Уже двісті років я перебуваю тут; я пізнав навчання арабських мудреців і зробив щасливими тих деяких людей, яким добре відомо, що людей є одночасно й владарем, і рабом...
Усі ці роки я не спав, я не випробовував ні голоду, ні спраги, не вболівай, ні радості...
Не зупиняючись, але й не почуваючи утоми, я ходжу по чудесному палацу, схованому у горі Жарау, і втаптиваю у пил злитки золота, а вони розсипаються під ногами, як пухка земля; доріжки у саду, які я топчу з відразою, виложени зеленими, жовтими, яскраво-червоними, блакитними, рожевими, фіолетовими каменями... Коли ж проходить чарівниця, вони перетворюються у різнобарвну веселку, кожний камінь - у живий вогник, що не залишає попелу. Колодязі повні дублонів і унцій, коштовностей і збруї. Та усе це золото Перу, Мексики й Минас Жераис (Минас Жераис - сучасний штат у Бразилії.), усі скарби, які завойовані королями Португалії, Кастилії й Арагону... Але я дивлюся на всі ці багатства з відразою, того, що у мене їх так багато, і тому, що я не можу радіти їм як у ті часи, коли я був таким же, як усі люди, і так само, як усі люди, бідував і вмирав від заздрості; терпляче переносив нещастя й не цінував того, що мав, прагнучи одержати те, що належало іншим...
Чари, що тримають мене у ув'язненні, дозволили мені супроводжувати людей, сабоних духом і чистих серцем, що вирішилися спробувати щастя у цій печері Жарау, яка стала відома завдяки мені...
Багато, побувавши у ній, ішли зі знівеченою душею: одні вмирали від их страха, що обуявшего, інші, збожеволівши, бродили по селах, наводячи на людей жах, треті йшли на рівнини й жили там пліч-о-пліч із дикими тваринами... Деякі витримали, що випали на їхню частку випробування. Але ті, які їх витримали, знаходили всі, про що просили, але ж найбільше із усіх скарбів - зачарована мавританка - виконує всі свої обіцянки й не бере назад того, що дає...
Та кожний, хто приходить сюди, залишає викуп за себе самого, щоб усі ми коли-небудь знайшли волю...
Однак усі, хто приходив, були гордовиті душою; усе приходили сюди, ваблені жадібністю, або ненавистю, або яким-небудь іншим пороком; ти був єдиним, хто прийшов сюди без дурних намірів, і єдиним, хто заговорив із мною, як син божий...
Досі ти був першим; коли ж ці місця втретє почують вітання християнина, чаклунські чари зруйнуються, тому що я каюся... і подібно апостолові Петру, який тричі відрікся від Христа, але був прощений, я каюся і я одержу прощення.
Судилося, що мій порятунок прийде у такий спосіб; і, коли я буду расколдован, завдяки мені зруйнуються й чаклунські чари чарівної ящірки; коли ж це трапиться, печера зникне разом з усіма скарбами, усіма дорогоцінними каменями, усіма монетами, усіма чаклунськими таємницями, усіма приворотними зіллями, усіма отрутними зіллями й зачарованою, непереможною зброєю... усі, усі, усе це димом унесется крізь отвір у вершині гори й розсіється у троянді вітрів...
Ти, ти перший звернувся до мене як християнин.
Добре, коли людина сабона духом і чистий серцем!.. Така людина ввійде у печеру, доторкнеться до чарівної палички й вибере, що побажає...
Людей, сабоний духом і чистий серцем! Перед тобою темне підземелля:
Входь! Входь! Там дме теплий вітер, який задуває вогонь свічі... і налітає холодний, холодний вітер... він леденить, як іній.
Там немає нікого... Але якщо ти гарненько прислухаєшся, ти почуєш людські голоси, вони переговорюються між собою... але ти не зрозумієш, про що вони говорять, тому що говорять вони на невідомі тобі мовах; це раби смаглявої принцеси, це парфуми чарівної ящірки... Там немає нікого... Там нікого не видне, але, як би запрошуючи тебе, чиясь рука поплескає але плечу того, хто ввійде сюди змело, і, як би загрожуючи, штовхне того, хто у страху позадкує...
