У однієї жінки був син-школяр. Щоранку, коли хлопчик ішов у школу, матір давала йому грошик і говорила:
- Побери, синок, грошик, купи собі білу булочку. Якось раз хлопчик ішов по дорозі, і ось бачить він, що троє бешкетників б'ють ціпками маленького щеняти.
- Агов ви! - закричав хлопчик. - За що щеняти б'єте?
- Не твоя справа! Іди своєю дорогою, а то й тебе відколотимо.
Щеня жалібно заверещало. Хлопчик знову крикнув бешкетникам:
- Слухайте, віддайте мені щеняти! Я вам за нього дам грошик, а ви на неї булку купите.
- Добре, - говорить один хлопчисько, - давай грошик.
Віддав хлопчик свій грошик і побрав щеняти. У той день він залишився без булки. Повернувся хлопчик додому, мати побачила щеня, насупилася, але сказати нічого не сказала.
На інший день мати знову дала синові грошик і проводила його у школу. Перейшов хлопчик через міст, бачить - ті ж бешкетники мучать кошеня: нав'язали йому на шию камінь і збираються кинути його у ріку. Кошеня нявкає - не дати не побрати дитя плаче.
Пошкодував хлопчик кошеняти й кричить бешкетникам:
- Стійте, не кидайте його у воду! Продайте мені, я вам за нього грошик дам.
- Давай грошик! - крикнув старший хлопчисько й подав йому кошеняти.
Хлопчик відв'язав камінь, поклав кошеня у свою сумку, пішов у школу й знову проголодував до вечора. Повернувся він додому. Мати його побачила кошеня, ще пущі насупилася, але знову нічого не сказала синові.
Та на третій день хлопчик віддав свій грошик бешкетникам - викупив у них жабеняти: він тайкома від жаби-матері вискочив із глибокого виру, ось його й піймали. Увечері прийшов хлопчик додому й пустив жабеня на рогожку, де лежали щеня й кошеня. Отут мати розсердилася не на жарт:
- Це ще що? Навіщо ти приносиш у будинок усяку дрянь? Хто їх буде годувати? Або не знаєш, що нам самим є нема чого?
- Не гнівайся, мати, - говорить хлопчик, - усяка тварина жити прагне.
- Викинь їх геть із будинку, не прагну я їх тримати у себе!
- Добре, мати, тільки і я піду разом з ними.
- Ступай куди прагнеш! - кричить мати у серцях.
Захлопнула мати ворота за сином, думала - постоїть-постоїть, та й прийде додому з винної. А хлопчик і справді пішов.
Побрів хлопчик по великій дорозі, а щеня, кошеня й жабеня за ним біжать. Ішли-Ішли, підійшли до великого міста. Сіли передохнути. Сидить хлопчик, важко зітхає.
- Що з тобою, братик? - запитує жабеня. - Чого зітхаєш?
- Важко у мене на серце. Адже хліба-те у нас немає. Що будемо робити?
- Заробимо, - говорить жабеня.
- А як заробити?
- Я тебе навчу як. Я стану пісні співати - голос-те у мене дзвінкий, - а щеня з кошеням будуть танцювати. Побавимо дітлаха, вони нам грошиків накидають. Ось ми й купимо хліба... Підемо спробуємо.
Устали вони й знову рушили у шлях. Увійшли у місто так прямо на шкільний двір. Жабеня пісні співає, а щеня з кошеням у танок пустилися. Та так хоробро вони танцювали, що школярі надивитися не могли. Накидали хлопчикові грошиків повну шапку. Зрадів хлопчик. Собі купив коровай хліба, жабеняті цілу коробочку мух, щеняті - шматок м'яса, кошеняті - рибку. Наїлися всі досита, вийшли з міста й переночували у копиці сіна. Ранком відправилися вони у інше місто й там теж співали так танцювали, ось і заробили собі на хліб.
