У сімнадцятому й на початку вісімнадцятого століття на великій території Рио-Грандові уздовж ріки Уругвай квітнула країна індіанців гуарани, звернених у християнство єзуїтами, і називалася вона місією Семи селищ. Одного разу з великою пишністю відзначався день святого заступника цього народу.
Урочисто дзвонять дзвона на високих вежах церкви святого Михайла. Місто прокидається під бій барабанів. У храмі й на площі перед храмом іде врочиста служба. Схвабоовані індіанці схиляють коліна, а білі руки священика піднімають до неба святі дарунки.
У своїй проповіді батько Валда нагадує легенду про Долю Гонсалесе, який першим приніс християнство на пагорби Кааро й Пирапо. До вечора народ збирається перед церквою на свято. Верхи на розкішних конях виїжджають списники й лучники. Це невірні й християни. Веде воїнів індіанець Сепе Тиаражу. У нього мужня смаглява особа з високим чолом, одягнений він у розшиті золотом штани й блакитну блузу із чорним ременем і перев'язом, зброя його блискає на сонце, а у руках у нього білий щит з більшим золотим хрестом.
Супротивники кидаються один на одного майже як у теперішньому бої, але невірні відступають, і перемога залишається за святим хрестом.
Потім вершники вибудовуються у одну лінію, і починаються двобої й змагання.
Тиаражу вдається перемогти всі: промчавшись у хмарі пили, він списом підчіплює золоте кільце й підносить його Жусаре - дівчині з індійського селища, яка бачила його славну перемогу.
Але гарні часи скоро прийдуть до кінця, тому що за згодою між Португалією й Іспанією індіанці повинні покинути місію Семи селищ. Жусара, яка чекала Сепе, говорить йому:
- Мені сьогодні снився ангел господень із білими крабоми й у блискаючій туніці. Він сказав, що настає день, коли скорбота поселиться у моєму юному
Серце.
Падре Валда почув її слова й сказав:
- Дочка моя, на цім світлі нікому не уникнути скорбей. Щастя, на жаль, не завжди буде супроводжувати тобі. Не варто тільки заздалегідь журитися. Пророчі слова дівчини глибоко запали у серце Тиаражу, який ще не повністю позбувся марновірств. Та цього разу передчуття виявилося вірним.
У просторому залі Кабилдо біля церкви зібралися старійшини Семи селищ, особи у всіх суворі: адже обговорюється доля всього народу. На Сім селищ рухаються іспанські й португальські війська, щоб силою зброї виконати дипломатичний договір, укладений між Мадридом і Лісабоном, про те, що колонія Сакраменто переходить Іспанії, а Сім селищ - Португалії. Священики призивають індіанців мирно підкоритися й віддати свою країну, а самим відправитися на пошуки нових земель. Слова падре Валда смиренні й розсудливі:
- Діти мої, скоримося нашої частці. Провидіння суворе испитует нашу віру...
Отут підхопився Сепе Тиаражу:
- Падре, твої слова завжди були для нас законом. Усі ми, що виросли під покровом хреста, любимо й почитаємо тебе. Але тепер ти вимагаєш від нас неможливого. Нехай вони зруйнують наші міста, нехай спалять храми, але наші індійські племена скоряться прибульцям, тільки коли я впаду на поле брані. Завтра ж я виступаю з п'ятьма сотнями воїнів назустріч ворогу. Вибачите мені, падре, непослух! Касики гуарани, я повернуся сюди зі своїми товаришами! Ранок застав молодого вождя на чолі свого загону. Тиаражу не говорить
Ні слова, але серце його горить любов'ю до батьківщини. Він іде у бій з ворогом, який збирається позбавити його народ і його самого споконвічних земель. Але кавалерія віце-короля оточує індіанців і розбиває їх. Занадто безрозсудна була ця вилазка, індіанці біжать, а Тиаражу попадає у полон. Звістка про цей скоро досягає Семи селищ. Жусара оплакує Тиаражу, що потрапив у полон. Падре утішає її:
- Дочка моя, Сепе - хоробрий воїн, він знає у цих місцях кожну стежку, він змів і спритний, як ягуар. Він повернеться. Господь не залишить його - так говорить моє старе серце.