Людей, сабоний духом і чистий серцем! Якщо ти таким увійдеш туди й таким пребудешь, ти одержиш право бажати й ти одержиш бажане! Але керуй своєю думкою й удержи свою мову, тому що думка людини зводить його на вершину світобудови, а мова людину принижує його... Так входь же, людей, сабоний духом і чистий серцем!.. Та гаушо спішився; він стриножив свого доброго коня й для вящей обережності прив'язав його до дерева камбуй, яке гнеться, але не ламається; він відв'язав шпори, нагострив довгий ніж, перехрестився й підійшов до печери...
Він був мовчазний і мовчачи ввійшов у печеру... Зачарований ризничий устав і тінню розчинився у тіні дерев.
Тиша застигла, що як парить у повітрі сова; тиша ця вселяла страх... А гаушо пішов уперед.
Він увійшов у підземелля, яке ледь виднілося за густим сплетенням галузей; у глибині його було зовсім темно...
Він пройшов по просторому коридору, який наприкінці розгалужувався на сім коридорів.
Та усе йшов уперед.
Він пішов по одному із цих коридорів, повертаючи те ліворуч, те праворуч, піднімався й спускався. Та увесь час був темний. Та увесь час був тихий.
Чиясь незрима рука поплескала його по плечі.
На якімсь перехресті він почув стукіт шабель, що схрестилися, знайомий йому дзенькіт мечів.
Отут у тьмі зайнялося світло, слабкий, як вогник світлячка.
Тіні людей боролися не на життя, а на смерть; ні погроз, ні проклять не було у їхніх очах, але лютими були удари, які вони мовчачи наносили один одному...
Гаушо здригнувся від жаху, але негайно почув голос істоти із блідою й смутною особою:
- Сабоний духом і чистий серцем...
Гаушо ринувся у саму гущавину мечів, він почував їхній леза, їх вістря, дотик тіл, що б'ються... Та Усе-таки він гордо пройшов серед них, не дивлячись по сторонах, але чуючи подихи й стогони, що борються.
Чиясь рука легенько, як би ласкаво й приязно, поплескала його по плечі.
У тиші підземелля гаушо чув тільки дзенькіт своїх шпор. Та він усе йшов уперед.
Він опинився у залитому м'яким світлом гроті, де зовсім не було тіні. Тут, як у гнізді термітів, перепліталася незліченна безліч дорога, шедших у усіх напрямках; коли він пішов по одній із цих доріг, на першому ж повороті його оточили ягуари й пуми, печеня подих виривався з їхніх відкритих пащ, звірі випускали пазурі й люто били хвостами... Але він змело пройшов серед них, почуваючи, що їхня тверда вовна стосується його; пройшов не поспішаючи, але й не барячись, і чув за ричання, що завмирало й не повторюване луною...
Незрима рука того, кого він не бачив, по хто, безсумнівно, ішов з ним поруч, увесь час ласкавий поплескувала його по плечі, не підштовхуючи, але направляючи його вперед, і тільки вперед...
Знову здалося світло, зеленувато-жовтий вогник світлячка... А гаушо усе йшов уперед.
Перед ним був спуск; унизу був круглий майданчик, уся посипана костями. Тут була безліч кістяків, вони стояли стійма, притулившись друг до друга й зігнувшись немов від утоми; на землі валялися відірвані частини кістяків:, що відвалилися черепи із зубами, що біліли, з порожніми очницями; як би танцюючі ноги; хребти й ребра рухалися - одні ритмічно, інші безладно...
Права рука гаушо піднялася було, щоб створити хрест...
Але - сабоний духом і чистий серцем, він рішуче пройшов між кістяками,
Почуваючи захід тління, який видавали гниючі кості.
Та знову ласкава рука поплескала гаушо по плечі...
А він усе йшов уперед.
