За давніх часів був один багатій. Кликали його Саранбай, і був Саранбай жадібним і скупим. Ось якось зібрався він їхати на ярмарок. Устав спозаранку й почав думати, чого б побрати із собою у дорогу поїсти.
А чого тільки не було у нього: і овець, і кіз, і гусаків, і курей — усього було рівно по тисячі голів. Борошна у нього теж було рівне тисяча пудів.
Та ось думає жадібний багатій Саранбай: «Якщо заколю одного гусака на їжу у дорогу, то залишиться тільки дев'ятсот дев'яносто дев'ять гусаків; якщо заколю одну курку, то теж залишиться тільки дев'ятсот дев'яносто дев'ять курок; якщо напечу хліба з одного пуда борошна, то залишиться теж тільки дев'ятсот дев'яносто дев'ять пудів; якщо заріжу одну вівцю, то залишиться теж тільки дев'ятсот дев'яносто дев'ять овець. Отак адже згубиться рівний рахунок добру!»
Та не знає жадібний багатій, як йому бути. Пішов він за радою до сусіда Давлетбаю, такому ж жадібному, як він сам. Сусід теж збирався їхати на ярмарок. Саранбай запитав:
- Що робити, сусід? Що побрати на дорогу?
- Знайшов над чим ламати голову! Вели Зинняту зарізати свого гусака — він теж їде на ярмарок.
Зрадів раді жадібний багатій і поспішає до бідного Зинняту:
- Сусіде, Зиннят! Відвези-но нас із Давлетбаем на ярмарок і заріж свого гусака на дорогу.
Не хотілося їхати Зиннят-Агаю, але суперечити багатієві не посмів. Повіз він жадібного Саранбая з його сусідом Давлетбаем на ярмарок, а на дорогу зарізав свого гусака.
Ось вони зупинилися на нічліг у одному селі.
Жадібний багатій і жадібний сусід його думали про одне: як би ухитритися з'їсти цілого гусака й не ділитися зі своїми супутниками.
Жадібний багатій Саранбай придумав таку хитрість: хто побачить уночі гарний сон, той і з'їсть цілого гусака.
Лягли спати. Усю ніч жадібний багатій Саранбай і жадібний сусід його Давлетбай думали, як би краще обдурити інших і самим з'їсти цілого гусака.
Ранком жадібний Саранбай почав розповідати:
- Ну, супутники мої, ось який гарний сон я бачив: сиджу я у себе будинку, раптом підкочує до мого ґанку одна людина на парі рисаків і запитує: « чи Вдома хазяїн?» Я виходжу до нього назустріч. «Підемо, Саранбай-Агай, — говорить ця людина: — я приїхав за тобою!» Я сіл і поїхав. Та ось привіз він мене у таке місце, що ні у казці сказати, ні пером написати. Колом квіти, фруктові дерева, усюди співають пташки. Виявляється, ми приїхали у рай. Ось підходить уводити, увести до ладу мені один ангел і говорить: «Ти, Саранбай - агай, будеш жити тут». Ось який сон я бачив! Пряме чудо!
Потім почав розповідати його сусід Давлетбай:
- А мені снилося, що я на гарному білому коні піднісся до самого аллаха. Прилетів я на небо й бачу — там зібралися всі багаті й знатні люди. Вони ласкаво прийняли мене й поплескали по моїй спині, — закінчив він своє оповідання.
Настала черга Зинняту розповісти свій сон.
- Що говорити, обоє ви бачили дуже гарні сни, — почав Зиннят спокійним голосом, — а мене ви залишили одного. Один з вас поїхав у рай, іншої піднісся на небо. А я не знав, що ви залишитеся там недовго. Захотів я є, та й з'їв усього гусака, а вам нічого не залишив.
Жадібний багатій Саранбай і жадібний сусід його Давлет-Бай тільки роти розкрили від подиву. Вони не найшлися нічого сказати, і довелося їм несолоно хлебавши повернутися додому.