У давні-старожитні часи на березі Агидели жили, говорять, старий з бабою. Старий ходив на полювання, а баба пряла пряжу й ткала полотно. Так і жили вони, поки не
Досяглися глибокої старості. Спохватилися одного разу: життя-те пройшла й жодним дитиною їх не обдарила. Умруть вони, і не буде нікого, хто б їх пом'янув добрим словом.
Сабоно засмутився старий. Захопивши із собою лук зі стрілами, сокира до пояса приладивши, покинув він рідний будинок. Ішов він, ішов, поки не досягся підніжжя якоїсь гори.
Там і присів відпочити. До сну стало хилити. Та привидівся йому сон, - з'явився хазяїн гори й говорить:
- Агов, дід, ти чого пригорюнился?
- Скільки років на світі прожив, - мовив старий, - а жодного сина не нажив. Ось помру, і переведеться мій рід. Тому й горюю.
На це хазяїн гори відповідає:
- Без чиєїсь смерті ніхто на світло не народиться. Якщо сином обзаведешся, сам умреш.
Погодився старий. Тоді хазяїн гори зник за каменем, а старий глибоко задумався. Незабаром камінь, притулившись до якого він сидів, почав содрогаться. Старий пробудився й, схопивши сокиру, ударив їм що є сили по каменю. Звідти, розколовши гору, вийшов юнак велетенського додавання. Подивувався старий. А той наблизився до нього й сказав, посміхаючись:
- Ось прийшов я до тебе у сини.
- Добро, синок, - зрадів старий і обійняв його. - Я чекав тебе усе своє життя.
Син мав могутню стать і був гарний. Пальці у нього були більші, як руки, а руки - як колоди, ступні - як човна, плечі широкі, як луг, а тіло могутнє, як дуб.
- Синок, побери у такому випадку моя зброя, - сказав старий і простягнув йому лук, стріли й сокира.
- Батько, нехай твоя зброя при тобі залишиться, - відповів молодець. - Для мене виготовимо що-небудь покрупнее.
Але старий не погодився:
- Ні, синок, цей лук і сокира залишилися мені від діда. Я їх передам тобі. Відтепер вони будуть твоїми. Побери, стрілами будеш птахів підбивати, топорм ліс рубати.
Той побрав лук з рук старого й, приладивши стрілу, торкнув тятиву. Коштувало йому трохи її відтягнути, як лук із тріском зламався. Від того тріску здригнулася гора, посипалися камені, і старий упав намертво.
- Алп!.. - праг вимовити щось старий так не встигнув: випустив дух. Спочатку розгубився силач. Але що робити, з почестю схоронив свого батька.
Нагострила сокира й, перевіряючи його гостроту, поклав на долоню, точне лезо бритви. Потім поглибився у ліс. Там зрубав високий дуб і змайстрував з нього лук, вистругав дубову стрілу, постачивши її гострим кам'яним наконечником. З Жив трьох ведмедів звив тятиву й натягнув її на лук. Озброївся й пішов мандрувати по світлі.
Переваливши гору Урал-Тау, зробив сім кроків і зупинився. Там, де ступав, залишилися просторі галявини. Він присів відпочити. Із протилежної гори помітила його дівчина, дочка хана. Вона жила у великій юрті, у якій могли вміститися два косяки коней. А сама вона була богатиркой-красавицей. Підкликала до себе дівчина незнайомця й запитала:
- Як твоє ім'я, егет?
Він расстерялся. Не знав адже, що у людей є імена.
- А що таке - ім'я? Дівчина посміхнулася:
- Як до тебе звертаються люди? Він відповів:
- перед смертю батько звернувся до мене зі словом "Алп".
- Виходить, ти Алп-Батир. Якщо зумієш здолати мене у боротьбі, я піду за тебе заміж.
Егет погодився й вступив з нею у єдиноборство. Сім днів, сім ночей боролися вони. Нарешті Алп-Батир переміг могутню дівчину. Сказав:
- Ну, красуня, виконуй свою обіцянку. Дівчина відповіла:
- Моя душа давно з тобою. Я твоя, а ти мій. Померилсь силою, тепер будемо разом.
- Сначало назви своє ім'я, красуня, - сказав Алп.
- Моє ім'я Бархин.
- Бархин-Хилу. Бархин-Хилу. Володіє серцем нехай хилу, - промовив Алп-Батир і обійняв дівчину.
Весілля справили. Разом жити сталі. Народилося у них семеро синів, від яких, кажуть, відбуваються сім башкирських пологів. Ці сім пологів поселилися на відрогах Уральських гір. Сім галявин, де ступав Алп-Батир, стали місцем для них яйляу.