Жили колись зі своїми батьками три брати й три сестри. Коли діти підросли, батько раптом важко занедужав і, відчувши наближення смерті, покликав свою дружину, синів і дочок, щоб попрощатися з ними. Батько доручив дочок турботам братів і покарав, не відкладаючи справи у довгий ящик, видати їх заміж за першого, хто прийде свататися. Та, сказавши це, помер. Пройшов рік після смерті батька, і ось одного разу ввечері хтось постукався у двері до сиріт. Брати відчинили двері, у будинок увійшов незнайомець - ніхто його доти й у очі не бачив - і попросив віддати йому у дружин старшу сестру. Брати згадали наказ покійного батька й, не перечачи, погодилися. Прибулець відразу ж повів старшу сестру, а куди, у яку сторону, - невідомо. На наступний вечір знову з'явилася людина й посваталася до середньої сестри. Брати віддали й цю сестру, хоч і не знали, хто їх зять і звідки. На третій вечір прийшов наречений і за молодшою сестрою. Брати і її віддали у дружин чужій людині.
Проходить рік, про сестер ні слуху ні духу. Та ось спорядилися брати у дорогу на пошуки зниклих сестер. Довго блукали вони по світлі й опинилися нарешті на пустельному пагорбі, - бачать, на ньому замок коштує. Брати - туди, а назустріч їм - хто б ви думали? - три сестри. Обнялися вони, поцілувалися й, запитавши один одного про здоров'я, селі відпочити. Стали брати розпитувати сестер, як опинилися вони у замку, і сестри зізналися, що вийшли заміж за велетнів-чарівників. Тільки проговорили вони ці слова, як раптом хтось ударив палицею у двері - бух!
- Що там таке? - злякалися брати.
- Так нічого, не бійтеся. Просто велетень вернувся.
У ту ж мить у кімнату ввійшов велетень і, побачивши трьох братів, страшно здивувався. Але жінки пояснили йому, що брати прийшли-де провідати їх: адже не видались вони від дня весілля.
- Ну, добре. Хто ж розведе вогонь у вогнищі, а хто на полювання піде? - запитує велетень братів.
Брати й говорять, ми, мол, вогонь у вогнищі розведемо. Велетень відповідає:
- Якщо я вернуся з полювання раніше, чим ви вогонь розведете, - знайте, прикую вас ось до цього стовпа. Якщо ж до мого приходу у вогнищі буде палати вогонь - ви мене прикуєте!
Велетень залишив братам свинцеву палицю, сталеве кресало й свинцевий кремінь і відправився полювати.
Билися бідні брати, билися, - усе даремно! Хіба зі свинцю висічеш іскру? А отут і велетень із лісу приспів. Побачив, що у вогнищі немає вогню, жбурнув видобуток на підлогу, схопив братів і всіх трьох прикував до стовпа. Сидять брати, до стовпа прикуті, з місця рушити не можуть, сестри їх годують, напувають, обшивають так обмивають.
Так пролетіло три роки. Нещасна мати усе чекає своїх синів, вуж і надію втратила побачити їх - зникли сини, не подають про себе звісточки. Старій жінці важко на самоті жити. Ось якось раз попалося їй на очі зернятко перцю, і вона, зітхнувши, промовила:
- Ах, якби господь послав мені дитя, нехай хоч із це малюсіньке зернятко, усе було б мені з ким словом перемовитися!
Бог почув її молитву, і скоро жінка відчула у себе під серцем дитини, хоч і була вона літня й давно вже без чоловіка жила. У покладений строк народилося у неї дитя завбільшки із зернятко перцю. Не встигнула дитина на світло з'явитися - говорить не наговориться, а проковтнув шматочок - схопився на ноги. Назвала матір свого крихітку Перчик, не нарадується на нього, а вуж береже як зіницю ока.
Виріс Перчик, зовсім дорослим став, і ось одного разу запитує він свою матір:
- Скажи мені, мила матінка, невже у тебе й усього-те рідних що я один?
