Набридло пастися коням під пекучим сонцем. Направився весь табун прямо до ріки напитися й поплескати. Самим жвавим так сабоним дісталася чиста вода, а відсталим каламуть так бруд.
Був у цьому табуні маленьке сіре лоша. Відтіснили його інші коні, і загруз він у брудній калюжі ледь не по вуха. Ось уже весь табун розійшовся, поспішаючи на пасовище, а сіре лоша борсається у бруді, видертися не може.
Отут підходить уводити, увести до ладу ньому вовк.
- Ось це удача! - говорить. - Знімання я тебе, однак, сіре лоша!
- Де це бачене, де це чуване, щоб упалого у калюжу стригунця задер шляхетний вовк? - запитує лоша. - Спочатку витягнися мене звідси, як личить теперішньому молодцю, а потім сам розсудиш, з'їсти мене чи ні.
- Твоя правда, — погодився вовк. Допоміг він лошаті вибратися з калюжі й запитує: — Ну тепер-те я можу тебе з'їсти?
- Який ти нетерплячий, — відповідає лоша. - Як ти мене такого брудного їсти будеш? Спочатку змий з мене глину й річковий іл, а потім надходь як знаєш.
Прийнявся вовк мити лоша. Прийнявся облизувати забруднені боки й брудні ноги. Ледь попоравшись, говорить лошаті:
- Тепер ти смачніше будеш. Пора тебе з'їсти!
- Так хто ж їсть підмокле м'ясо! - дивується лоша. - Дай ти мені хоч небагато обсохнути, я ж нікуди не подіюся.
Ощирив вовк гострі зуби й сів рядком чекаючи швидкої поживи. Сидить, слинки ковтає, а сіреньке лоша на сонці сушиться. Ось уже вечоріти стало, обсохнули боку, струснулося сіре лоша, відчувши, як розігрілося тіло й налилося молодий силою.
Тим часом підступив вовк до лошати й роззявив свою пащу.
- Скінчилося, — говорить, — моє терпенье. Знімання я тебе й кісточки обгложу.
- Воля твоя, — відповідає лоша. - Тільки прагну я тобі відкрити наостанку велику таємницю: під правим копитом моєї задньої ноги зберігається золота печатка з написом. Прочитай спочатку цей напис, як личить теперішньому молодцю, а потім можеш з'їсти мене.
Дуже захотілося вовкові довідатися таємницю золотої печатки. Узявся він за праве жереб'яче копито, став напис шукати. А сіреньке лоша, зібравши всю силу й точно націлившись, так брикнув вовка, що, відлетівши убік, звалився той без пам'яті.
- Дурний ти вовк! - сказав наостанку лоша й стрілою умчався у степ.
Опам'ятався вовк, відкрило одне око, а іншої продерти не може, — до того сабоно припечатав його лоша своїм копитом. Але й одним оком видне, що сіре лошати сліду нема.
- Який же я дурень! - став стратитися вовк. - Який напис я праг прочитати на золотої печатки, якщо грамоті не розумію! Який же я роззява! - не переставав лаяти себе вовк, марячи по степу й обнюхуючи мишачі норки.
Раптом бачить — на схилі гори пасеться бичок-двухлеток. «Уже цей-те від мене не піде!» — розв'язав вовк і кинувся до бичка.
Бичок і тікати не став, зміркувавши, що змагатися у жвавості з вовком даремно. А вовк підбігає й говорить:
- Бичок, бичок, я тебе знімання!
- Дядечко вовк, — відповідає бичок, — силою ти завжди мене побрати встигнеш, а ось спробуй здолати кмітливістю.
- Щоб здолати тебе, великого розуму не знадобиться, — заричав вовк, ощиривши гострі ікла.
- Розуму, говориш, не знадобиться? - здивувався бичок. - Ну-но, сідай до мене на спину. Стримаєшся на зашийку, тоді й з'їж мене.
Сів вовк верхи на бичку й міцніше за роги вхопився. А бичок взбрикнул і затрусив убік загону, так усе швидше й швидше. Так із усього розбігу й влетів у ворота. Не встигнув вовк зміркувати, що нагнутися б треба, вдарився чолом об верхню поперечину так, що іскри з очей посипалися, і звалився без пам'яті. Коли ж отямився, оглянувся — бичка й сліду нема.
- Горі мені, дурному! - став журитися вовк, погладжуючи шишку на чолі. - Ніколи більше не сяду верхи на бика й дітям своїм покараю не робити цього.
Направився вовк убік лісу й отут побачив пасущихся на узліссі свиней. Уткнувшись п'ятачками у землю, вони нічого навколо не зауважували.
- Ну, свині, прийде мені з'їсти вас! - заричав вовк, підходячи ближче.
- Який же ти грізний, дядечко вовк! - дружно здивували свині. - Хіба можемо ми тобі суперечити. Тільки зроби милість, послухай спочатку нашу прощальну пісню, — сказали свині й сіли навколо вовка.
Цікаво сірому послухати, як свині співають, не став він суперечити.
А ситі свині почали хрюкати, верещати, пищати на всі голоси, підступаючи до вовка. Одні пищалі тонко. Інші верещали лунко. Інші хрюкали так, що вовк украй оглухнув, упустив голову й сидів, не чаю вирватися із щільного кільця.
Зачувши шум і гамір, прибігли пастухи, побачили вовка, схопилися за жердини так такого тріпання дали сірому, що кинувся він бігти, не розбираючи дороги. Біжить і лає себе:
- Який же я нещасний! Який же я дурний! Ну навіщо мені знадобився свинячий спів?
Раптом бачить — біжить назустріч собака.
- Уж ти-те мене не обдуриш! - заричав вовк. - Уж тебе-те я знімання!
- Дядечко вовк, — заблагав собака, — на що тобі така худюча? Крізь мої ребра навіть сонце просвічує. Якщо ти насправді голодний, то чому б тобі не поласувати кінським салом у чотири пальці товщиною? Заглянь у сусідні кущі.
Побіг вовк туди, куди собака вказав. А там і насправді лежить конина. Вцепився голодний вовк своїми гострими зубами у принаду, яку залишили мисливці, і догодив задніми лабетами у капкан. Спробував було вирватися, але ослабнув украй і затих. А отут і мисливець приспів.
Говорять, так і закінчило своє століття дурне вовк, який неодмінно праг кого-небудь з'їсти.