Колись давним-давно у кибунго була дружина, і було у них багато дітей, але кибунго їх усіх з'їв. Але самого маленького, молодшого синка дружина кибунго сховала, щоб батько його не з'їв. Кликали його Жанжан. Та веліла мати Жанжану не виходити у жодному разі, якщо з лісу прийде батько й буде кликати його грубим голосом, а відгукуватися тільки на її тонкий голосок. Одного разу кибунго повернувся додому дуже голодний: і у лісі не піймав жодного звіра, і у місті не схопив жодного дитини, а будинку не було ніякої їжі, крім його маленького синка. Та ось слабким від голоду голосом кибунго покликав: Виходи, синок, сюди, Для тебе отут є їжа!
Жанжан подумав, що це мати прийшла з міста й принесла йому ласощів, і вийшов. Кибунго схопив його, і бедняжка Жанжан заплакав:
Так і мама говорила:
Тебе кибунго з'їсть осоружний...
Так і мама говорила:
Тебе кибунго з'їсть осоружний...
З'їв кибунго й останнього сина, а дружина його вмерла з горя. Тому-то й немає у кибунго ні дружини, ні дітей.