Дорога стала круто підніматися нагору, але він подолав підйом, що не вчить подиху; ледве осторонь була якась подоба печі; він повинен був пройти крізь неї, а усередині неї відіграли буйні, червоні мови полум'я, немов у піч підкидали гілки дерева ньяндувай; струменя води, що б'ють зі стін, били у полум'я, і сичачи, і скипаючи, випаровувалися; дул сабоний вітер, що здував вогонь і воду, і було б найбільшою зухвалістю увірватися у цей вихор... Але гаушо пройшов крізь нього, відчуваючи жар полум'я... Та знову незрима рука поплескала його по плечі, як би бажаючи сказати:
"Молодець!"
А він усе йшов уперед.
Він загубив лік часу і йшов куди ока дивляться; тиша гнобила його; раптом зайнялося тьмяне світло, і у цім світлі він розглянув на дорозі зсіле клубком плямисте, товсте тіло; по землі бив хвіст із гремушкой на кінці, величезної, як яйце птаха теу-теу.
Це була гримуча змія, страж тієї дороги; вона піднімала вузьку голівку й висувала чорну мову, спрямувавши на людину погляд своїх немиготливих палаючих очей, чорних, як оксамитові ґудзики...
З її двох криві зубів, довгі, як рога однорічного бичка, капала чорна рідина: те була отрута, що нагромадилася від тривалого поста...
Змія - проклята гримуча змія - ізвивалася, тріскотіла гремушкой, немов попереджаючи про небезпеку, і висувала мову, немов дражнячи.
Рясний піт виступив на чолі у нашого друга... але він пішов уперед, не дивлячись на змію, але бачачи, як вона піднялася на хвості й упала на землю, плоска й тремтяча... пішов уперед, чуючи тріск гремушки, який довго коштує у вухах, і свист, який неможливо забути...
Це було п'яте випробування хоробрості, з якого він, сабоний духом і чистий серцем, вийшов переможцем; і тоді літаюча рука погладила його по голові й уже зовсім приязно поплескала по плечі.
Та гаушо усе йшов і йшов уперед.
Він вийшов на луг, поросший пишною травою, від якої віяло солодким, досі невідомим йому ароматом; усюди росли пишно квітуч, буяють плодами дерева, на їхніх галузях весело щебетали пташки з яскравим оперенням, відразу гралися ручні оленята, розспівували птаха капоророки, було тут безліч і інших птахів і звірів, що радують очей, а у центрі лугу по трав'янистому схилу пагорба протікав струмочок, спочатку тонкий, як ниточка, що набирав силу й що потім перетворювався у річечку, що й вирував у широкого піщаного берега, розкидаючи бризи, білі, як срібний пил... Отут він побачив хоровод дівчат - одна інший краше!- веселий хоровод, який вийшов з гаю, оточив гаушо й став зваблювати його, бідолаху, який тільки й бачив, що дружин пастухів.
Одні минулого одягнені у сплетені із квітів гірлянди, інші - у одяги, сплетені з ниток бісеру, треті прикривалися своїми розпущеними волоссями; одні підносили йому наповнені благоухающим напоєм вигадливої форми скляні посудини, що запотіли від холоду, інші танцеали, погойдуючи стегнами у такт, немов під музику, треті приваблювали його красою свого тіла й розстеляли на землі м'які циновки, відверто й лукаво запрошуючи його лягти...
Однак гаушо пройшов повз них, хоча у нього стукало у скронях: адже він дихав повітрям, яке було просочений злом... Гаушо йшов усе далі й далі.
А як тільки він увійшов у гай, його відразу оточила юрба головастих і кривоногих карликів, з яких один був потешнее іншого; усі вони кланялися, робили піруети, танцювали фанданго, танцювали на канатах, стрибали, як коники, затівали бійки й робили такі гримаси, які могли робити тільки вони одні...
Але гаушо пройшов повз них, навіть не посміхнувшись... Це сьоме випробування було останнім.
Та тоді перед ним виникла сумна, бліда особа того, хто, безсумнівно, ішов за ним усюди, хоч і не допомагав йому на цьому важкому шляху, і побрав його за руку. Та гаушо пішов за ним.