель, — відповідає дружина й простягає йому червону шовкову нитку. - Побери цю нитку й кинь її нагору, коли захочеш піднятися й вийти на світло божий.
На наступний ранок прийшов Галдан до краю безодні, яка веде у справжнісіньке пекло. Стоять на краї безодні два стражники. Почали вони спускати Галдана вниз. День спускали, і тільки до ночі торкнувся Галдан своїми ногами пекельного дна.
А там така грязюка, який і у худому хліву не буває! Усім грішникам за сто років такої грязюки не вичистити. Кинув Галдан нагору червону шовкову нитку, і у ту ж мить знову виявилася на землі. Стражники так і затріпотіли від страху —, що вперше повернувся з пекла людини побачили.
- Ідіть до хана, — говорить їм Галдан, — і скажіть, що я до блиску вичистив і вискоблив дно справжнісінького пекла. А якщо не вірить, то нехай сам спуститься так подивиться.
Не вдалося ханові погубити хлопця у гарячому пеклі. Призвав він його на інший день і знову за своє.
- Принеси, — говорить, — мені данина від сина Зірки й сина Сонця.
«Не загинув під землею, загину на небесах», — думає Галдан. Вернувся він до дружини й розповідає:
- Велено мені піднятися на небо й доправити ханові данина від сина Зірки й сина Сонця. Як мені розшукати їх, як на небо піднятися, розуму не прикладу? Пропала цього разу моя голівонька!
- Живої смерті не шукає, — говорить дружина й подає йому синю шовкову нитку у вісімдесят сажнів. - Кинь цю нитку нагору, і вона зачепиться за небесний звід. Піднімешся по ній і побачиш будинок із залізною огорожею й срібними воротами. Постукаєш у ворота, і тобі відкриє їх моя матінка. Вона й покаже шлях до синів Зірки й Сонця.
Устав Галдан рано зранку, вийшов у степ, підкинув восьмидесятисаженную нитка й, коли зачепилася вона за небесний звід, поліз нагору. Лише до заходу сонця добрався він до небесних дверей. Відкрив їх, і розкинулося перед ним поле, засіяне квітами й оточене сліпуче білому гірським ланцюгом, вершини якої виливають м'які промені всіх квітів веселки
Оглянувся Галдан, побачив ледве помітну стежку й пішов по ній. чи Довго, чи коротко, привела стежка до будинку із залізною огорожею й залізними воротами. Згадав Галдан напутні слова своєї дружини-красуні й відправився далі. Через малий час побачив він будинок із залізною огорожею й срібними воротами. Не встигнув постукати, як відчинилися ворота, і гордою ходою, як птах вальдшнеп, вийшла на ґанок знатна жінка.
- Здрастуйте, хазяєчка, — поклонився їй хлопець. - Не чи дасте мені курунги попити, з ранку макової росинки не було.
Мигцем глянула на нього господарка, зняла із золотої полиці дерев'яну баддю з курунгой і підсунула ногою гостеві.
Сидить хлопець мовчачи, курунгу п'є, на господарку з побоюванням поглядає. А вона й уваги на нього не обертає. Тоді згадав Галдан про картату шовкову хустку, яка сховала він від дружини ще при першій зустрічі на березі моря. Вийняв хлопець хустка й стала їм особа втирати. Кинула господарка випадковий погляд на гостя й у особі перемінилася.
- Ах я стара дурна! - викликнула вона. - Як же я свого дорогого зятя не визнала!
Побрала вона Галдана під праву руку, провела за сім фіранок і посадила за срібний стіл. Напуває вона дорогого зятя арзой і хорзой, райськими яблуками пригощає. Та потекла у них бесіда.
Розповів Галдан про випробування, які гаразд придумувати Абахай-Хан, розповів жінці про мудрість і доброті її дочки, а потім повідав і про те, навіщо на небеса подарував.
Три дні відпочивав зять у тещі. Три дні вона пригощала Галдана так розпитувала про земне життя. На четвертий день показала дорогу до сина Зірки — близькому своєму родичу. Попрощався Галдан і відправився у шлях.
Уже сонце на захід повернуло, коли добрався хлопець до прекрасного перламутрового палацу. Заходить Галдан у двір, а дружина сина Зірки змітає сміття з порога. Привітався хлопець, тільки праг на поріг ступити, а дружина сина Зірки хвать його віником по голові! Прикинувся Галдан плачучим, вийняла шовкова хустка у клітинку й давай сльози втирати. Побачила дружина сина Зірки хустка своєї племінниці, руками сплеснула.
