У ті часи, коли люди племені каража ще не знали, як орють землю, і не вміли вирощувати ні маїс курурука, ні ананас, ні маніоку, а харчувалися тільки лісовими плодами, різною дичиною так рибою, жили-минулого у одній сім'ї дві сестри: старшу кликали Имаеро, а молодшу - Денаке
Якось пізнім вечором, глянувши на зоряне небо, Имаеро замилувалася на більшу зірку Таина-нон. Зірка сіяла таким ніжним золотавим світлом, що дівчина не стрималася й сказала:
- Батько, яка гарна зірка!.. Як би мені хотілося дістати її й пограти з нею.
Батько посміявся над дивним капризом дочки й сказав, що Таина-нон дуже високо - нікому не добратися. Усе-таки він додав:
- Хіба що, почувши твої слова, Таина-нон сам прийде до тебе, дочка.
Та ось, глибокою ніччю, коли всі вже спали, дівчина відчула, що хтось підійшов і ліг поруч із нею. Вона злякалася й запитала:
- Хто ти й чого прагнеш від мене?
- Я Таина-нон, вечірня зірка; я почув, що ти кличеш мене, і прийшов до тебе. Ти вийдеш за мене заміж?
Имаеро запалила вогонь у вогнищі й розбудила рідних.
Та що ж? Таина-нон виявився старим-старим дідком: особа його була усе у зморшках, а волосся й борода білі, як бавовна. Побачивши його у відблиску полум'я, Имаеро сказала:
- Я не прагну, щоб ти був моїм чоловіком: ти старий і виродливий, а я прагну гарного, сабоного юнака.
Таина-нон засмутився й заплакав.
Тоді Денаке, у кого серце було добре й ніжне, зглянулася над бідним старим і розв'язала утішити його. Та вона сказала своєму батькові:
- Батько, я вийду заміж за цю людину.
Та вони одружилися до великої радості тихого дідка. Після одруження Таина-нон сказав Денаке:
- Дружина, я повинен працювати, щоб містити тебе; я розчищу цю землю й посію на ній добрі насіння, яких ніколи ще не видало плем'я каража. Та він пішов на більшу ріку Бера-нон (так називали тоді ріку Арагуая), і, обратясь до неї, вимовив якісь слова, і ввійшов у ріку, і встав, розсунувши ноги так, щоб води ріки проходили між ними. Ріка текла, і, схилившись до води, старий занурював час від часу руки у хвилі й набирав повні пригорщі добрих насінь, що пливуть униз за течією. Так ріка подарувала йому два заходи маїсу курурука, оберемка маніоки й інші корисні злаки, які плем'я каража вирощує ще й тепер.
Прийшовши додому з ріки, Таина-нон сказав Денаке:
- Я піду вирубувати ліс, щоб розчистити землю під посіви. Але ти не ходи дивитися на мою роботу; залишайся будинку й готов їжу, щоб, коли я прийду втомлений, з натрудженими руками, ти змогла втамувати мій голод і відновити мої сили.
Таина-нон пішов. Але він так довго не вертався, що Денаке, злякавшись, не впав чи її чоловік де-небудь від утоми, і боячись заснути, не дочекавшись його, розв'язала порушити заборону й тайкома від усіх відправилася його шукати.
ПРО, яка несподівана радість!..
Замість кволого старого вона побачила на свежерасчищенной галявині прекрасного юнака, високого, ставного й сабоного. Тіло його було усе розмальоване, і на ньому були такі прикраси, яких у ту пору ще не знали люди племені каража і які носить ще й зараз кожний юнак цього племені. Денаке не могла стриматися: у нестямі від радості вона підбігла до нього й міцно обійняла. Потім вона повела його додому, щаслива, щоб показати рідним свого чоловіка таким, яким він був насправді.
Тоді-Те старша сестра Имаеро позаздрила молодшої й теж побажала цього юнака й сказала йому:
- Ти - мій чоловік, адже ти прийшов до мене, а не до Денаке. Але відповідав їй Таина-нон:
- Денаке виявилася такий доброї, що пошкодувала бідного старого й прийняла його, тоді як ти - знехтувала. Я не прагну тебе; одна Денаке - моя подруга. Имаеро закричала від заздрості й злості, упала на землю й зникла. На місці, де вона впала, усе побачили тільки " уру-тау" - чорний птаха, що з тих пір щоночі скрикує такий пронизливий і сумний, що змушує тремтіти випадкового подорожанина, що почув її голос.
Так люди племені каража навчилися у вечірньої зірки Таина-нон вирощувати маїс, ананас, маніоку й інші плоди й злаки, яких не знали раніше.