«Того, хто відділиться від людей, розтерзає ведмідь, того, хто відстане, — з'їсть вовк», говорить стародавнє башкирське прислів'я. «Коли на дикого звіра йдете, потрібно йти у згоді між собою, бути дружними й виручати товариша», — так говорять старі мисливці на Уралі.
Не такими були товариші Юлдибая, тому-те ледве й не загинув молодий мисливець. Юлдибай був сином старого, досвідченого уральського мисливця Янхари. Хазяїн лісу — клишавий ведмідь, аматор чужих телят — гострозубий, толстохвостий вовк, аматорка качок і курей — хитра лисиця, довговухий боягузливий заєць, — усі вони були як слухняні барани у руках старого мисливця Янхари.
Янхари жив на краю невеликого аулу зі своєю дружиною; у них був єдиний син, якого кликали Юлдибай.
З малих років Юлдибай разом з батьком ходив на полювання. Скільки б вони не полювали, ніколи не утомлювався молодий батир. Який би звір їм не зустрів, не трусил Юлдибай, а змело допомагав батькові.
- Ти — вірний і надійний товариш, — говорив своєму синові старий Янхари, і це дуже радувало молодого мисливця Юлдибая.
Але не довго довелося Юлдибаю полювати разом з батьком. Умер старий мисливець. Юлдибай залишився один зі своєю матір'ю. Жили вони бідно.
Молодий Юлдибай побрав сагайдак і стрілу батька й став один ходити на полювання. Цим він кормил себе й свою матір.
Одного разу двоє однолітків Юлдибая попросилися з ним на полювання. Юлдибай погодився, і вони втрьох пішли у ліс. Справа була влітку. Мисливці потрапили у малинники. Як червоне намисто прикрашало шию дівчини, так і малина красувалася на лісовій опушці. Недалеко від мисливців, біля старого у'яза, хтось грузно крокував. Це був ведмідь. Страшним голосом заричав ведмідь побачивши мисливців.
- Виймайте кинджали, усі, як один, нападемо на клишавого! - сказав Юлдибай своїм товаришам.
Він вихопив кинджал і, як пущена з лука стріла, кинувся на ведмедя. А супутники Юлдибая злякалися й побігли назад без оглядки. Вони прибігли додому й сказали матері Юлдибая, що сина її розтерзав ведмідь.
- Так не надходять друзі у лиху! Сина мого залишили на розтерзання ведмедеві, а самі втекли, як зайці! - закричала мати Юлдибая.
Побрала вона старий меч свого чоловіка й сказала:
- Де тіло мого сина? Йдемте разом, покажіть мені! Якщо й при мені будете трусить, то я кинуся не на ведмедя, а на вас!
Пішли вони туди, де залишився Юлдибай з ведмедем. Пройшли через малинники. Тихо підійшли до величезного старого самотнього у'яза.
Вони почули слабкий, невиразний стогін і важкі подихи.
Під більшим деревом лежав здихаючий ведмідь. У груди у нього стирчав глибоко встромлений кинджал. Близько ведмедя лежав закривавлений Юлдибай. Він був без пам'яті. Утрьох здерли вони шкіру з ведмедя й загорнули у неї ослабілого Юлдибая; рани йому змазали ведмежим салом і на руках понесли його додому.
Незабаром Юлдибай видужав. З тих пір у аулі його стали кликати батирем, а двох його товаришів — трусами.