- Ах, що ж я наробила?! — говорить. - Зятя нашого скривдила! - кинула вона віник ладь, увела хлопця у палац, за білий срібний стіл посадила. Поставила вона перед дорогим гостем безліч частувань. Від жодного не відмовився Галдан, усього покуштував потроху. А господарка знай розпитує: про справи так про турботи, про свою племінницю так про самий Галдане. На всі докладно відповів гість, а отут і син Зірки повернувся. Поки розпрягав він коня у небесної конов'язі, господарка веліла Галдану сховатися у льосі, сказавши при цьому:
- З появою у палаці сина Зірки ти можеш змерзнути й перетворитися у льодинку. Полезай-но у льох, там тепло.
Переступив син Зірки палацовий поріг, вийшла йому назустріч дружина й говорить:
- Скоріше знімай із себе крижаний панцир, а то заморозиш чоловіка моєї племінниці, що сидить у льосі.
Зняв син Зірки свій панцир, винесли слуги крижаний доспех у двір, і потеплішало у спокоях палацу.
Спустився син Зірки у льох, вивів Галдана за праву руку, і завели вони довга розмова про денні й нічні світила, про коней земних і небесних так про подвиги ратних. Повідав гість і про те, навіщо приїхав.
- Велів мені Абахай-Хан принести данину від синів Зірки й Сонця, — говорить Галдан.
- Не за даниною послав тебе Абахай-Хан, а за смертю. Ти давно повинен був змерзнути. Але тоді хто віднесе данину мерзенному Абахай-Ханові? - мовив син Зірки, простягаючи хлопцю срібний жезл. - Нехай Абахай-Хан стукне об землю цим жезлом, велячи виконати його ханську волю.
Побрав Галдан срібний жезл і відправився до сина Сонця. Іде й бачить — два півні б'ються. Один з них білий, інший — червоний. Говорять вони хлопцю:
- Довідайся у сина Сонця, через що ми отут б'ємося й розійтися не можемо.
- Довідаюся, — пообіцяв Галдан і покрокував далі.
Іде він і бачить — корова підняла на роги протяжну жінку й не опускає на землю.
- Довідайся у сина Сонця про мою долю! - заблагала жінка.
- Довідаюся, — пообіцяв Галдан.
Відправився він далі й по дорозі наткнувся на іншу жінку. Тече у неї струмочком вода з рота, і немає їй кінця.
- Довідайся у сина Сонця про мою долю, — ледь зуміла виговорити жінка.
Пообіцяв Галдан і цієї нещасної довідатися, за які гріхи вона так жорстоко покарана.
Довго йшов хлопець, нарешті, добрався до палацу сина Сонця. Заходить у двір, а дружина сина Сонця сміття з порога змітає. Підійшов хлопець ближче, привітався. Тільки праг у будинок увійти, а вона хвать його віником по голові! Прикинувся Галдан плачучим, вийняла шовкова хустка у клітинку й давай сльози втирати. Побачила дружина сина Сонця хустка своєї племінниці, руками сплеснула.
- Ах, що ж я наробила, — говорить. - Зіпсоване м'ясо не дає навару людина, що зостарилася, втрачає ціну. Не визнала я чоловіка своєї племінниці.
Почастувала вона Галдана й говорить:
- Ось-ось з'явиться мій чоловік. Ти можеш осліпнути від його сяйва, згоріти під його променями. Полезай-но краще у льох.
Тільки сховала хлопця у холодний льох, як повернувся син Сонця, і від його променів навіть під землею стало світле й пекуче.
- Скоріше знімай свої денні одяги, — говорить, що ввійшов дружина. - Не те спалишь нашого дорогого гостя — чоловіка моєї племінниці.
Зняв син Сонця свій променистий панцир, виніс його у двір, а сам спустився у льох, вивів Галдана за праву руку й повів з ним дружну бесіду.
- А після всіх випробувань послав мене Абахай-Хан до вас за даниною, — закінчив Галдан своє оповідання.
- На вірну смерть послав тебе Абахай-Хан, — мовив син Сонця. - Праг він тебе знищити у моєму пеклі. Так не отут-те було. Та хоча ми не боржники Абахай-Хана, однаково віднесеш йому нашу данину.
Отут згадав Галдан про ті нещасні, яких зустрів по дорозі, і запитує:
- Бачив я отут двох півнів, що б'ються, так двох жінок, приречених на страждання, і праг би довідатися: за що вони покарані?
- У свій строк ти довідаєшся про цей, — мовив син Сонця. - А зараз я поспішаю: настав час ухвалюватися за денні праці, настав час обігріти променями матінку-землю.
- Побери мене із собою, прагну біле світло єдиним поглядом оглянути, — став проситися Галдан.
- Не стерпіти тобі такої жари, — відповідає йому син Сонця.
- А ти дай мені свою зимову шапку й шубу. Не відмов родичу з нижнього миру, — не здається хлопець.
- Не удержати тобі на голові шапку у сорок пудів, роздавить твої плечі шуба у вісімдесят пудів, — мовить син Сонця.
- А ти зроби їхніми легенями, адже тобі відомі вісім волшебств, ось і вваж моє прохання.