- Було у мене раніше три дочки й три сини, а тепер тільки ти один залишився!
Та мати розповіла Перчику, як його сестри вийшли заміж, та й сгинули, як брати відправилися у довгий шлях розшукувати їх. Вислухав Перчик бабусю й оголосив їй, що хоч полмира обійде, а неодмінно їх відшукає. Уже як відговорювала його матір, як молила не залишати її - нічого не допомогло!
Зібрався Перчик у дорогу. Довго скитался він по світлі. Та ось одного разу зустріла йому запряжка із двадцяти волів, волокли вони у гору величезну залізну болванку. Заплуталася болванка у деревному коріннях, ніяк люди не можуть зрушити з місця волів. Підскочив до них Перчик, звалив болванку собі на плечі, витяг її у гору, оглянувся назад - ні людей ні, ні волів: зникли безвісти! Перчик відніс залізну болванку ковалеві й велів викувати з неї палицю. Коваль зробив йому величезну палицю. Перчик закинув її за хмари й підставив спину, очікуючи, коли вона впаде назад. Палиця шльопнулася йому на спину - Перчику здалося, начебто блоха його вкусила. "Не годиться! Боляче вуж легка", - подумав він.
Розв'язав він повернутися додому й довідатися у матері, не залишилося чи у будинку після батька якого-небудь заліза. Мати сказала, що на горищі валяється якийсь лом. Перчик поліз на горище й разом притяг звідти триста кілограмів залізної мізерії. Приніс він ковалеві всю цю купу заліза й велів змайструвати йому палицю. Здивувався коваль і запитує Перчика:
- Невже усе це залізо на палицю пустити? Може, тобі з нього й шаблю викувати?
- Ні, шабля мені не потрібна, була б тільки палиця підходяща! - заперечив Перчик.
Ось закінчив коваль свою роботу. Перчик схопив палицю, закинув її під хмари й знову підставив спину. Палиця шмякнулась йому на спину, і Перчик упав на коліна. "Ось ця палиця буде гарна!"- подумав він і пішов своєю дорогою.
Довго бродив він по світлі й зайшов далеко у гори. Серед гір стояв замок, і Перчик загорнув туди. Та яке ж було його подив, коли він довідався, що у замку заточено троє юнаків, - прикуті ланцюгами до стовпа, а три жінки за у'язнями ходять так годують їх. Перчик присів у них відпочити, а палицю свою кинув у входу. Отут повернувся велетень і - бах, жбурнув палицю у відкриті двері. Перчик піймав її на лету й запустив назад, велетень розмахнувся й знову метнув Перчику, - тричі перекинулися вони палицею. Велетень зміркував, що у будинок до нього забрів хтось чужий і, як видне, сабоніше хазяїна, а вуж це зовсім йому не сподобалося. Але нічого не поробиш, довелося звалити палицю на плече й поріг переступити. Як побачив він незваного гостя, закричав:
- Агов, Перчик, так, ніяк, це ти?
- Угадав, красень, я самий! - відповів Перчик.
- Слухай, Перчик, якщо я перший упораюся зі своєю справою - я тебе прикую до стовпа точно так само, як і трьох братів, якщо ж ти попораєшся раніше - ти мене прикуєш.
На тому й вирішили. Перчик залишився будинку розлучати вогонь, а велетень відправився на полювання, залишивши Перчику палицю, кресало й кремінь - усе зі свинцю. Спробував було Перчик висікти іскру, так скоро зрозумів, що порожнє це заняття. Миттю вихопив через широкий шкіряний пояс свій кремінь і кресало й швидке розвів вогонь. А велетень усе не йде. Вогонь у вогнищі вже щосили палає, а хазяїна немає. Нарешті з'явився він із трьома сарнами за плечима. Завмер велетень, побачивши вогонь у вогнищі, і тільки було відкрив рота, праг слово мовити, як Перчик хвать його палицею по голові!
- Помилуй! - взревів велетень. - Не губи мене, а вуж я буду твоїм рабом до гробової дошки!
