У багатого візира був єдиний син, юнак скромний і поведінки зразкового. Але ось одного разу старого візира вразила смертельна недуга. Нічого не поробиш - старість не радість. Розумів візир, що пробив його остання година, покликав до себе дружину й звернувся до неї з такими словами:
- Почуваю, мені вуж не піднятися з постелі. Ще небагато - і я переселюся у інший світ. Слава богу, син у нас гарний, так хто його знає, яким він стане, адже людей - загадка нерозгадана, а тим більше юнак з гарячою головою. чи Мало що йому на розум взбрести може, ще промотає спадщина, і не солодко тоді тобі прийде на старості років. Тому-Те я й прагну, щоб ти побрала ось ці три ключі від потайних кімнат і зберігала їх, як святиню. Тримай у себе, і ти ні у чому не будеш знати потреби.
Дружина візира прийняла ключі, а через кілька днів старий візир помер.
Син, як того вимагав звичай, улаштував батькові пишний похорон. Щодня він відвідував батьківську могилу й щодня читав там нову молитву. Візир тримав трьох слуг; усі троє одержували велику платню, але на смертному одрі візир забув про них і не залишив ніякого розпорядження. Стурбувалися слуги: а ну як молодий хазяїн не захоче платити їм платня, яка поклав старий візир? Стали вони ворожити, як би похитрее виманити гроші у юнака й забратися із цими грішми по доброму. Отут наймолодший зі слуг осінила хитра думка, і він сказав:
- Заспокойтеся! Я підспіваю визирева сина, і він нам виплатить платня сповна.
Еге! Не отвертится, голубчик, ми вивудимо щонайменше половину його стану!
Наступного дня син візира відправився, як звичайно, читати молитви на батьківську могилу, а слуга із глечиком ракии у вузлику прокрався на цвинтар слідом за ним. Юнак прийнявся за молитви, а слуга сів неподалік на чийсь надгробок, ногу на ногу закинув, обережно розв'язав шаль, у якій був глечик, і став ракию присьорбувати. Син візира помітив слугу, але не праг
Переривати молитву, а коли закінчив її, запитує:
- Що ти тут робиш?
- Так ось, - відповідає йому слуга, - у цій могилі похований мій панотець, а я сиджу й дивлюся, як йому там добре у раї серед божих догідників.
- Послухай, як же це тобі вдається батька свого бачити, коли він на тому світлі? Я ось щодня приходжу на цвинтар і читаю молитви, а батька свого однаково не бачу!
- Дорогою наследничек! Ось би ти отхлебнул чудесної водиці - і побачив би свого панотця!
Юнак поцікавився, що це за чудесна вода, і попросив у слуги глоточек, але слуга відповів:
- Е-Е, ні, не можу! Водиця дуже дорога!
- Ну й що ж з того! Я заплачу! Панотець, слава богу, залишив мені досить грошей і добра всякого. Мені, слава богу, скупитися не доводиться!
- Ну, коли так, я згодний. Плати десять дукатів і єдиним духом осуши глечик - ось і побачиш свого батька!
- Тримай гроші! - викликнув юнак і відрахував слузі десять дукатів, а потім підніс глечик до губ і осушив його до дна.
Випита ракия. Забув визирев син про панотця й про святих догідників. Як оком змигнути захмелів. Пив він до вечора, наступного дня з ранку знову узявся за випивку й скоро перетворився у гіркого п'яницю, - гірше його у всьому місті не було. Теперішній пияк! Продасть, бувало, клаптик землі - і прямо у корчму, і не вилазить звідти, поки не спустить усе до останнього гроша. Так і йшли дні за днями, а син візира знай собі землю розбазарює. За кілька років промотав він уся батьківську спадщину й упав у крайню нужду. Не знаючи, куди податися, найнявся він з розпачу у пекарню. Але й тут довівся не до двору, не вийшло з нього путнього пекаря, і хазяїн поставив його за прилавок продавати хліб. Тим часом у місті якимось образом провідали, що у вдови візира є потайние кімнати; став народ про них шепотітися, і докотилася поголоска до визирева сина. Ось якось раз прийшов він до матері й попросив дати йому ключ хоча б від однієї потайной кімнати. Ну, мати - як усі матері, пошкодувала сина й дала йому ключ. Відімкнув юнак двері, і що ж він бачить! Коштує посередині кімнати скриня - не скриня, а жалюгідна руїна - і циган за нього ламаного гроша не дав би! У скрині порожньо; лише у одному отделенье завалявся якийсь гаманець.