Так вони усе йшли так ішли - з міста у місто, із села у село. Багато сіл і міст обійшли. Багато днів і років минуло. Голос у жабеняти став ще дзвінкіше, шия у щеняти потовстіла, хвіст у кошеняти виріс довгий, а у хлопчика над верхньою губою пушок з'явився. Тепер уже він був не хлопчик, а молодець легінем.
Та ось якось раз жабеня говорить:
- Знаєш що, братик, набридло мені бродити по білу світу так пісні співати.
- А чого тобі хочеться? - запитує молодець.
- Прагну повернутися у наш глибокий вир, до матері. Скучив я по ній.
- Та я по своїй матері знудьгувався, - говорить молодець. - Давайте повернемося додому.
А жабеня йому на це:
- Приведеш мене до моєї матері, вона мені обрадується великою радістю й захоче тебе нагородити грішми. Ти, братик, грошей не бери, а попроси у неї срібну коробочку - мати її завжди під мовою носить.
Та ось відправилися наші подорожани у дорогу назад. Дійшли до глибокого виру. Жабеня як квакне:
- Матінка! Я повернувся! Вилазь зустрічати!
Стара жаба його почува так від радості так високо підскочила, що через млин перестрибнула.
- Де ж ти пропадав, дитятко моє рідне? - запитує жаба.
Отут жабеня їй усе розповів. Стара жаба прийнялася дякувати молодцю.
- Чому ж тебе нагородити? - запитує.
- Нічого мені не треба. Прошу тільки коробочку - ту саму, що ти під мовою носиш.
- Бач, який! Знаєш, чого просити, - говорить жаба. - Ну що ж, бери. Прийде нестаток, відкрий кришку - побачиш, що буде.
Залишив молодець жабеняти у старої жаби, а сам пішов додому до матері. Щеня з кошеням побігли за ним слідом, Ступили за поріг. Отут мати як сплесне руками:
- Син, так як же ти виріс! Дивись-но - вусики пробиваються. Одружитися пора.
- Правда твоя, матінка, я й сам надумав одружитися, уже й наречену доглянув, - говорить син. - Коли йшли ми додому у наше село, побачив я у сусідньому місті дівчину. Вона стояла у джерела, наливала воду у золотий глечик. Ось на ній-те я й прагну одружитися. Піди посватай її за мене.
- Як же мені її сватати, синок? А ти знаєш, хто ця дівчина? Адже вона царська дочка, дитятко!
- Ну так що ж, що царська дочка? А ми хіба не люди?
- Люди-Те люди, так бідняки з бідняків.
- Ти Усе-таки піди посватай її, а там побачимо, як справа обернеться.
Устала мати, пішла у царський палац. Старий цар оглянув її з голови до п'ят і тупнув ногою.
- Ти навіщо прийшла? - запитує строгим голосом.
Розповіла біднячка, навіщо прийшла. А цар як крикне:
- Я віддам свою дочку за того, хто побудує палац більше й краше мого. Так і скажи своєму синкові. А тепер убирайся геть!
Прийшла біднячка додому, передала синові, що вимагає старий цар. Вислухав син свою матір, згадав про жабину коробочку, вийняв її з кишені й відкрив кришку, а кришечка-те була маленька, з нігтик. Та раптом потягнувся з коробочки білий тонкий стовпчик диму. Тягся, стелився так раптом і обернувся велетнем - величезним-превеличезним, з гору розміром.
- Що накажеш, пан? - запитує велетень молодця.
- Наказую тобі побудувати палац, так побільше й покраше царського.
- Виконаю! - проговорив велетень і вмить побудував палац висотою до небес.
Побачив старий цар цей палац і мова прикусила. Робити нема чого, довелося йому видати свою дочку за молодця. Зажили молоді у палаці.
Ось якось раз молодець і говорить дружині:
- Піду подивлюся, що на білому світлі робиться. А ти залишайся будинку так мене чекай, поки не повернуся.
Пішов молодець по великій дорозі, а щеня з кошеням за ним ідуть. Цілий день ішли. Надвечір підійшли до одному місту. Занявкало кошеня:
- Братик, мені їсти хочеться!