Перчик даровал йому життя, і став велетень його рабом.
Наступного дня ранком відправилися вони вдвох на полювання. Тільки у ліс зайшли, як Перчик побачив велетня із двома головами - біжить кудись, а на кожній нозі у нього насаджене по жернову. Перчик запитує двоголового велетня, куди він так квапиться, а той йому й говорить:
- Так ось, дійшов до мене слух, що з'явився якийсь Перчик і зробив
Той Перчик мого брата своїм рабом! Я й біжу розправитися з ним. У порошок зітру!
Відповідає Перчик:
- Ну, ось він я. Що ж далі?
Велетень ринувся на нього, немов баран, Перчик тріснув його палицею по обом головам, і велетень заблагав:
- Пощади, Перчик, змилуйся треба мною, а вуж я буду твоїм рабом до гробової дошки!
Перчик даровал велетневі життя й побрав його із собою полювати. Тільки встигнули вони розбрестися у різні сторони, як Перчик углядів велетня із трьома головами. Велетень несеться кудись, і у руках у нього спис завбільшки з вікову сосну. Перчик і запитує трехголового велетня, куди, мол, біжиш, а той відповідає:
- Чув я, начебто у наш замок проникнув якийсь Перчик і захопив у полон обох моїх братів. Ось я й кинувся із усіх ніг - прагну скришити його на дрібні шматки!
Говорить йому Перчик:
- Це я і є. Що тобі від мене треба?
Велетень рвонувся до нього, точно баран, а Перчик саднув його по головах палицею, і страховисько запросило пощади:
- Змилуйся треба мною, Перчик, а вуж я буду твоїм рабом до гробової дошки!
Перчик пощадив велетня й побрав його із собою у гори за видобутком. Стали вони полювати вчотирьох. Піймали чотирьох сарн, розвели багаття й нарядили одного з велетнів жарити їх на рожні, а самі знову на промисел відправилися. Велетень змайстрував рожен і прийнявся перевертати на ньому гаси. Помалу зажарив усіх чотирьох сарн і притулив їх до сосни. Раптом звідки не візьмися карлик - і прямо до велетня.
- Дай покуштувати мясца, по всьому мабуть, що воно у тебе прекрасно зажарилося!
- Провалюй до диявола, і без тебе їдці найдуться! - відмахнувся велетень.
Отут карлик підскочив до велетня й закотив йому такий ляпас, що той стрімголов покотився на землю. Карлик у один присід ум'яв усі чотири туші й - давай бог ноги.
Ледь велетень опам'ятався після ляпасу, як з лісу здалися троє мисливців. Вони принесли ще чотирьох сарн.
- А де ж твоя печеня, горі-кухар? - здивувалися мисливці.
Велетень розповів, як маленький карлик знищив усі їх припаси. Тоді двоголовий велетень викликався зажарити принесений видобуток, а інші знову пішли на полювання. Ледь встигнув двоголовий велетень зняти з вогню четверту тушу, як є той самий карлик.
- Дай покуштувати мясца, по всьому видне, що ти його славно приготував!
- Провалюй до диявола, і без тебе їдці найдуться! - відрізав велетень. Підскочив карлик до велетня й закотив йому такий ляпас, що той покотився стрімголов на землю. А карлик накинувся на м'ясо й миттю розправився з усіма чотирма тушами.
Ледь двоголовий велетень опам'ятався після ляпасу, як з лісу здалися мисливці. Вони несли ще чотирьох сарн і були голодні як вовки.
- Де ж твоя печеня, горі-кухар? Може, і у тебе карлик його мовою злизнув? - викликнули мисливці.
Велетень розповів їм, як була справа. Залишився тоді у багаття трьохголовий велетень, але й у нього карлик з'їв усе м'ясо. Вернулися мисливці з лісу й відразу догадалися, що трапилося. А є їм до смерті хочеться, від голоду вуж ледве ноги переставляють. Настала черга Перчику з м'ясом возитися, а велетні знову відправилися за видобутком. Зажарив Перчик усі чотири туші, але не встигнув притулити до сосни останню, як перед ним опинився карлик.