"Ось так штука! - подумав юнак. - Виходить, і батько мій був колись
Таким же бідняком, як і я. Ну так добре. Поберу гаманець. Буду у ньому тримати хазяйські гроші!" Та сунув гаманець у кишеню.
Повернувся він у крамницю, став гроші у гаманець опускати, - що за диво! Кидає гроші, а вони перетворюються у золоті дукати.
- Аллах рахметиле! Упокій бог його душу! - радіючи, сказав собі юнак. - Батько залишив мені таке багатство, що й довіку його не витратити!
Наступного дня ранком глашатай оголосив народу, що султан видає заміж свою дочок і тому дозволяє городянам пройти перед нареченою - хто її розсмішить, тому вона й дістанеться у дружин. За право переступити поріг її спокою кожний повинен заплатити десять гаманців грошей. Син візира ледь дослухав глашатая, побіг у палац, відрахував десять гаманців і пройшов перед дочкою султана; але вона й оком не повела, а вуж про посмішку й говорити не доводиться. Син візира знову повернувся до дверей її кімнати, відрахував ще десять гаманців, але й цього разу його осяглася невдача. Він і втретє з'явився до дочки султана. Побачила вона його й говорить:
- Ех, хлопець, хлопець! Та не жалко тобі шпурляти такі гроші на вітер?
- Нітрохи! - заперечив він. - Покійний панотець залишив мені чудесний гаманець, - у ньому гроші не переводяться.
- А де ж той гаманець?
- Ось він! - відповів юнак і, діставши гаманець із кишені, простягнув його дочки султана. Коштувало гаманцю перейти у руки султанської дочки, як вона відразу вигнала юнака геть.
Не було тепер людину на світі несчастней його! Повернувся бідолаха до свого хазяїна, знову став у пекарні хлібом торгувати. Наступного дня пішов він до матері й попросив віддати йому ключ від другої кімнати. Ну, мати - як усі матері! - віддала йому ключ. Відімкнув син візира кімнату; а там скриня коштує, а у скрині шаровари валяються, так такі рвані, що й циган би ламаного гроша за них не дав!
"Боже мій, що тепер буде!" - у розгубленості подумав юнак, надяг шаровари й покрокував до своєї крамниці. Прийшов і запитує хазяїна:
- Ну, що мені робити?
Хазяїн оглянувся по сторонах, тому що голос-те він чує, а працівника свого не бачить, і закричав:
- Так де ти? Я тебе не бачу!
Отут догадався визирев син, що шаровари на ньому не прості, а чарівні - не бачимо він у них для чужих очей. Відійшов він у сторонку, зняв шаровари, а потім з'явився до хазяїна, і той поставив його хлібом торгувати. Коли стемніло, визирев син надяг чудесні шаровари й - прямо у палац султана. Минув невидимкою грізну варту й пробрався у Спокої до дочки султана. Став її юнак пестити так цілувати. Красуня нічого зрозуміти не може, - адже вона нікого не бачить, стала вона молити й заклинати, щоб незримий гість назвався й пояснив їй, хто він.
- Я - той самий юнак, - відповів визирев син, - у кого ти відняла гаманець, і не відпущу тебе доти, поки ти мені гаманець не віддаси й не пообіцяєш вийти за мене заміж.
- А хіба ти не одержав мій лист? - відразу найшлася дівчина. - Я тобі
Відразу написала, щоб ти вертався й одружився на мені. Просто мені захотілося випробувати тебе. А тепер зізнайся, що за нове чарівництво у тебе завелося й чому я тебе не бачу?
