Ти думаєш, що Місяць, який сходить на новому небі, завжди була такою? Немає. Старі люди у Піренеях пам'ятають, що не було на ній ні цятки, ні тіні, світла, чиста, як тільки що вимита тарілка, піднімалася вона над горами. А у ті ночі, коли Місяць дивився у усі очі на Землю, гуляв по Піренеях Північний вітер - Трамонтану. Сердитий це вітер, добра від нього не дочекаєшся: те снігом ока засипле, то за шиворот пили накидає, то з дороги зжене. Та що найгірше, не терпів Трамонтану, коли його сварять. Що не робить, усі добре, усі йому дозволене. Та ось одного разу дул Трамонтану всю ніч безперервно, овець заморозив, людей у вдома загнав, за дровами вийти й те не пускає. Ось і
Скінчилося терпіння у одного баска, який жив у селі недалеко від Полуденного піка. Вийшов Піар - так його кликали - за поріг, підняв до неба особа так як почав Трамонтану сварити, ледве не силами помірятися кличе... Почув Трамонтану, як сварить його Піар. Посміхнувся, підхопив сміливця із землі, підняв у небо, змусив прошагать по всіх небесних дорогах і довів його до Місяця.
А як добрався Піар до Місяця, отут його Трамонтану й кинув. Став баск жити на Місяці один. Гори там, звичайно, теж є, але хіба Піренеям чету? Ходить по місячних горах Піар, ходить, дорогу назад, на Землю, шукає, але ніяк знайти не може. Та й тим, хто на Землі залишився, Піару не допомогти. Люди його тінь на Місяці бачать, а дороги до Місяця не знають. Тільки Трамонтані вона й ведена, так хіба є йому справа до людських турбот і прикростей? Трамонтану й думати про Піар забув. А баск на Землі як подивиться на Місяць, так і зітхне ненароком: якось там Піару у чужих горах, і словом не з ким перекинутися...
А ті, хто цієї казки не знають, ті просто на Місяці якісь плями так тіні бачать. Їм начебто й невтямки, що там Піар один томиться...