- Дай покуштувати мясца, по всьому мабуть, дуже вже воно смачне!
- Провалюй до диявола, ти вуж і так наївся до відвалу, нічого більше не одержиш!
Карлик кинувся на Перчика, але той згріб його у оберемок і поніс. Ніс, ніс і приніс до величезного бука. Розщепив Перчик дерево, затис у расщепке бороду карлика й кинув його біля бука, а сам повернувся до своєї печені. Отут приспіли й велетні з видобутком - кожний тяг по сарні. Як побачили голодні велетні, що печеня целехонько, обрадувалися, їм уже не до розпитів: відразу засіли за їжу. Заморили вони черв'ячка, і Перчик розповів їм, як розправився з карликом. Кинулися вони до бука. А карлика немов і не бувало, зник карлик, - тільки борода у расщепке стирчить так дерево усе покручене. Отут помітили вони кривавий слід і пішли по ньому. Ішли, ішли й опинилися у краю прірви. Тут кривавий слід обривався.
- Стало бути, карлик у прірву спустився, - розв'язали вони й стали домовлятися, кому у прірву лізти. Велетні оробели, а Перчик і говорить:
- Я б і поліз, так боюся, як би ви мене не надули!
- Ми тебе ніколи не підведемо, їй-богу! - побожилися велетні й спустили Перчика у прірву.
Опинився Перчик у поле, - тягнеться воно далеко, далеко, кінця йому не мабуть.
А у поле коштує будинок, Перчик пішов прямо до нього. Увійшов, а у будинку чотири кімнати. Відкрив він двері у першу кімнату - і побачив дівчину, так таку красуню, що століття б дивилося - не надивився! Дівчина сиділа за ткацьким верстатом із чистого золота й ткала золоте полотно. Відчинив Перчик двері у другу кімнату - і побачив дівчину ще краше першої, а поруч неї золота квочка квокче над курчатами. Розгорнув двері у третю кімнату - і побачив дівчину ще молодше й краше другий, а поруч із нею золота череда. Відчинив Перчик двері у четверту кімнату - і що ж? Побачив він дівчину красуню - і молодістю й принадністю небаченої затьмарила вона всіх трьох красунь. Вона сиділа за пяльцами чистого золота й виводила візерунок золотими нитками.
"Еге! - подумав Перчик про себе. - Ось кого я поберу собі у дружин, а тих трьох прихоплю для моїх рабів!" Стала Перчика розпитувати юна красуня, хто він і звідки. Перчик пояснив їй, що шукає тут карлика й спустився за ним з верхнього світла.
- Це наш брат. Якщо ти прагнеш убити його - побери ось цю дерев'яну шаблю, вона розсіче карлика навпіл, та ще на сім п'ядей у землю ввійде. А тепер ступай у сад, він там під кущами спить.
Глянув Перчик на дерев'яну сабельку я не знає, як бути - чи коштує брати її із собою. Усе-таки сміху заради зняв дерев'яну сабельку зі стіни й вийшов у сад. Знайшов Перчик сплячого карлика. Заніс було над ним відразу дві шаблі - дерев'яну й свою, праг зарубати карлика прямо у сні. А потім передумав - соромно нападати на сплячого, треба розбудити його, щоб він знав, від чиєї руки гине. Розштовхав Перчик карлика й, не давши йому отямитися,
Вихопив зброю й обрушив на голову карлика удар і шаблею й своєю палицею. Та ось чудо - палиця навіть подряпини на карлику не залишила, а дерев'яна шабля розсікла навпіл, та ще й у землю на сім п'ядей увійшла. Перчик повернувся у будинок, побрав чотирьох сестер і повів їх до того місця, де нагорі чекали його велетні. Наказав Перчик своїм рабам витягтися наверх спочатку дівчат, а потім і його самого. Велетні підняли одну за інший три сестер. Настала черга четвертої сестри, і говорить вона Перчику:
- Уперед ти піднімайся, а то велетні залишать тебе тут.