- Е-Е, моя мила! Є у мене чудесні шаровари, - коштує мені їх надягти, і я стаю невидимкою.
- Зніми їх, - попросила дочка султана, - давай з тобою посидимо так поговоримо собі на втіху. Ти мені з першого погляду сподобався, і я відразу розв'язала, що ми з тобою одружимося!
Визирев син знову попався на хитрість, зняв чудесні шаровари й віддав їхній дівчині. Отут вона закричала, зашуміла - накинулися на юнака слуги, і він ледь ноги відніс.
Наступного дня відправився він до своєї матері й попросив останній ключ - від третьої потайной кімнати. Мати розсудила про себе так:
- Раз від перших двох кімнат ніякого пуття не було, не буде й від цієї! - і віддала ключ синові.
Відімкнув юнак двері, бачить - коштує у кімнаті стара скриня, а у скрині сопілка. Дунув у неї визирев син - щось зараз буде? - і до нього вискочили два арапи.
- Наказуй, пан! - закричали вони.
Син візира звик до всяких чудес і тому, нітрохи не зніяковівши, заявив:
- Велю вам зібрати таке військо, якого від століття не запам'ятала
Султанська земля, і вибудувати його завтра спозаранку на пагорбах проти Стамбула!
- Буде виконано! - мовили арапи з уклоном і пропали.
На зорі гінці доклали султанові, що якийсь великий шах підійшов до Стамбула з величезним військом і загрожує розорити усе місто. Перевірив султан повідомлення гінців - бачить, вірна звістка, і перелякався до смерті. Скликав він велика рада: вирішувати, мол, треба, що робити, як бути? А дочка султана відразу догадалася, що усе це витівки сина візира, потихеньку вибралася вона з палацу, переодяглася у чоловіче вбрання, підхопилася на арабського коня й понеслася у ворожий табір. Варта схопила її й привела до визиреву синові, дівчина відкрилася йому й стала обсипати докорами за те, що він так поспішно біг минулого разу.
- Я адже пожартувала! - запевняла вона юнака. - А потім не могла тебе розшукати.
Син візира й цього разу повірив їй; дівчина ж, зміркувавши, що він у неї у руках, прийнялася випитувати, яким новим чарівництвом він заволодів. Юнак витягся з кишені сопілка, але у руки дати відмовився. Султанська дочка, не давши юнакові отямитися, вихопила сопілку й стукнула його по голові.
Захитався хлопець і звалився на землю без почуттів. А султанська дочка дунула у сопілку, перед нею у ту ж мить стали арапи й запитали, що їй завгодно.
- Велю вам, - відповіла дівчина, - розпустити усе це військо. Який у ньому нестаток?
Не встигнула дочка султана й у долоні ляснути, як уже військо зникло, немов його ніколи й не бувало; підхопилася вона на коня й умчалася у Стамбул, захопивши із собою сопілка. А бідний роззява, обібраний до нитки, залишився лежати на бугрі. Прийшовши у себе, став юнак ворожити, куди йому податися, і розв'язав попроситися до свого старого хазяїна. Вилаяв його пекар, налаяв останніми словами так - з паршивої вівці хоч вовни жмут - знову поставив хлібом торгувати.
Якось раз зимовим ранком син візира відправився відвідати свою стару матір, але не застав її будинку. Вийшов юнак у сад погуляти. Раптом у одному затишному куточку бачить чудо із чудес: оповилася виноградна лоза навколо черешні, і обидві прямо ломляться від плодів.
- Віддяка богу! - викликнув визирев син. - Чого тільки не було у мого батька. чи Жартівна справа - серед зими на черешні ягоди вродилися! - Та с цими словами уражений юнак зірвав одну ягідку, потім іншу й відправив у рота.
Не встигнув він їх проковтнути, як на голові у нього проклюнулися ріжки й, перш ніж він встигнув порахувати до десяти, виросли на цілий аршин.
