У вісімнадцятому столітті єзуїти, наставляючи людей у вірі, спочатку заснували свою місію у Парагваї й у районі Гуайри, а потім переплили ріку Уругвай і проникнули у теперішній штат Рио-гранде-до-сул. Таким чином, задовго до того, як у ці краї прибутки португальці й іспанці, на східному березі Уругваю вже було сім населених пунктів, де єзуїти зібрали плем'я гуарани. Селища ці квітнули й незабаром перетворилися у теперішні міста. Це були: Санто-Анжело, Сан-Мигел, Сан-Лоуренсо, Сан-Луїс-Гонзага, Сан-Николау, Сан-Жоан-Батисту й Сан-Боржа. У цих Семи селищах єзуїтам удалося зібрати тридцять тисяч жителів. У ті часи гуарани будували школи й церкви - теперішні монументи, які й нині свідчать про їхню діяльність.
Місто Сан-Мигел став столицею цієї справжньої імперії гуарани. Його величний собор з вівтарями, обробленими золотом, зі срібним церковним начинням, видалося, говорив про багатства, накопичені протягом десятиліть. Тим часом у сертанах - внутрішніх посушливих районах Бразилії - виростали нові скотарські фазенди й нові склади трави мату. Худоба, мату й сільськогосподарські продукти були у ту епоху фундаментом економічного панування місіонерів. Щоб покласти кінець цієї самодержавної монархії, яка виникла у Південній Америці, якусь місіонери поділили між собою, Іспанія й Португалія об'єдналися й спершу спробували вигнати як духівництво, так і індіанців за допомогою договорів.
Індіанці не бажали залишати свої землі; духівництво не бажало залишати свої міста.
Та отут почалася одна із самих нерівних війн століття - війна Іспанії й Португалії з гуарани Семи селищ!
При настанні двох європейських армій загинули тисячі списників гуарани. Та малий час через війська загарбників уже ломилися у ворота Сан-Мигела.
У скорботну годину поразки духівництво покинуло свої фазенди. При настільки поспішній втечі воно не могло захопити із собою свої багатства й довірило їхній землі й водам: воно вважало, що це найкращий вихід з положення. Однак ці скарби не стали їжею людської жадібності. Віддані духівництву індіанці були на стражі. З тих пір пройшло вже двісті років, а вони, вірні своєму боргу, старилися, умирали, але й після смерті продовжували зберігати скарбу. Мбороре був стражем білих будинків.
Цей індіанець був другом святих батьків семи місій - землі, з якої течуть ріки у Уругвай, У лісі, на верху крутого схилу, коштує білий дім, білий, як вапно, без вікон, без дверей. Зали у ньому наповнені злитками золота й срібла, такими важкими, що один злиток можуть зрушити з місця дві людини. А між злитками лежать купи дорогоцінних каменів. А на стінах, перед зображеннями святих, укріплені свічники литого золота. Та ще там є срібні підношення, кадила й ціпки. А якби ми почали перераховувати всі зібрані там скарби, ми ніколи й не скінчили б. Коли духівництво йшло, Мбороре побрав на себе турботу про білому домі, у якому вже були замуровані вікна й дверей. Він опікував цей будинок замолоду, у старості й після смерті, але після смерті він продовжує опікувати його, перетворившись у примару. Він опікує будинок і понині, обходячи дозором будинок без вікон і без дверей.
Розповідають, що частина золота й дорогоцінних каменів була у ті дні перевезена з міст у гори й там захована.
Наприклад, у Бугор-бугрові-Бугру-току-до-бугрі, розташованому у нинішньому муніципальному окрузі Баже, неподалік від гірського ланцюга Санта-Текла, є печери, у яких уже двісті років лежать незліченні скарби. Ці скарби доручено зберігати юному індіанцеві, вірному Кумбае.