- Будь по-твоєму! - погодився нарешті син Сонця. Вимовив він одне з восьми своїх заклинань і говорить Гал-Дану:- Ось тобі мій кінь Алтан Шарга, сідай верхи й у всьому слухайся його. Коли настане полудень, пообідаєш за моїм срібним столом на вісімдесяти ніжках; коли ж свечереет, вернешся додому.
Відправився Галдан по піднебессю на коні сина Сонця. Іде й бачить — лежить на білій хмарі, звісившись униз, старий бурхан і щось виглядає на землі. Під'їхав до нього Галдан:
- Скажи, старий, що ти шукаєш? - запитує.
- Шукаю коня пожирніше для своїх сімох вовків, — відповідає старий.
- Так це ти мого чубарого вовкам скормив! - викликнув Галдан. Змахнув він своїм батогом, розсік хмару навпіл, і полетів старий прямо у болото.
Їде Галдан далі, бачить — лежить на сизій хмарі, звісившись униз, ще один старий бурхан і дме що є сили на землю.
- Скажи, старий, що ти робиш? Може бути, допомога потрібна? - запитує Галдан.
- Ніяк не можу вдути буру з дощем і градами у квітучу долину, — відповідає старий.
- Так це ти побив градами моє хлібне поле! - викликнув Галдан. Розсік він грозову хмару ударом батога й скинув старого на дно гірської ущелини.
Відправився Галдан далі. У'їхав на саму вершину небесного перевалу, сіл за срібний стіл на вісімдесяти ніжках, пообідав і, рися під гору, до вечора повернувся у палац сина Сонця.
- Як з'їздив? - запитує син Сонця. - Що бачив? З ким зустрічався?
Розповів Галдан про минулий день, не забув згадати й про зустріч із двома бурханами — своїми давніми кривдниками.
- Не раджу тобі зустрічатися на землі з вовками й попадати під гради, — тільки й сказав син Сонця.
Переночував Галдан у його палаці ще одну ніч, а ранком став збиратися у дорогу назад. Прощаючись із ним, син Сонця виніс із палацу золоту тростину й сказав:
- Віднеси тростину Абахай-Ханові — це й буде моєю даниною. А жінкам, зустрінутим тобою, передай: вода з рота однієї з них буде литися доти, поки вона не покається у тому, що відмовилася погодувати немовля-сироту; інша буде висіти на рогах доти, поки не покається у тому, що била свою корову чому ні попадя; дійшовши ж до півнів, що б'ються, замахнися на них цією тростиною.
Вийшов Галдан з палацу сина Сонця, попрощався з хазяїнами й покрокував зворотною дорогою. Передав він слова сина Сонця обом жінкам, а коли побачив півнів, що б'ються, то замахнувся на них золотою тростиною — верб ту ж мить біла півень перетворився у купу срібла, а червоний — у купу золота. Зібрав Галдан золото так срібло у дорожню торбу й пішов далі.
Переночував він ніч у сина Зірки, погостював три дні у тещі, нарешті, добрався до небесних дверей і по синій шовковій нитці у вісімдесят сажнів спустився на землю.
Стряхнув Галдан із себе небесний пил і відправився до хана.
А Абахай-Хан тим часом до весілля готується. Розв'язавши, що назавжди спровадив Галдана, його дружину своєю нареченою назвав.
Побачив він хлопця живим і непошкодженим — з особи зійшов, закричав не своїм голосом:
- Варта, схопити обшарпанця й обезглавити!
- Перегоди, хан, — говорить йому Галдан. - Я тобі данина від сина Зірки приніс.
- Давай її сюди! - зрадів хан.
Простягнув Галдан срібну тростину, схопив її жадібний хан, ударив нею об землю.
- Однаково схопити його й обезглавити! - кричить.
Але тільки вдарив він срібною тростиною об землю, як захолонули й палацові зводи, і фруктові сади, і незліченне ханське воїнства. Тільки сам хан міг ще сидіти на троні так очима ляскати.
- Що ти мені приніс? - запитує він у Галдана.
- Я приніс тобі данина від сина Зірки, — відповідає Галдан. - А ось тобі данина від сина Сонця! - і із цими словами кинув золоту тростину у Абахай-Хана.
У ту ж мить полум'я охопило ханський палац. Вивів Галдан із залізної комори свою дружину-красуню й праг було йти у свій курінь, але отут пролунали звуки труб з морських раковин, зібралося безліч людей.
- Будь нашим ханом! - сказали вони.
Та став Галдан правителем цього краю, а дружина його — ханшею. Велике свято було із цієї нагоди. Дев'ять днів і дев'ять ночей веселилися усе від мала до велика. На десятий день піддані розійшлися так роз'їхалися по будинках задоволені й щасливі.
А у Галдана із дружиною діти пішли на гордість батькові, на радість матері.