- Цього мені ще бракувало! - зітхнув юнак, проклинаючи черешню на чому світло коштує, але, глянувши на ягоди, подумав: "А, куди не йшло, однаково пропадати, знімання ще дві виноградинки. У кого завелася пара ріжків, тому й чотири роги не ушкодять!" Та що б ви думали?! Коштувало юнакові проковтнути виноградини, як рога зникли, начебто хто їх змахнув рукою.
- ПРО, великий боже! - викликнув юнак. - Допоможи мені, великий боже! Якщо буде на те милість твоя, поверну я собі й гаманець, і шаровари, і сопілка! Набрав визирев син повний кошик черешень і пішов у палац. Отут зіштовхнувся він із шустрим хлопчиськом. Юнак велів хлопчикові знести кошик з ягодами султанові й нікому іншому її не віддавати. Одержиш, мол, від султана щедру нагороду, - сказав юнак. Дитина доручення виконав. Султан страшно здивувався, що йому серед зими принесли черешні, і, навіть не запитавши хлопчиська, звідки вони узялися, відсипав йому купу грошей і відпустив додому. Султанові захотілося здивувати своїх домочадців, і до вечері він приховав черешню. Ось відвечеряло сімейство, і султан виставив кошик на стіл - усі тільки діву даються так ягодами пригощаються. Але скоро довелося їм ще більше здивувати, тому що у кожного на голові виросло рівно стільки рогів, скільки він ягід з'їв. Султан вдався у відчай. Екая напасти! Та його самого й усе сімейство спотворили рога, особливо ж дісталося його дочки - вона до черешень була великою мисливицею й відправляла ягоди у рота повною пригорщею. Ну й красені - один страшніше іншого! Від сорому не сміють очей підняти; послав султан кілька ягід верховному муфтієві - і у муфтія виросли рога. Розуму не прикладе султан, як йому з лиха вибратися, як від дивовижної хвороби вилікувати, щоб ніхто про той не довідався.
Для сина візира настала заповітна година. Облачився він у одіяння шейха й відправився у палац. Просить слуг допустити його до султана. Так куди там! Слуги й чути про той не прагнуть - їм самим заборонено переступати поріг його покоїв. Бачити володаря дозволялося лише одному служникові, і той заявив, що султан нікого не ухвалює.
- Ступай до свого пана й передай йому, що мені з'явився у сні посланець божий і сказав, щоб я зцілив нашого володаря від хвороби, якої він страждає!
Повеселів слуга, кинувся з такою приємною звісткою до свого пана, і султан наказав впустити шейха. Шейх велів султанові закрити очі. Султан закрив очі, а юнак сунув йому у рота дві виноградинки - рога у мить відвалилися, немов їх і не бувало. Точно таким же способом вилікував шейх усіх домочадців, і залишилося йому зцілити тільки дочка султана. Підійшов він до дівчини й говорить:
- Про ні, її я лікувати не беруся, занадто вона більша грішниця! Султан давай молити шейха, давай улещати його на всі лади: чи жарт сказати, єдина дочка у султана, так хто її заміж побере тепер з такими рогами?
- Добре, вилечу я її, - погодився визирев син. - Нехай тільки зізнається, не чи привласнила вона собі чуже добро?
Дівчина довго відмикалася, але син візира сказав, що не зцілить її доти, поки вона не поверне гаманець, шаровари й сопілка. Довелося дочки султана у всьому зізнатися, і юнак знову став власником своїх чарівних речей. Визирев син себе не пам'ятав від щастя! Розповів він султанові, що відбулося між ним і його дочкою, і викликнув:
- Про великий султан! Якщо ти не віддаси мені у дружин свою дочку, я її не стану лікувати!
"Якщо я не віддам її заміж за цього юнака, інші-те її не поберуть - адже рогата дружина нікому не потрібна", - розсудив про себе султан, а вголос викликнув:
- Про кращого зятя я й не мріяв! Будьте, діти, щасливі!
Син візира велів дівчині з'їсти стільки виноградин, скільки було у неї рогів, а потім обвінчався з нею. Та якщо тільки не вмерли вони, те й до цієї пори живуть у добрій згоді.