Так куди там! Перчик не послухався дівчину, - раз велетні дали йому клятву, виходить, не підведуть. Велетні тим часом підняли молодшу сестру й відправилися з дівчатами додому, а мотузку кинули Перчику у прірву - вибирайся як знаєш!
Розгубився Перчик від такої зради, а потім став роздумувати, як йому далі бути. Дуже каявся він, що не послухався дівчину, але від долі, мабуть, не підеш. Та покрокував Перчик через поле, і доти крокував, поки вдалині не здалося місто. Пішов він до нього. Неподалік від міста піднімалася гора, а на горі щось чорніло. Підійшов Перчик ближче, і що ж він бачить? - сидить на вершині гори дівчина, загорнулася у чорну шаль, а хустка від сліз мокрий. Під горою народу зібралося сила-силенна, хто з баклагою, хто з більшим глечиком, хто з мідним жбаном.
Перчик піднявся на вершину гори до дівчини. Привітався й запитав, тому вона плаче.
- Біжи звідси, незнайомий юнак, - крізь сльози проговорила дівчина, -
Поки й ти не склав свою голову разом із мною, бідної, приреченої у кольорі років загинути. Біжи, юнак, а я однаково повинна смерть прийняти! Перчик у здивуванні вп'явся на дівчину. Та давай її розпитувати, чому так тому повинна вона вмерти. Повідала вона йому своє горе:
- Живе тут поблизу дракон. Наклав дракон заборона на воду й нікому ні краплі не дає, поки не одержить данину - щодня по дівчині. Проковтне дівчину, тоді пускає воду. Тому-Те й зібралася під горою така безліч народу, - тримають люди посудини й чекають, коли зможуть води набрати. Жителі міста встановили, хто коли повинен данина драконові платити. Сьогодні настала черга царської дочки. Ось я й очікую тут свою смертну годину! Зараз прилетить дракон і проковтне мене. Скоріше біжи звідси, поки й тебе не осяглася та ж доля!
Розреготався Перчик у відповідь і сказав, що страшить його не лиха смерть, а худе життя, і, підсунувши до себе палицю, присів поруч дівчини. А там припав Перчик до її колін і попросив пошукати у нього у голові. Царська дочка стала шукати у голові у Перчика, і незабаром юнак захріп богатирським храпом. А царська дочка вплела йому у волосся перстень зі своєю печаткою. Раптом гора ходуном заходила. Дівчина згадала про своє нещастя й заплакала у три струмки, сльози закапали Перчику на особу. Він разом прокинувся й закричав:
- Що таке?
- Не бачиш, чи що, - проронила дівчина, і Перчик як оком змигнути схопився за свою палицю. Дракон праг проковтнути їх обох, уже обдав їх своїм подихом, але не отут-те було. Розкрив дракон другу пащу, розкрив третю, а Перчик всадив свою палицю прямо у глотку чудовиську, потім вихопив шаблю й відітнув йому всі три голови. Потім відрубав вуха й сунув їх у кишеню.
У ту ж мить звідки не візьмися примчався на гору Арап, підібрав три відрубані голів дракона й помчався до царя одержувати нагороду за те, що дракона вбив і царську дочку від смерті врятував. Зрадів цар від такого
Звістки й велів негайно влаштувати бенкет на усе місто, Арапові ж обіцяв віддати свою дочку у дружин.
Перчик тим часом загубився у юрбі й побрів у місто, а Прийшовши туди, направився у корчму. Кинув палицю у входу й зайшов передохнути. З корчми Перчик покрокував прямо у палац і доклав цареві, що обробив із драконом і визволив його дочку з лиха. Цар вперил у Перчика ока й викликнув:
- Ось рятівник моєї дочки, він перший приніс мені добру звістку! - і вказав на Арапа.
- Де вже такому Перчику із драконом упоратися? - скинувся отут Арап. - Так у нього й зброї-те немає!
- Моя зброя залишилася у корчмі, - говорить Перчик. - Якщо не віриш, сходь принеси його сюди!
