Ну, ось як усе було. Як повелося на цім світлі, жила у селі мати із сином. Бідно було у будинку. Та прийшов день, коли син (а його-те й кликали
Папужкою) говорить матері: - Матінка! Піду я по світлі, подивлюся, хто як живе, і довідаюся, на що я годжуся, навіщо на світло народився. Мати заплакала, але відпустила сина. Іде Папужка, іде, багато країн пройшов, але ніде не зупинився.
Ось прийшов він у велике місто й запитує, не чи потрібний тут у королівському палаці слуга (у тому місті, як водиться, стояв королівський палац). Люди йому говорять:
- Потрібний нашому королеві садівник. Старого-Те днями схоронили. Папужка зрадів: знає, мол, як з мотикою звертатися, а іншому навчиться. Так і вийшло. Навчився. А тому що був цей Папужка й собою гарний, і чемний, то він у королівському палаці так садівником і залишився. Та всім він там подобався, навіть принцеса дивилася, як Папужка у саду працює.
А у тому місті жив принц, який праг на принцесі одружитися. Він побачив, що принцеса з Папужкою розмовляє, посміхається йому, а з ним, принцом, який прагне на ній одружитися, розмовляє рідко й неохоче. Затаїв він на садівника зло. А потім ось що придумав. Прийшов до короля, батька принцеси, і говорить:
- А ваш садівник, цей Папужка, хвастається, що може привести сюди коня, на якому сам Тартаро їздить!
Король покликав до себе Папужки.
- Стало бути, - говорить, - можеш привести ти сюди коня, на якому Тартаро їздить?
- Я нічого такого не говорив! - відповідає Папужка.
- Говорив не говорив... Король тобі наказує - ти роби.
Тоді попрощався Папужка з усіма у королівському будинку й пішов шукати, де Тартаро живе.
Усе у Басконии про Тартаро знають. Це грізний велетень. Сили він надзвичайної й вдачі крутого. Та хоч око у нього один, але всю округу Тартаро бачить, кожного, хто до його палацу йде, чує.
Але ось де його палац коштує, ніхто не відає, усе різне говорять.
Іде Папужка по Басконии, лісу проходить, на гори піднімається, ріки вбрід переходить. Добрався він до бурхливої гірської ріки, назви якої ніколи не чув. На ріці - перевізник, за рікою - дикий берег і вдалечині величезний будинок коштує. Говорять, там Тартаро живе.
Перевіз перевізник Папужки на дикий берег, а Папужка йому говорить:
- Ти почекай мене тут. Я назад, може бути, з важкою ношею піду. Погодився перевізник, сіл на камінь, човен на берег витягся. А Папужка прямо до величезного будинку пішов.
Іде, іде, дійшов до будинку. Назустріч йому баба вийшла, така стара, що, напевно, бачила, як люди на землі народилися.
- Іди, - кричить, - Тартаро тебе з'їсть! Ніщо тебе не врятує!
А Папужка не пішов. Сховався у великому стосі. Сидить, сидить і чує: земля загуділа, як барабан, вітер піднявся й такий гуркіт по окрузі пішов, начебто гора про гору стукається. Це Тартаро додому йде.
Підійшов він до будинку й відразу став людини шукати.
За будинком подивився - ні, під сходами - нікого, пішов до стосу й давай дрова розкидати. Ось уже чотири поліна над Папужкою залишилося, але утомився Тартаро, стіс ногою штовхнув і у будинок пішов. Папужка почув, як Тартаро за стіл сіл, почав юшку є.
Виліз Папужка тоді з-під дров, пішов до стайні, де Тартаро своїх коней тримав. Вибрав того, що ближче до входу стояв, і розв'язав із собою повести, так добре, помітив, що на шиї у коня дзвін бовтається. Та такий цей дзвін величезний, що впору йому на міській дзвіниці висіти, народ скликати, а не на шиї у коня бовтатися.
Вийняв Папужка із дзвона мова - не покликати дзвону більше Тартаро на допомогу. Звалив Папужка мова від дзвона на плече, побрав коня на вуздечку й пішов до ріки. Дзвін на шиї у коня бовтається, а мовчить. Тартаро нічого не чує, Перевізник на березі сидить. Побачив бачили, що вертається Папужка, та ще не один, а величезного коня, на якому сам Тартаро їздить, на вуздечку веде, - швидко лодкув воду зіштовхнув, сам у неї підхопився. Отут і Папужка з конем підійшли.
Поплили. Пливуть, пливуть, до середини ріки доплили, назад обернулися. Бачать, біжить до берега Тартаро, по дорозі кущі й дерева вириває, кричить:
- Віддай, людей, мого скакуна, я тебевсе, що прагнеш, подарую - Немає! - кричить йому Папужка із середини ріки. - Не віддам!