А у цей час Сепе став перед португальським полководцем. Офіцер вимагає:
- Цілуй руку твоєму панові!
- Я ніколи не поцілую нічиєї руки! Хто хазяїн цих земель: я або португалець?
- Ти просто дикун.
- Це ти дикун. Я захищаю свою землю й свій народ. А ти прагнеш позбавити нас волі, перетворити нас у рабів!
Португальський генерал поміняє гнів на милість і пропонує йому закурити.
- Не потрібний мені твій тютюн, у мене є свій, і ліпше твого!
- Скажи нам, де твої коні, і я відпущу тебе на волю.
- Воля - не милостиня, я не прийму її із твоїх рук. Якщо я захочу, ніхто мені не перешкодить знайти волю!
- Так ну! - регочуть солдати-португальці.
- А ось дивитеся!
Та, випустивши страшний лемент, який віддався у самому серці джунглів, Сепе кидається ладь, він несеться як стріла, і ніхто не може наздогнати його. На неосідланому коні мчиться він, швидкий як думка, по долинах і пагорбам до свого будинку. У хмарі пили скакає він божевільним галопом. Усі взолновани, до ясного неба здіймається лемент:
- Сепе! Сепе! Сепе!
Побачивши його, падре Валда вигукує:
- Ми усе чекали тебе, мій син, і серце моє, яке молило про твоє звільнення, не обдурило мене!
- Падре, образили вождя гуарани! Наш народ покритий ганьбою! Хоча я голодний і знемагаю від спраги, у мене одне тільки бажання: помста!
- Іди до себе, Сепе, і заспокойся.
Сепе відкриває двері, і душу його переповняється ніжністю. Жусара чекає його, занурена у свої думки. Утікач містить її у гарячі й у той же час гіркі обійми. Жусара майже не може говорити: її душать сльози... Португальці й іспанці йдуть назустріч один одному, щоб остаточно поділити землі індіанців-християн.
У португальський табір уривається солдат, що задихається, у руках у нього стріла.
Гомес Фрейре, португальський воєначальник, оглядає індійську стрілу й на вістря знаходить послання. У ньому говориться: "Сене Тиаражу готовий зустрітися з тобою у Пинто Бандейра". Це виклик. А португальці чекають наказу виступати від іспанців. Але іспанці не квапляться. Нарешті португальці одержують від них лист:
"Ваше превосходительство, іспанські війська залишаються на своїх місцях. Головнокомандуючий наказав повідомити вас, що готування до походу у цьому місяці не закінчаться".
- Що думає про мене й Португалії цей іспанський генерал? Збирайте намету, ми йдемо з табору!
Та вони повернулися у міцність.
Повернення португальців у зміцнення індіанці сприйняли з радістю, як свою перемогу.
Грудень почався спокійно на землях Семи селищ, але раптом мирну тишу простромив військовий клич, який віддався у горах і лісах. Знову з'явилися такапе, стріли й пір'я, знову пробудилася прадавня сила у душах індіанців, на яких знову напали білі.
Дві тисячі років гуарани випускали військовий клич. Здається, сто років християнства не залишили на них ніякого сліду.
Значний і гордий, Тиаражу верхи на коні, у яскравому пір'ї із блискаючим на сонце списом про три вістрях під'їжджає до хатини Жусари.
Погляди їх зустрічаються. Сепе бере пояс дівчини й обхоплює їм своє прекрасне міцне тіло і її тріпотливий стан. Потім усе відбувається як у сні.
У ясному ранковому небі над фортом Сан-Гонсало розвіваються прапори, і у прозорому жаркому повітрі розносяться звуки битви. Португальський прапор нарешті осінить землі, що давно оскаржуються у іспанської корони, і заполощеться на границі Уругваю.