Арап підхопився й помчався у корчму. Обшарив усі кути - ніякої зброї ні, а на палицю, що у дверей валялася, і уваги не звернув. Не пам'ятаючи себе від радості, прибіг Арап до царя й повідомив, що зброї у корчмі не найшлося, а без зброї людей однаково що без рук.
- Почекай же, зараз я тобі покаджу свою зброю, - крикнув Перчик, миттю злітав у корчму, схопив палицю - і до царя. Здивувався цар, побачивши таку величезну палицю, але усе на своєму коштує:
- Палицею дракона не зарубаєш! Та й чому ти доведеш, що зарубав дракона?
Арап ось приніс мені дещо...
- Що ж він приніс? - закричав Перчик.
Показали йому голови, а Перчик сунув руку у кишеню, витягся звідти драконові вуха й кинув усі шість штук до ніг пануючи.
- У Арапа голови, у мене вуха - вирішуй тепер, хто з нас дракона вбив? У ту ж мить у кімнату ввійшла царська дочка, перебрала волосся Перчика, відшукала перстень зі своєю печаткою й оголосила цареві, що це і є той самий юнак, який її від загибелі врятував. Отут уже паную не можна не повірити, велів він Арапа стратити, а Перчика обійняв і поцілував, немов сина рідного.
Став цар сватати свою дочку Перчику у дружин, але юнак подякував цареві й сказав, що ніякий йому нагороди не потрібно - нехай тільки підніме його на верхнє світло. Здивував цар, глянув на Перчика й говорить йому:
- Проси у мене що завгодно, а це це від мене не залежить!
Але Перчик заявив, що не бажає нічого іншого. Задумався тоді цар і сказав:
- У двох годиннику ходьби звідси живе величезний птах, завбільшки із дракона:
Вона щороку висиживает двох пташенят - крихти, що буйволи, але птахові жодного разу не вдалося вигодувати своїх дітей. Якийсь диявол знищує їх, а хто і як - птах сама не відає. Ступай, збережи потомство птаха; і вже якщо вона не винесе тебе на верхнє світло, - виходить, ніхто не винесе. Поквапся ж. А як тільки вмовишся із птахом, вертайся до мене, я дам тобі усе, що вона зажадає.
Перчик скинув свою палицю на плече й рушив у дорогу. Ось приходить він до неосяжної верби, а на вербі гніздо висить, розміром із два більші гумна; у гнізді два пташенята, немов два буйволи. Мати їх кудись полетіла, і пташенята залишилися одні. Побачили Перчика пташенята, запищали, начебто їх щось кольнуло, і метнулися до іншого краю гнізда. Верба захиталася, пташенята до Перчику злетіли. Оглянувся він навколо: ось так чудо - величезний дракон вигнув голову, ще хвилина - і він зжере пташенят. Розкрив дракон одну впасти - не проковтнути, розкрив другу - знову не смог захопити пташенят. Витягнув тоді дракон
Третю голову, разверз упасти - ось-ось у ній зникнуть і верба, і пташенята, і сміливий юнак. Але Перчик всадив свою палицю драконові у щелепу, вихопив шаблю й відітнув чудовиську всі три голови. Заюшила із дракона кров рекою, небо насупилося. Але пташенята прикрили Перчика своїми крабоми. А отут і птах повернувся. Підлетів птах до свого гнізда, защебетала, призиваючи своїх пташенят, але пташенята не рушили з місця.
Защебетала мати другий раз і третій - пташенята спурхнули на її заклик. Побачив птах Перчика й викликнула:
- Еге, лисиця, добрехалась нарешті! Отож хто душить моїх пташенят! Отут пташенята розповіли матері всі, як було. Зрадів птах і говорить Перчику:
- Ти врятував моїх дітей! Проси тепер у мене будь-яку нагороду!
Перчик відповів птахові, що є у нього одне заповітне бажання - вибратися на верхнє світло. Глянула на нього птах із цікавістю й говорить:
- Тебе ще, може бути, я б і спробувала підняти на верхнє світло, але твою палицю - нізащо!
