Це трапилося дуже давно, коли діди наших дідів були маленькими хлопчиками, а бабусі наших бабусь — маленькими дівчинками. Колись гусаки були тільки білими, і не було ні одного строкатого гусака.
З'явилися строкаті гусаки після злодіянь однієї людини по імені Котхоз-Ку - туй. Котхоз-кутуй викрадав дітей і продавав їх за тридев'ять земель, за море-океан, страшним людожерам. Одного разу він викрав дівчинку Халиму. Гарніше Халими нікого не було, але вона народилася нещасливої.
Викрав Халиму Котхоз-Кутуй, замкнув її у кліть, а сам пішов викрадати інших дітей. Коли йшов Котхоз-Кутуй, він клав у кліті білі чарівні камені; ці камені стерегли кліть, і Котхоз-Кутуй, сподіваючись на них, спокійно йшов викрадати інших дітей.
Білі камені лежали спокійно. Якщо якій-небудь дитині як-небудь і вдавалося вийти із кліті, то камені усе це бачили. Вони кидалися до маленького втікача або втікачки, приклеювалися до їхніх ніг і нікуди не пускали бранця. Утікачі не могли не кричати, не бігти, ні кроку ступнути.
Котхоз-кутуй ішов на тижні, а іноді й на місяці.
Діти, замкнені у кліті, харчувалися тільки зернами, підбираючи їх з підлоги, і пили воду з поставленої відразу діжки.
Халима сидить тиждень, сидить іншу. Та ніхто не знає, де вона. Плаче бедняжка, горює. Схудла Халима, стала, як тріска. Пожовкли її рум'яні щічки. Думає й ніяк не може придумати, як утекти з Котхоз-Кутуевой у'язниці. Ні, не втекти звідси бідної Халиме! Стіни кліті товсті, потовк високий. Тільки під дверима є вузенька щілина, через яку проникає світло, але у цю щілину може пролізти лише маленьке гусеня.
Халима думає з тугою: «Ех, чому я не маленьке гусеня — пролізла б я у цю щілину!» Гірко плаче Халима. Та раптом стала зменшуватися, ставати усе менше й менше й, нарешті, стала жовтенького гусеняти, що не більше вилупилося з яйця. Та тоді Халима перетворилася у гусеня: замість ніг у неї — лапки, а замість рук — крабоця. Халима радісно помахала ще не зміцнілими коротенькими крабоцями, заглянула у щілину під дверима й вилізла із кліті назовні.
Білі камені побачили маленьке гусеня, але жоден з них не знав, що це Халима. «Звідки це гусеня?» — здивувалися камені й стали дивитися за ним.
Далі й далі віддаляється від кліті гусеня. Білі камені теж перетворюються у гусенят і женуться за гусенком-халимой. Ось гусеня-халима добралася до ріки. На березі паслися гусаки зі своїми виводками. Халима-Гусеня пристала до одній гусячій зграї, але маленькі гусенята із цієї зграї почали клювати незнайомого гусенка-халиму. Халима не стала з ними битися й клювати їх, а тільки намагалася увертиваться від них і тікати. Нарешті вона добігла до ріки, кинулася у воду й поплила від берега, а злі гусенята залишилися на березі у своєї матері-гуски. Білі ж камені-гусенята втратили Халиму з виду й повернулися до свого місця, звернувшись знову у камені. Але Халима не могла вже прийняти свого колишнього виду й назавжди залишилася гускою. Оперення на ній було не біле, а строкате. Ті місця на її тілі, куди клювали її злі гусенята, залишилися темними. Коли вона сама стала гускою-матір'ю, те й гусенята у неї виросли строкатими. З тих пір і розвелися на світі строкаті гусаки.