Як повелося на цім світлі, жили у одному селі два погоничі мулів. У кожного було по сім мулів, і роботи їм вистачало. Селяни наймали мулів возити товар на ринок. Ось погоничі й ходили туди-назад: із села - на ринок, з ринку - у село. Та так цілий рік.
Прийшов день, коли два погоничі - Петири й Сокур - посперечалися, так так міцно, що розв'язали: хто програє, віддасть своїх мулів іншому. Проспорив Петири Сокуру. Кривдно тільки, що суперечка чесною не був. Але хіба доведеш... Виграв Сокур, і всі отут.
Залишився Петири ні із чим. Тільки голоду й холоду у достатку. Додому Петири йти боїться: як дружині із хлопцями сказати, що муловпотерял? Мулів ні, - виходить, і грошей ні, і хліба ні, і дров немає. Що робити - не знає. Але Усе-таки побрів Петири у село. А по дорозі - міст. Розв'язав він під ним заночувати: час-те до вечора було. Аег, але ніяк не заснути, усі йому образа спокою не дає.
Північ пробило. Чує Петири голосу. Голосу голосніше, ноги по мості тупотять, начебто танцюють. Отут зрозумів Петири, що це чаклунки на своє опівнічне свято зібралися. Петири зовсім під міст забився, але вуха навострил, слухає.
Загудів чаклунський барабан, запік свою пісню, кружляються чаклунки. Та чує Петири, як одна іншої говорить:
- Тут недалеко живе жінка, сім років, як вона не встає з постелі. Ніхто її вилікувати не може, кого тільки не кликали. Та не вилікує ніхто, поки не буде піднятий камінь перед порогом церкви, поки не витягнуться з-під нього жабу й не виймуть у неї з рота шматок хліба. Сім років тому ця жінка хліб на землю кинула, сім років тепер томиться. Хвора хліб з'їсть і поправиться. Петири усе запам'ятав, дочекався, поки чаклунки пішли, поспав небагато й додому пішов. Про мулів нічого дружині не сказав, переодягся й знову з будинку пішов.
Іде, іде, знайшов той будинок, про який чаклунки говорили, будинок, де хвора живе. Входить він у будинок, нічлігу просить: мол, скільки днів уже, як він у дорозі, і жодного разу під дахом ночі не провів. Утомився дуже. Дали Петири притулок, і навіть не на одну ніч, а подовше.
Ну а далі - слово за слово, за розмовою розмова, довідався Петири. що господарка сім років не встає з постелі й жоден лікар - а кого тільки до неї не кликали - вилікувати її не може.
- А може, я чому допоможу? - запитує Петири. Ніхто адже не знає, що він простий погонич мулів, а не який-небудь там лікар або мандрівник. - Дозволите й мені хвору оглянути!
Впустили Петири у кімнату хворої. Оглянув він її й запитує:
- А не було чи з вами, господарка, так, щоб ви хліб на землю кинули?
- Було, - зітхнула жінка.
- А коли це було, може, згадаєте?
- Так років сім назад і було, пан гарний...
- Отож! - викликнув Петири. - Сім років з тих пір тримає цей хліб у роті жаба, що сидить під каменем у порога церкви, і доти, поки вона його з рота не випустити поки ви цей хліб не з'їсте, не поправитеся ви, господарка!
Рідні цієї жінки почули, що Петири сказав, підняли камінь, знайшли під ним жабу. Сидить жаба, боками поводить, ока витріщила, а хліб у роті тримає. Побрав чоловік тієї жінки у неї з рота хліб, приніс додому, вимив його криничною водою й дав дружині. Вона відразу й видужала. А були ці люди, треба сказати, дуже багаті. Та вже звичайно нічого їм тепер для Петири було не жалко.
- Проси що прагнеш, - сказав хазяїн Петири, - усе віддам, що у мене є.
- Так мені чужого, - говорить погонич, - не треба. Було у мене сім мулів, і я їх втратив, добре б мені їх назад повернути...
- Назад, - говорить хазяїн, - загубленого не повернеш, а ось нових мулів я тобі дам.
Та дав він Петири сім відгодованих мулів і грошей на додачу стільки, що ще сім мулів купити можна.
Зрадів Петири, подякував хазяям. А тому що він була людей не ледача й чесний, справу своє любив, то прийнявся Петири знову возити на ринок товар. Ходить туди-назад: із села - на ринок, з ринку - у село, ходить і на мир дивиться. Де нові люди з'явилися, де більші дерева виросли, а де новий танець на площі танцюють. Щасливим став наш погонич, та й сім'я його лиха не відала.
Але ось справа яке: іншому погоничеві, Сокуру, який тоді у Петири мулів виграв, ніяк не везло. Як тільки стало у нього чотирнадцять мулів, отут саме на них мор напав. Тринадцять мулів загинуло. Усього один мул залишився.
Прийшов Сокур до Петири й запитує:
- Як це, брат, вийшло, що ти собі знову мулів купив і живеш не тужиш, а я тільки томлюся, горі вважаю?
Петири приховувати нічого не став, але всі теж не розповів: я, говорить,
Ось під таким-те мостом довідався, як мені мулів повернути, сходь туди, може, і
Тобі це допоможе.
Пішов Сокур, знайшов міст, заліз під нього, сіл чекати. Вечір прийшов, полноч!" ударило, голосу стали нагорі лунати. Чаклунки злетілися, зашуміли, у барабан забили, "танці завели.
Веселі такі чаклунки, голосно співають, переговорюються голосно. Одна іншої й говорить:
- А господарка того будинку, про яку я тобі отут розповідала, видужала. Хтось нас
С тобою підслухав. Давай-но під мостом подивимося, немає чи й сьогодні кого...
Полізли чаклунки під міст і знайшли Сокура. Сховатися йому було ніде, чаклунки його з-під мосту витяглися, відколотили як випливає й у воду кинули.
Ось і виходить, що чаклунки іноді й добра справа зробити можуть. Ошуканця-Те Сокура покарали. Та правабоно: заздрість і злий намір ніколи добра не сіють. А хто зло посіє, зло й пожне.