- А я без палиці - ні на крок! - заперечив Перчик. Тоді птах мовив:
- Годуй мене сорок днів до відвалу. Щодня принось по барані - усього, стало бути, буде потрібно мені сорок баранів. Так у дорогу із собою приготуй сорок баранів, сорок коржів і сорок бурдюків з водою. Спочатку зануриш мені на спину свою палицю, потім сідай і сам, і рушимо ми з божою допомогою у шлях. У польоті стеж за мною: як поверну я голову вправо -скорми мені барана й корж, ліворуч поверну голову - водою з бурдюка напайки. Якщо вдасться тобі зібрати стільки припасів, скільки я сказала, - може бути,
І виберемося ми з тобою на верхнє світло.
Перчик пообіцяв птахові дістати усе, що вона сказала, негайно вернувся до царя й передав йому, про що із птахом домовився. Цар подарував Перчику сорок баранів, і юнак пішов відгодовувати птаха. Наприкінці сорокового дня Перчик одержав від царя ще сорок баранів, сорок коржів і сорок бурдюків з водою. Занурив він усі припаси на птаха, зверху палицю поклав, підхопився й сам їй на спину, і птах злетів. Оберне птах голову через праве плече - Перчик подає їй барана й корж, оберне через ліве - бурдюк з водою. Помалу всі їй скормив - ще небагато, і вони виявляться на верхньому світлі.
Оглянувся птах востаннє, а у Перчика всі запаси вийшли, відрізав він тоді шматок від свого стегна й простягнув птахові. Затисла вона у дзьобі той шматок, догадалася, що одержала вона від Перчика не простої м'ясо, і не стала його є, а під мову поклала. Потім рвонулася з останніх сил і злетіла вгору.
Зрозумів Перчик, що перед ними верхнє світло, і вуж як він зрадів! Птах села на землю, але Перчик не міг на ноги встати, тому що відрізав від свого стегна чималий шматок. Пролежав він сім днів, і птах поруч із ним відпочивала. Потім птах йому й говорить:
- Прийшла пора нам розставатися, але перед тем як попрощатися, напиши, будь ласка, паную нашому фірман, що я тебе живим-здоровішим на верхнє світло доправила. Без фірману не смію я паную на очі здатися.
Перчик дав птахові лист. А вона веліла йому додому йти.
- До того я утомився, що не можу піднятися на ноги! - відповів Перчик. Птах і давай допитуватися, чому він її востаннє нагодував. Уже Перчик і так і отак відговорювався, а потім зізнався, що він наробив.
- Отож чому не можеш ти на ноги піднятися! - викликнув птах,
Виплюнула той шматок м'яса, що під мовою тримала, і приліпила його до стегна юнака. У ту ж мить Перчик, немов олень, підхопився на жваві ноги, попрощався із птахом і покрокував через ліси до замка велетнів. Ледь угляділи Перчика велетні, кинулися до нього назустріч і всі, як один, попадали на землю мертвими.
А Перчик звільнив закованих юнаків і, прихопивши із собою дружин велетнів так красунь із нижнього світла, рушив додому. Побачила своїх дітей мати, і себе не пам'ятає від щастя, кинулася обіймати старших синів. Перчик здивувався й говорить їй:
- Бог з тобою, матінка, що це ти кинулася обіймати чужих, а рідного сина начебто й не зауважуєш!
- Так адже це ж мої старші сини, а з ними мої дочки! - викликнула бабуся. - Ти привів своїх кревних братів і сестер. Адже ти ж їх і розшукував по всьому світлі! Невже ти дотепер їх не довідався? Зрадів Перчик і вуж не жалував, що довелося йому випробувати стільки всяких негод. Розповів він матері, де мандрував і які справи зробив. Не забув про велетнів пом'янути, та й про карлика теж, - трьох сестер його Перчик віддав у дружин своїм братам, а на молодшій сам одружився. Та стали вони усе разом жити так поживати у достатку й щастя.