Отут вони ріку переплили, Папужка на коня Тартаро сіл і до того короля, у якого був садівником, поскакав.
Приїжджає у місто. Усі двері й вікна будинків розгорнули, люди визирають: ніколи такого величезного коня не бачили. А отут ще Папужка у дзвін знову мова вклала. Скакає кінь, дзвін у нього на шиї б'ється, то у одну сторону, то у іншу гойдається, і такий дзенькіт і гул по місту йде, начебто збирають народ пожежа гасити на всьому білому віті.
Король вийшов з королівського будинку. Радіє, що таке чудо одержав,
Буде тепер чому чужоземців дивувати.
Папужка королівської дочки ще більше сподобався. Принцеса йому посміхається. А принц злиться. Зллився, зллився й придумав ось що.
- А Папужка ваш, - говорить він одного разу королеві, - може й олано, з якими Тартаро на полювання ходить, вам привести!
А королеві хочеться подивитися, на кого ж ці самі олано схожі. Одні говорять: напівсобаки вони, напівконі. Інші говорять: напівконі вони, напівсобаки. Послав король за Папужкою.
- Олано, з якими Тартаро полює, можеш привести?
- Не знаю! - говорить Папужка.
- Знаєш не знаєш, а зробиш, - відповідає король. - Приведеш мені етихолано - чарівних собак або чарівних коней, це вуж як тобі хочеться, але такий мій королівський наказ.
Пішов Папужка за олано, з якими Тартаро полює. Дорога-Те вже відома - швидко до ріки добрався, знову перевізника просить на березі почекати.
Зустріла Папужки баба, геть жене, але Папужка геть не пішов, у стіс сховався.
Приходить Тартаро, ногами стукає - гуркоче земля, дихає -гори піднімаються, кричить - хмари у хмари збиваються. Став Папужки шукати. Папужка лежить, не ворушиться. Ось уже над ним два поліна залишилося, зараз його Тартаро схопить. Але кинув Тартаро дрова на землю, махнув рукою, так що вітри із чотирьох сторін світла до його будинку злетілися, і вечеряти пішов. Папужка зітхнув, однієї рукою поворухнув, іншою рукою поворухнув, з-під дров виліз і до будинку пішов. Бачить: Тартаро спить уже, руку під подушкою тримає.
- Ну, - говорить Папужка чарівним собакам Тартаро, - вставайте! Дав він їм м'яса, що на кухні у Тартаро побрав. Олано свої собачі голови
Підняли, копитами кінськими забили, хвостом завиляли, за Папужкою пішли.
Біжить Папужка з олано до ріки, швидко біжить, нічого перед собою не бачить, тільки кольори різні у очах миготять: зелена смуга, червона, жовта, блакитна.
Добіг до ріки, підхопився у човен, сіл гребти перевізникові допомагати. Пливуть. До середини ріки доплили, обернулися - бачать: Тартаро по коліно у воді коштує й кричить, щоб Папужка йому олано віддав.
- Немає! - відповідає Папужка. Виліз він із човна й до королівського домупобежал. Олано за ним несуться, зуби ощирили, копитами гримлять, хвостами виляють.
Прив'язав Папужка олано у саду. Стали вони королівський палац сторожити.
Працює день, працює два, усі його ще більше стали любити, усе з ним розмовляють, навіть принцеса. Тільки принц не знає, що б ще таке придумати. Та придумав.
- Він самого Тартаро привести може! - сказав королеві. Король повірив і говорить Папужці:
- Не знаю, говорив ти, не говорив, що Тартаро можеш привести, але я вас разом сюди чекаю. Один не смій приходити, не вибачу!
- Будь по-вашому, - говорить Папужка. - Тільки дай мені, люб'язний король, бочку меду, бочку пір'я, бичачі роги, шелкаблестящего, срібну упряж і карету саму більшу, яку тільки знайти можна.
Знайшли таку карету. Усе, що Папужка просив, у карету занурили, і поїхав він за Тартаро.
Їде, їде, доїхав до ріки. Перевізникові говорить:
- Чекай мене й нічому не дивуйся! Вийшов із човна, спочатку у бочку з медом стрибнув, з неї - у бочку з пір'ям, потім бичачі роги на голову начепив, у шовк замотався, сіл за кучері на козла карети, кіньми у срібній упряжі править, до будинку Тартаро котить.
А Тартаро будинку був. Сам на стукіт вийшов. Побачив, що якесь чудовисько карету прямо під його двері прикатило, і злякався.
- Ти хто? - запитує.
- Я, - відповідає Папужка, - самий старий чорт у пеклі. Сідай, за тобою приїхав!
