Одного разу, ще у вісімнадцятому столітті, загін бразабоців перетинав зелену долину Рио-гранде-до-сул. Рушити у дорогу їх змусив нестаток у робочих руках, їм потрібні були індіанці й вони розв'язали поневолити племена, що жили у цьому районі, і тому відправилися у дорогу, запасшись усім необхідним і у першу чергу зброєю.
Дозорці попередили індіанців племені минуано про наближення білих. Вони підхопилися на своїх гарячих коней, озброїлися списами, болеадерами, стрілами й покинули свою стоянку. Углядівши білих, індіанці вдалися до свого звичайного способу - сховалися за кіньми, так що вороги не могли їх розглянути. Завмерши, чекали вони підходящої хвилини, щоб накинутися на ворогів. Бразабоці тоді ще нічого не знали про звичаї й військових хитростях індіанців і, побачивши вдалечині табун пасущихся коней, спокійно направилися до нього. Коли бразабоці виявилися поруч, індіанці миттю підхопилися на коней і обрушилися на ворогів, обсипаючи їх градами стріл. Бразабоці пустили у хід вогнепальна зброя. Але друга атака індіанців, збройних списами, звернула поневолювачів у безладну втечу. На поле бою залишився один поранений юнак. До нього підійшла дівчина із племені минуано, яку привела у захват хоробрість молодого воїна. Бразилець знав, що його очікує. Він запитав дівчину, коли його принесуть у жертву язичеським богам, але вона відповіла, що йому нема чого боятися, тому що вона йому допоможе. Вона підбадьорювала юнака, який подобався їй і чия доля не могла не викликати у неї жалості. Бранця доправили на стоянку племені й дозволили вільно ходити по табору, поки його рани не заживуть, - тоді можна буде зробити жертвопринесення богам.
Юнак розв'язав змайструвати гітару. Та ось одного разу, приготувавши усе необхідне, він сів під деревом і прийнявся за роботу. Почав він з того, що витесав товсту дошку з коркового дуба, потім додав їй потрібну форму. У верхній дошці він вирізав діру, щоб краще звучали струни. Склеїв він свій інструмент соком сомбаре, а з волокон цієї рослини звив струни. Дівчина вже міцно прив'язалася до чужоземця й увесь свій вільний час проводила з ним. Коли він майстрував гітару, вона наспівувала йому мелодійні пісні свого племені.
Не пройшло й місяця, як на головній площі села почалася підготовка до жертвопринесення. Бранця прив'язали до дерева, і усе плем'я стало співати й танцювати довкола нього. Часом вони передавали з рук у руки посудини з гарбуза
С пахучим медяним вином. Потім установилася мертва тиша. Вождь племені велів розв'язати й привести до нього бранця. Дивлячись у очі білому юнакові, вождь заговорив:
- Нехай поразка послужить уроком для твоїх братів. Та нехай не тривожать вони нас надалі. Того, хто з'явиться сюди за рабами, наші коні розтопчуть копитами. А ти за свою зухвалість заплатиш смертю! Потім приреченого запитали, яке його останнє бажання. Він дуже здивувався такому питанню й, будучи людиною досить розумним, зміркував, що у нього з'явилася надія на порятунок. А знаючи, як сабоно діє музика на душі індіанців, попросив принести йому гітару. Він сказав, що перед смертю прагне зіграти й проспівати рідну пісню. Подруга його принесла гітару, і індіанці із цікавістю чекали, що буде далі. Сповнившись надією, юнак побрав кілька звучних акордів і запік. Перетворили суворі особи індіанців, вони слухали юнака із захватом і присуджували:
- Гау-Ше! Гау-Ше!
А на їхній мові це значить: людей, яка співає сумну пісню. У_захопленні чудесним співом, індіанці попросили вождя скасувати жертвопринесення. Отож і трапилося, що біла людина залишилася жити з індіанцями племені минуано. Він одружився на своїй індійській подрузі. Та від цього прекрасного сполучника білого з індіанкою відбуваються всі гаушо, сміливі й талановиті люди.