Гомес Фрейре де Андраде вбраний владою, він теперішній конкістадор. Двадцять першого березня на світанку об'єднані сили Іспанії й Португалії рушили у шлях уздовж прикордонної ріки. Перед ними - Санта-Текла, брами Семи селищ. Але замість міцності солдати бачать одні руїни.
Та отут-те виявляється, що індіанці влаштували засідку, адже їм відомо про перевагу білих військ.
На індіанців іде вісімсот драгунів. Після перших пострілів іспано-португальського війська на завойовників обрушується хмара стріл. Бій іде жорстоке й нещадне, те отут, те там виникає, немов бог війни, Сепе Тиаражу. Його обагрене кров'ю спис устромлюється у тіла португальців. Воно здіймається у повітрі, немов червоний прапор, а по його рукояті тече кров ворогів. Кров'ю окроплене пір'я його убору, у крові його руки.
Ні захват боєм, ні розпачливий бій не стомлюють цього богатиря,
Звиклого до самих жорстоких сутичок.
Проти нього виступають десять солдатів. Сепе бореться з надприродною мужністю. Але португальський драгун втикає йому спис у спину.
Сепе обхоплює руками шию коня. Він намагається піти від переслідувачів. Але він уже не може триматися у стременах. Кров хльостає з його ран.
До нього під'їжджає Виана й розряджає свій пістолет у вже майже байдуже тіло.
На бойовище опустилася ніч, індіанці йдуть у свої табори й бачать, як на вогненному коні скакає примарний вершник із червоним списом у правій руці.
Індіанці вертаються за тілом Сепе. Вони несуть його на плечах. Похоронна процесія у таємничому мороці ночі поклала початок легенді. Вони ховають його, і скорбота їх дорівнює любові, яку вони до нього харчували.
Чоло Сепе відзначене рукою господньої,
Та тою же божественною долонею
Сепе був вознесенський у межі слави горней.
Лежало на землі поранене тіло,
Убитий герой на поле найжорстокішої лайки,
Душу ж його до престолу божому злетіла.
Виконав вождь Сепе земне назначенье,
Та, підносячись у небесні чертоги слави,
Дав він народу своєму благословенье,
Як повелів йому благий батько небесний.
У тьмі чоло Сепе луною среброглавой
Індіанців опромінює тяжкий шлях безвісний.
Боротьба триває, індіанці гинуть один за іншим. Але вони вмирають із іменем Сепе на вустах.
Коли їх сили виснажуються й останні індіанці залишають поле кривавої бойні, на ньому залишаються майже півтори тисячі воїнів, що загинули, захищаючи рідну землю.
Ворота у місію Семи селищ відкриті. Опір подавлений. Непрохідними тропами серри Сан-Мартиньо вершники приносять звістку про криваву битву й загибелі Сепе.
Падре підтримує Жусару, яка гірко ридає.
- Сепе вмер як герой і як святий! Це він ночами з'являється верхи
На вогненному коні у небесному сяйві.
- Падре, - говорить Жусара, умираючи від горя, - мій сон збувся.
- Дочка моя, - відповідає їй падре Валда, - зі смертю Сепе усе кінчене. Тепер нам призначена гірка й скорботна доля втікачів.
Але у суворих душах цього народу живе безприкладна любов до рідної землі, вони люблять її, як люблять своїх дітей. Як нелюдські ті, хто змусив їх розстатися з батьківщиною, з хатинами, побудованими їхніми власними руками, з оранкою, де тепер біліють коробочки бавовни, білі, як пшеничне борошно! Але разом з падре, що вселяють у них мужність, вони йдуть на пошуки нових земель. Безмісячна ніч саваном огорнула покинуте місто. На вулицях - гробова тиша, хатини - немов зімкнуті смертю вуста. Так загинув Сепе. Це не гра уяви. Він - герой із плоті й крові, першим, що віддав своє життя за землю Рио-Грандові. Йому слід поставити пам'ятник.