Одного разу лимон-отаман набрав дружину із самих міцних юнаков: часнику, ріпчастого лука, червоного перцю, запашного перцю - і відправився з ними по світлі бродити, людей подивитися й себе показати. Ішли вони цілий день, а присмерком наткнулися на селянську халупу, бідну-пребідну. Дружина непомітно проникнула у будинок і розташувалася на лаві, біля діжі. Присмерком додому повернулася господарка. Засвітила вона скіпу, розвела вогонь у вогнищі й стала готовити вечерю для своєї сім'ї. Повісила на гак у вогнищі мідний казан з меленою кукурудзою, щоб зварити мамалигу. Слідом за господаркою з роботи потягнулися її домочадці. Вони входили у будинок, бажали всім доброго вечора й розсідалися за столом по старшинству. Скоро й мамалига поспіла. Господарка зняла казанок з вогню, розмішала кашу дерев'яним ополоником і вивалила її у величезну миску. Миска наповнилася з верхи й піднімалася посередині стола, немов стіг сіна. Хазяїн будинку піднявся зі свого місця, за ним інші. Помолились богу. Потім знову сіли. Раптом хазяїн говорить:
- Послухай-но, невістка! Не завалялася чи у тебе де-небудь голівка часнику? Боляче вуж набридла мені порожня мамалига за довгий пост! Невістка підхопилася, пошарила у темряві рукою, намацала часник із дружини лимона-отамана й подала його на стіл. Як стукне господарка по часниковій голівці кулаком, та ще один раз, - бідолаха часник і розвалився на часточки. Лимон-Отаман і його дружина побачили, що сталося з їхнім товаришем, і здригнулися від жаху.
А господарка здерла з кожної часточки білу сорочку, покидала голі часточки у ступку, побрала дерев'яну толкушку й давай товкти, і давай товкти. Виявившись у руках у невістки, бідолаха часник немов заціпнув - ні живий ні мертвий від страху. Але ледь його стали у ступці товкти, часник кинувся у бійку й випустив свій їдкий захід. Усе було даремне. Нічого не допомагало. Та вмер юнак у страшних мученнях.
Господарка хлюпнула у ступку небагато води, розмішала білу, як молоко, підливу й приправила нею мамалигу. Нарешті сімейство прийнялося за їжу й на всі лади розхвалювало кашу. Повечерявши, усе встали через стіл.
Отут у село повернувся пастух із чередою. Насамперед загнала худоба у загін, прив'язав собак, а потім і вечеряти сів. Господарка поклала йому у миску мамалиги. А пастух расхрабрился й говорить:
- Не найдеться чи у тебе лучка, господарка? До чого ж приїлася мені за довгий пост порожня мамалига!
Господарка пошарила по крамниці, де невістка тільки що знайшла часник, як оком змигнути намацала голівку ріпчастого лука й подала його пастухові. Зрозумів ріпчастий лук, що потрапив у лабети душогуба, і неспокійно завовтузився від страху. Але пастух витягся свій кишеньковий ніж і розсік лук на четвертинки. Дарма захищався ріпчастий лук, дарма палив пастухові ока й щипала мова.
Пастух змахує сльози, а своя справа робить. Та ріпчастий лук, так само як його друг, поплатився головою.
Покінчив з вечерею пастух і відправився спати у сарай, а господарка присипала жар у вогнищі золою й теж лягла.
Увесь будинок затих і заснув, а наші юнаки потроху оправилися від здивування й страху, і став лимон-отаман свою дружину вмовляти:
- Біжимо звідси, друзі, поки й нам не прийшов кінець, як часнику й ріпчастому луку. Тутешня голота перекітна й камені згризе, не те що нас. Як розв'язали, так і зробили. Ще до світанку лимонна дружина бігла із селянської халупи. Через якийсь час підійшли вони до незнайомого міста. Ну, подумали юнаки, тут ми будемо у безпеці. Та не поспішаючи рушили по місту, любуючись красою вулиць, квітників і мостів. Нарешті зупинилися вони перед високим і прекрасним будинком, і лимон-отаман говорить:
- Брати, підемо у цей будинок! У ньому живуть багаті люди, вуж серед
Їх-те нам ніщо не буде загрожувати. Тутешній хазяїн не чету тому голодному мужлану, який з'їв наших товаришів. У нього повнісінько всякого добра.
- Пішли! - закричали червоний перець і запашний перець.
Лимонна дружина непомітно прокралася у будинок, відшукала кухню й забралася у шафу. Коли зовсім розвидніло, у кухню ввірвалася куховарка й напустилася на посудницю:
- Розведи вогонь, курчат заріж так ощипли!
Посудниця миттю затопила пекти й поставила чавуни. Сичить масло на сковорідці, розбивають яйця, перевертають курчат. Раптом куховарка як закричить:
- Де червоний перець?
Посудниця підхопилася, жваво шафа відчинила. Миттю червоний перець опинився у неї у руках. Бачить він, що справи його погані, і від великої досади почервонів, немов кумач. Не встигнув перець і оком моргнути, як уже потрапив у млин. Дарма він захищався, дарма ліз у ніс і щипав посудниці руки, - його змололи у порошок. Поки посудниця возилася із червоним перцем, вона пчихнула щонайменше десять раз, але ніщо не врятувало бідолаху. Так у нечуваних мвченнях, знищений і зганьблений, загинув червоний перець. А лимон-отаман з останнім уцілілим товаришем тремтів від страху у куточку шафи. Лимон ще більше пожовк, а запашний перець почорнів, глядючи на страждання свого
Друга.
Настала настав час обідати, хлопчик-слуга став накривати на стіл, розставив тарілки, графини з вином і з ракией, сільничку й пішов на кухню. Знайшов лимон, приніс його у їдальню й застромив у позолочене горлечко графина. Лимон і загорівся - геть куди його помістили. "Ай так я, ось так я!" - радів він. Раптом слуга помітив, що у перечниці скінчився перець, і доклав про це куховарці. Та кинулася до шафи, згребла зерна запашного перцю, висипала їх у млин і змолола. Уже як запашний перець пручався, як лоскотав куховарці у носі! Куховарка запекло чхала, але ніщо не могло врятувати юнака. Слуга побрав мелений перець і наповнив їм порожню перечницю. У цей час з'явився додому сам хазяїн. Ледь піднявся він по сходах: того й дивися, його жир задушить. Зовсім товстун із сил вибився, начебто весь день орав або землю копав, і у знемозі сіл за накритий стіл. Оглядівся, побрав лимон і понюхав його. Лимону лестно, що сам хазяїн його нюхає; у бідолахи й у думках ні, що його чекає. Подали юшку. Хазяїн захопив на кінчик ножа перцю, поперчив юшку, потім схопив лимон своєї здоровенної ручищей і давай його м'яти, і давай його жати. А лимон уявив, начебто хазяїн пестить його, і зрадів пущі колишнього. Раптом блиснув гострий, як жало змії, ніж і простромив наскрізь жовте черевце лимона. Дарма відбивався лимон, плюнувши соком прямо у око хазяїнові, - але той здавлював лимон доти, поки остання крапля прозорої лимонної крові не впала у юшку. Віддав хазяїн вичавлений лимон слузі, а той викинув його геть. Та бідолаха лимон з позолоченого графина догодив на смітник. Так і закінчила своє століття хоробра дружина лимона-отамана.