Жив на світі старий, і було у нього троє синів і одна дочка. Одного чудового дня з'явився до них парубок і попросив руки дочки. Як тільки вони обвінчалися, він забрал її з будинку батька. Він праг, щоб дружина нічого не брала у батька, і повів її до себе у чому була, тому що цей парубок був святий Петро, і йому не пристало брати собі речі з будинку грішника. Молода дружина була задоволена життям, одне тільки засмучувало її: чоловік її. пастух, від зорі до зорі пропадав зі своїми вівцями й жодного дня не міг провести будинку. Коли
Прийшов її провідати старший брат, вона поскаржилася йому собі на лихо. Він розв'язав дочекатися шурина, і коли той, уже до ночі, повернувся, брат дружини сказав йому:
- Шурін, сестра поскаржилася мені, що ти через своїх овець жодного разу, з тих пір як одружився, не провів день будинку. Давай завтра я піду пасти овець, а ти залишайся із дружиною.
Святий Петро погодився. На наступний ранок він скликав овець, передав їхньому шуринові й порадив йому увесь час іти за вівцями: де вони підуть, нехай і він там іде, де вони стануть, нехай і він зупиниться, а коли ввечері вони направляться додому, нехай і він вертається. Пішли вівці на пасовище, і шурин святого Петра відправився слідом за ними. Ішли вони, ішли й виявилися на
Бережу широкої ріки, через яку замість мосту була перекинута вістрям нагору срібна шпага, а вуж наточена вона була що твоя бритва. Вівці вступили на цей міст і перейшли ріку, а молодий пастух, побачивши таке, сказав:
- Так хто ж тут пройде! Мені отут не перейти! Сіл він на березі під деревом, і провів там увесь день тихо-мирно. А святий Петро, який стежив за ним здалеку, непомітно пройшов повз нього й відправився слідом за вівцями. А ввечері, як тільки череда повернулася до мосту, святий Петро сховався. Коли череда переправилася через ріку, шурин його пішов слідом за вівцями. Святий Петро, уже небагато відпочивши, чекав його повернення. Він запитав у шурина:
- Ну як пройшов день?
- Добре.
- Ти пройшов з вівцями до самого пасовища?
- Так.
- А що ти бачив по дорозі?
- Так нічого особливого.
Святий Петро сказав дружині, що її брат не годиться у пастухи, і відіслав його додому. На інший день з'явився середній брат, і з ним було те ж, що й зі старшим. На третій день прийшов менший брат, якому святий Петро сказав те ж саме, що й двом старшим. Юнак відповів:
- Залишайся будинку, зять. Не бійся, усе буде добре. Але святий Петро не дав віри його словам і розв'язав простежити за ним, як і за двома старшими. Коли вівці підійшли до ріки й перейшли її по вістрю шпаги, юнак сказав собі:
- Раз ви, ягнички, тварини божі, перейшли без усякої шкоди по вістрю шпаги, виходить, і я перейду, і нічого із мною не трапиться. Коштувало йому поставити ногу на шпагу, як вона відразу перетворилася у теперішній міст, і юнак спокійно перейшов ріку. Коли святий Петро побачив це, він зрозумів, що юнак упорається зі справою, і пішов до дружини додому.
Пройшовши далі, юнак побачив два величезні камені, які увесь час стукалися друг про друга й висікали вогненні іскри. Дивитися на це було страшне, але вівці пройшли між каменями, і ніякої шкоди їм не було. Хоч і зі страхом великим, але юнак пройшов слідом за вівцями. Потім побачив він, як два величезні леви - чудовиська, та й годі! - билися, як скажені, не на життя, а на смерть, видираючи друг у друга шматки м'яса. Але вівці спокійно пройшли між ними, і юнак теж. Далі виявився він на зеленому лузі, поросшем буйними травами, і паслися там коні, худючі до того, що кістки у них ледве шкіру не проривали. Потім побачив він поле, покрите сух травою, що вигоріла, а паслися на ньому вгодовані, гарні конячки. Ішов він з вівцями, ішов, і отут перед ним виявилося величезне багаття, з якого виривалися такі величезні мови полум'я, що кожний з них міг би спалить увесь світ. Вівці пройшли через вогонь не обпалившись, а за ними - юнак. Нарешті потрапили вони у великий гарний сад, чудо, а не сад це був, і вівці там зупинилися й прийнялися пастися.
Юнак просто остовпів, побачивши стільки рожевих кущів, суцільно посипаних квітами. Він сказав собі:
- Піду-но я нарву квітів і віднесу сестрі. Почав він рвати троянд. Рвав,
Рвав, потім склав їх у шапку й знову пішов за квітами. Повернувся, глянув у шапку, а там усього п'ять троянд залишилося. Закричав він отут:
- Ax ти, господи! Вівці всі мої троянди поїли!
Знову пішов він за трояндами, знову склав їх у шапку й іншим разом пішов за квітами. Повернувшись, він побачив, що у зграї знову залишилося п'ять троянд. Так і бігав він туди-сюди, а вівці тим часом повернули до будинку. Схопив він тоді шапку й п'ять троянд і пішов за вівцями. Святий Петро був дуже задоволений, коли шурин його повернувся.
Вони повечеряли, поговорили про той про сем, і нарешті святий Петро запитав шурина, що той бачив але дорозі. Юнак розповів усі, як було. Тоді святий Петро пояснив йому, що вівці - це душі праведників, ріка зі срібною шпагою - Йордан, у водах якого Іоанн хрестив Ісуса, два камені й два леви - це лайливі сусіди, які й на тому світлі не перестають лаятися, худі коні на гладкому лузі - багатії, які на цім світлі купаються у розкоші, а грошей їм однаково не вистачає, угодовані коні на вигорілому полі - бідняки, що задовольняють малим, багаття - це чистилище, сад - райські кущі, а п'ять троянд - це п'ять ран добродії нашого Ісуса Христа. Сказавши це, святий Петро вимив ноги своїй дружині, вимив ноги шуринові, посадив їх до себе на долоні й піднявся з ними на небо.