У давним-давно минулі часи була одна така довга ніч, що людям видалося, начебто вони вже ніколи не побачать денного світла. Ніч була чорної як смоль, не було ні зірочки у небі, ні вітерцю, ні дощичка, ні єдиного звуку на землі, не пахнули лугу й лісові квіти. Люди прийшли у глибоку зневіру й упали духом; вони не могли приготувати собі шурраско:
( Шурраско - підсмажене на вугіллях м'ясо.) адже у їхніх вогнищах не танцювали мови полум'я, і люди задовольняли несмачною кашею з кукурудзяного борошна; червоні вугіллячка, що жевріють у вогнищах, потухали, і доводилося берегти головешки...
Очам так огиднула тьма, що вони годинником дивилися на червоні головешки, від яких не сипалися, що радують погляд іскри: людські вуста не могли роздути вогню.
У такій кромішній тьмі жоден сміливець не наважився б пуститися у шлях по полях, жоден красень кінь не прийшов би на рідне пасовище - йому не послужили б службу ні слух, ні нюх, ні зір; навіть лисиця збилася б зі свого власного сліду.
А прадавня ніч усе не йшла... усе не йшла...
Але у тьмі й мертвій тиші час від часу лунав чийсь різкий, пронизливий голос: те був невгамовний птах теу-теу, яка не спала з тих пір, як востаннє зійшло сонце, і яка увесь час чекала його повернення: сонце не могло не повернутися, але воно так сабоно запізнювалося!..
Так, тільки теу-теу співала час від часу; її керо-керо, таке чист, що доносилося із самої чорної чорності, підтримувало надію у людях, тих, що зібралися близько головешок, що усе ще червоніли.
Але, крім цієї пісні, ніщо не порушувало тиші; усе завмерло й причаїлося.
Та у останній сонячний день, коли сонце вже сідало там, де жило індійське плем'я минуанов і де сходить зірка зорі, заюшила страшна злива: це був водяний смерч, потоп, який тривав нескінченно, він усе лив... усе лив...
Поля були затоплені, озера вийшли з берегів, розлилися, і струмки зміями заковзали по землі, покритій мурашниками, по болотах, зливаючись у один потік; русла ширилися, і вся ця маса води потекла до річок, від річок до струмків, що хлюпають, по полях; вона затопляла рівнини й доходила до вершин пагорбів. Там був притулок для всякої звірин; від страху всі звірі змішалися: телята й пуми, череди биків і лошат, куріпки й червоні вовки; страх змусив їх стать друзями. Не те було колись!..
На верхівках пальм знайшли собі пристановище збіговиська мурах; змії обвивали галузі дерев, а у гаті з галузей чагарнику поселилися пацюки й інша дрібнота.
Вода, що затопила всі нори, не пощадила й нору величезної змії мбойгуасу, яка спокійно спала, згорнувшись у клубок. Отут вона прокинулася й, ізвиваючись, виповзла з нори.
Потім почався відмінок тварин, і мбойгуасу приохотилася до падла. Але вона пожирала тільки ока й нічого, нічого іншого не бажала. А вода убувала, падали ставало усе більше й більше, і величезна змія наїдалася очима до відвалу.