Сіл Тартаро у карету. Поїхали. На березі ледве Папужка з перевізником ту карету у човен затягли. Поплили. Ледве не втопили, але до берега добралися.
А потім, коли всі дороги, по яких їм треба було проїхати, проїхали, з'явилися вони у стін того міста, де король жив. Злякалися люди Тартаро, стали на нього пушки наводити і ядрами у велетня стріляти. Але Тартаро ядра руками ловив і назад кидав. Міг зовсім той місто ядрами закидати, але Папужка його зв'язав, змусив собі служити. Тільки потім у місто привів.
А тому що усе, що король велів, Папужка виконав, то король йому свою дочку у дружин віддав. Та принцеса такого нареченого прагла.
А ось що з тим заздрим принцом стало, ніхто не знає, але з міста він пішов: боявся, що Тартаро, який тепер Папужки слухався, його з'їсть.
А Папужка жив там довго й щасливо, усім би так.
Казка про те, як ведмідь Арц розділив ріку надвоє.
Ти вже знаєш, що було це усе тоді, коли звірі ще розмовляли й люди розуміли їхню мову. Отож, ведмедів, вовків, лис і інших звірів водилося тоді у Піренеях сила-силенна. Та у кожного звіра було ім'я. Вовка кликали Отсоа, лисиця кликали Акерйа, а ластівку, що несе у будинок людині добру звістку, кликали Гори-Горі. Правила тоді всіма звірами у горах королева бджіл Ерлеа. Самої мудрої й самої старої була вона у Піренеях, і всі звірі підкорялися її мудрому слову. Та був у ті часи такий закон: звір не торкає людину, яка живе поруч із ним на схилах гір.
"Дуже вже людей слабшала й дурний! - говорили звірі. - Ми не будемо нападати на негопервими, але якщо він порушить цей договір, то нехай нарікає на себе самого".
Та всі звірі погодилися із цим розв'язком, і гірський орел Чори-Белача -самий слушний і мудрий птах у всієї Басконии, яка усе бачить, усе знає й усе пам'ятає, - записав цей закон своїми крабоми на аркушах небесної книги.
"Якщо трапиться, що хто-небудь із вас порушить цей закон, - продзижчала королева Ерлеа, - я зберу вас усіх на суд!"Та стали звірі жити у горах, як і жили. Кожний полював досхочу й досхочу спав, птаха вили гнізда, а звірі копали нори, і ніхто з них, навіть змії, не торкав людину, якщо він не нападав на них першим.
Але настав одного разу день, коли злетів високо у небо гірський орел Чори-Белача й став вичерчувати у повітрі слова послання всім мешканцям Піренеїв.
"Суд! - креслили у повітрі його крила. - Корольова Ерлеа кличе всі на
Суд!"Здивувалися звірі й зібралися на раду.
Коли розсілися вони у коло, задзвенів голос королеви:
- Ви знаєте наш закон. Звір не нападає на людину першим. Так?
- Так! - відповів вовк Отсоа.
- Так! - сказав лис Акериа.
- Так! - прошипели змії.
- Так! - проспівали птаха.
- Але ведмідь Арц порушив цей закон! - продзижчала Ерлеа. - Арц порушив закон! Він убив людину!
Затихли звірі, мовчать, думають. Тільки ведмідь Арц бурмоче собі під ніс:
- Я б упорався з усіма, хто прийшов на цей суд, якби зустрівся один на один. Але вони всі проти мене, і вони переможуть мене, тому що закон теж проти мене.
Мовчали звірі. Мовчав ведмідь Арц. Мовчала королева Ерлеа. Високо у небо злетів Чори-Белача й прожогом упав униз. Та тоді Ерлеа сказала:
- Правабоно сказав Чори-Белача. Нехай Арц буде скинутий з найвищої скелі вниз, у ріку. Нехай так буде покараний він за те, що порушив мир у Піренеях. Та щоб ніхто з вас не забув про нього, нехай Арц перетвориться у камінь і залишиться посередині гірської ріки назавжди, назавжди перед вашими очима.
Сказала так королева, звита оточила її й повела у вулик-палац. Та отут страшне ревіння пролунало над горами: це Арц звалився зі скелі у прірву. Але ще не долетів він до рє-редини, як перетворився у камінь - величезний сіро-бурий камінь, поросший мохами. Камінь упав у середину гірської ріки й розділив її на два рукава. Зайдеш праворуч - здається, що заснув ведмідь посередині ріки, сховав морду у лабети. Ліворуч зайдеш - здається, що когось виглядає Арц у бурхливому потоці... Камінь цей і зараз у тій ріці лежить. Хто не вірить, нехай піде й подивиться. А звірі й люди з тих пір більше один одному не довіряють.