- Зараз тебе нагодую, - говорить молодець. Сунув руку у кишеню - праг коробочку вийняти, а коробочки-те й немає! Злякався молодець.
- Де моя коробочка? - кричить. - Видне, забув я її будинку на полку під мискою. Робити нема чого, треба вертатися. Поберемо мою чарівну коробочку й знову рушимо у шлях.
Повернули подорожани назад.
А з коробочкою ось що приключилося.
Прийнялася молода дружина забирати світлицю й знайшла коробочку на полку під мискою. Не знала вона, що це за коробочка, побрала та й викинула її у вікно. Упала коробочка на вулицю, і почувся з неї голос:
- Ох!
У цей час по вулиці проходив лахмітник. Почув він охання, нагнувся, підняв коробочку й відкрив кришку. Та ось з коробочки виліз велетень.
- Що накажеш, пан? - говорить велетень лахмітникові.
- Наказую тобі побрати цей палац і перенести його разом із мною на самий пустельний острів у море! Та молодку із собою прихопимо - геть ту, що зараз із віконця визирає.
- Виконаю! - проговорив велетень і переніс палац на острів.
Пізно ввечері молодець, щеня й кошеня добралися до місця, де раніше стояв їхній палац. А палацу-те й немає! Сіл молодець на камінь і гірко заплакав.
- Про що плачеш, братик? - запитує його щеня.
- Про палац плачу, про дружину своєї плачу. Ех, була б у мене зараз моя коробочка!
- Не плач, братик, ми її тобі принесемо, - сказало кошеня й разом із щеням побіг до моря.
Добігли він до берега, вдивилися, бачать у море самотній острів, а на ньому палац. Кошеня підхопилося на спину щеняті, а той кинувся у море й доплив до острова. Прокралися у палац. Кошеня не стерпіло, забрався на горище й давай ганятися за мишами. Та ось підбігає до нього старий пацюк і запитує:.
- Ти чого моїх мишей ганяєш?
- Прагну твоєму хазяїнові помститися.
- А що він тобі зробив?
- Украв коробочку у нашого братика. Де він зараз, твій хазяїн?
- Спить.
- А коробочка?
- Він її у ніс засунув. Коли тобі ця коробочка потрібна, я її принесу, тільки ти обіцяй не ловити моїх мишок.
- Обіцяю! - говорить кошеня.
Побіг пацюк на кухню й вилучила свій хвіст у червоний перець. Потім прокралася у спальню до лахмітника. А той спить собі, знати нічого не знає! Пацюк тихесенько підповз по ковдрі до його голови й пощекотала хвостом у нього у носі. Потрапив лахмітникові червоний перець у ніс, лоскотно стало. Понатужився він так як пчихне - коробочка-те й випала у нього з носа, а пацюк схопив її зубами й віднесла кошеняті.
- На, - говорить, - неси своєму братикові, щоб він не плакав.
А кошеня їй:
- Спасибі тобі велике!
Змахнуло кошеня лапками, вискочив на двір, сіл на спину до щеняти, і поплили вони по морю - раді-радешеньки, що знайшли коробочку свого братика. Вибралися на берег, бачать - сидить молодець на камені й плаче.
- Не плач, братик, ми тобі коробочку принесли! - кричить кошеня й подає молодцю коробочку.
Той витер очі й відкрив кришку. Як оком змигнути з'явився велетень.
- Що накажеш, пан? - запитує.
- Наказую тобі перенести сюди палац, мою дружину й злодія.
Та ось палац миттю повернувся на місце. Молодець увійшов у нього. А злодій спить собі так спить глибоким сном. Молодець як затупотить ногами - розбудив злодія, дав йому ляпас, крикнув:
- Іншим разом не будеш красти чужі палаци! А то я змушу велетня тобі всі кістки переламати. Геть звідси!
Лахмітник - шапку у оберемок і навтьоки.
Та ось усі вони стали жити так поживати: молодець із дружиною й матір'ю - у палаці, кошеня - на горищі, щеня - у дворі. А жабеня, той щовечора вилазив із глибокого виру й співав їм пісні - заколисував їх, поки не заснуть.