Одного разу індіанці відправилися на рибний лов. Піймавши багато риби, вони розпалили багаття й зарили її у гарячу золу під тліючими вугіллями, щоб засмажити. А поки їжа готувалася, розв'язали піти ще порибалити на близькій річці.
У це саме час Мері-Сонце і його молодший брат Ари-Місяць підкралися до вогню, помочилися на нього, поки їх ніхто не бачив, і втекли. Вогонь, звичайно, згас, і тільки жаба, яка у ті часи була як людей, бачила, що наробили Мерь і Ари, наблизилася вона до багаття й отут помітила один ще тліючий вугіллячко. Схопила його й сховала у роті.
Коли ж індіанці повернулися й побачили, що багаття згасло, вони страшно розсердилися:
- Хтось погасив наш вогонь! Давайте знайдемо негідника й уб'ємо його!
Та прийнялися всюди шукати винного; вони розпитували всіх, хто їм зустрічався:
- Це ти погасив наше багаття? Ти зробив цю мерзенність? Та всі звірі відповідали:
- Ні, не я! Ні, не я!
Нарешті зустріла їм жаба, вони і її запитали:
- Це ти погасила наше багаття? Іди-но сюди, зараз ми з тобою обробимо!
Отут жаба відповіла:
- Ні, це не я, не вбивайте мене, а краще поставте ногу мені на потилицю й злегка натисніть.
Один з індіанців зробив як вона веліла, і жаба отригнула вугіллячко, яке було захований у неї у роті. Побачивши це, індіанці закричали:
- Тепер ясно, що саме ти погасила вогонь! Уб'ємо її! Але жаба відразу заперечила:
- Ні, я не гасила ваш вогонь. Це зробили Мері і його брат Ари. А я усе бачила, знайшла один ще тліючий вугіллячко й зберегла його, щоб віддати вам, коли повернетеся.
Тоді індіанці сказали:
- Ну, раз ти зберегла для нас вогонь, ми не станемо вбивати тебе.
Жабу вони відпустили, але з Мері й Ари, які згасили багаття, розв'язали розправитися. Та ось що вони зробили.
Зібрали індіанці всіх звірів і птахів: великого ему, страуса, куріпку й інших, хто швидко бігає, зв'язали у пучок пір'я або вовна на їхніх головах і у кожний поклали вугіллячко. Після цього індіанці погнали тварин туди, де ховалися брати Мері й Ари, щоб оточити їх і спалити заживо. Птаха бігли по сухому лісу й підпалювали його. А Мері й Ари, не знаючи, де знайти порятунок, - усюди їх оточував вогонь - піднялися на дерева. Мері - на високе міцне дерево, а Ари - на низьке й порохняве. Полум'я наближалося, ось воно досягло дерева Ари й спалило його вщент. Ари-місяць упав у вогонь і згорів, тільки обвуглені кістки від нього й залишилися.
Підкралося полум'я й до дерева, на якому сидів Мері. Але воно було міцне, і вогню не вдалося з ним упоратися, полум'я обпало, вогонь ще у лісі спалахував, але недовго. А коли він зовсім згас, Мері-Сонце спустився на землю. Йому так хотілося бачити брата Місяця, що він відправився шукати його, хоча й знав, що Ари вмер. Але там, де стояло дерево, на яке заліз Ари, його брат знайшов тільки обвуглілі кості. Мовчачи дивився на них Мері, потім склав гіркою на теплій золі й пішов. Коли ж через деякий час Мері повернувся, то не знайшов костей і голосно запитав:
- Та кому знадобилися кості мого брата? Подивився ще раз на попіл і пішов ладь. Але отут раптом почув Мері пісню:
- Ay, ay, ире ике ари кори до; ире ике ари кори до! (Ой! Ой! Я пообідав печеним місяцем! Я пообідав печеним місяцем!)
Брат Сонце освітив співака, щоб розглянути ліпше: він виявився вовченям. Мері підійшов до нього й запитав:
- Що це ти співай, онученя?
А вовченя швидко так йому відповідає:
- Нічого такого я не співаю. Просто я з'їв печеного краба. Тільки й усього. Мері його не розпитував більше, він зрозумів, про що співало вовченя, не допомогло тому брехня, і ось запропонував Мері вовченяті бігти наперегони, сказавши при цьому:
- Вовченя, тобі б підперезатися, щоб ловче бігти було. Прагнеш, побери ось мотузку й підв'яжися нею. Вовченя погодилося:
- Так, мотузка згодиться.
Мері дав йому мотузку й порадив міцніше зав'язати її на животі. Вовченя пов'язалося, але вільно. Тоді Мері сказав:
- Так міцніше зав'яжи, а то, не рівна година, втратиш. Вовченя послухалося, і, як тільки затягся потуже, пузо-те у нього з-під мотузки й виперло. Мері сказав:
- Ось тепер ти від мене не підеш. Біжи, а я за тобою. Вовченя кинулося бігти, але скоро утомився, і Мері став доганяти його. Раптом вовченя спіткнулося й упав. Він так сабоно вдарився, що його набитий живіт лопнув і він відразу вмер. Подивившись на внутрішності, що вивалилися, вовченяти, Мері виявив серед них кісточки Ари. Мері так хотілося пожвавити брата, що він акуратно зібрав їх, потім побрав товстий ціпок - як би тулуб Ари, дві потоньше й дві зовсім тонкі - його ноги й руки. Замість голови поклав маленьке й чорне гніздо термітів, а на товсту колоду висипав ті кісточки, які витяг з нутрощів вовченяти. Потім Мері зібрав цілющі трави й приготував з них настій, яким і побризкав зроблене їм подоба людини. Накрив ляльку листами й пішов.
Наступного дня, коли він повернувся й зняв листи, то побачив, що гніздо перетворилося у теперішню голову, а ціпка - у руки, ноги, тулуб. Перед Мері був його брат, тільки мертвий, він не дихав. Тоді Мері-Сонце вимовив:
- Боп кодду акай; адуго, аипобиреу, айго, аваго, ево... Кайамодоге: а рего! (Парфуми вийшли на полювання; леопард, плямистий ягуар, кобра й гримуча змія - усе-усі вороги Кайамодогов женуться за тобою! Біжимо скоріше!)
Та молодший брат - Місяць - відповів йому:
- У, і нудоту нуре. ( Так, так, я, здається, довго спав.) Він піднявся й устав. Мері сказав йому:
- Ну, раз ти живий, підемо на полювання.