Сарбай

Були колись старезні старий з бабою. За усе довге життя дітей у них не було. Була у них одна лише собака, по кличці «Сарбай». Сарбай був гарний пес, і старі дуже любили його. Але ось у старого з бабою народилася дитина. Після цього життя Сарбая стала вже іншої: хазяї не обертали на нього уваги, рідко годували, і він став худнути. Одного разу побіг Сарбай у ліс і зустрів там свого старого знайомого, вовка. - Друг Сарбай! Що з тобою? - здивувався вовк. - Що ти такий сумний? - Раніше єдиною радістю хазяїв був я, — відповів Сарбай і пригорюнился. - А тепер народився у них дитина, і я вже не у пошані. Важко мені стало жити. - Не горюй, Сарбай, — сказав вовк. - Як тільки настане літо й хазяї твої підуть жати хліб, я потягну у них дитину. Тоді вони знову стануть любити тебе, як раніше. Задумався Сарбай, але став чекати настання літа. Ось воно й прийшло. Стало пекуче. Коли поспіли хліба, почалися жнива, старий з бабою побрали із собою у поле дитини й стали жати хліб. Дитина спала у гарбі, а Сар- бай лежав біля. Раптом підкрався до гарби вовк і відніс дитину. Дитина жалібно заплакала, і Сар - баю стало шкода його, і він із шаленим гавкотом кинувся у погоню за вовком. Старий з бабою працювали далеко, але почули гавкіт Сарбая, підбігли до гарби й побачили, що дитину немає. З горя почали вони голосно плакати. А тим часом Сарбай наздогнав вовка й відняв у нього дитину. Сарбай приніс дитину старим. Вони дуже обрадувалися. У нагороду за порятунок дитини стали вони годувати Сарбая краще колишнього, і зажив він розкошуючи.